Переглядів: 962

Розлом

Продовження. Початок у номері за 25 квітня.

Доля жити на краю

Попри те, що після СРСР лінія світового розлому пролягла між таборами соціалізму й капіталізму, що табір соціалізму потім і сам коловся, як дрейфуючий льодовий материк, однополярний світ — визначення умовне. Бо через сотню років після нездійсненого задуму створити свої Сполучені штати Стара Європа взялася активно і послідовно розбудовувати нову політичну галактику — Європейський Союз. Як противагу США. Нова біполярність — Європи і США — ставала чесним змаганням економік, культур і політичних впливів.

Геополітичний проект ЄС залишав у минулому майже тисячолітні війни за сфери впливу, кордони, традиції і вірування. Європа намацувала шлях до злагоди і миру, як це роблять сліпі у незнайомому просторі. І зрозуміло, чому у своїх пошуках вона об’єднувала близькі духом і стилем життя країни. Хоч простір колишнього князівства Литовського для Старої Європи психологічно так і лишався Сарматією. І чим далі на схід — тим більш чужим і незрозумілим, бо там, як і чотири століття назад, лежала Татарія. І доцільність підказувала, що між границею ЄС і не передбачуваним, ординським простором найкраще мати буферну смугу. Таку, щоб лягла «меж двух враждебных рас». Особлива у цьому буфері безпеки випадала роль Україні. Не одновимірна. Без неї і Східна Європа була не зовсім рівнею Старій, і Росія — не Третій Рим, яким вона марила.

Нагадаю давнє. Союз був уже на смертному одрі, як президент США Джордж Буш-старший зупинився в Києві на кілька годин, щоб виступити у Верховній Раді іще радянської України. Сяйво свободи на обрії надихало й обнадіювало, демократична меншість готова була вести державу у суверенне плавання. Та Буш, президент країни, яка, здавалося, найбільше прагнула кінця Імперії зла, вилив на гарячі голови поборників української незалежності ківш крижаної води. Не поспішайте і не гарячкуйте, повчав він. Невідомо, що та як буде попереду, шукайте порозуміння з Росією. У перекладі з дипломатичної це значило, що Західна цивілізація залишала нас у сфері впливу Росії, не питаючи на те нашої згоди.

Навряд чи Джордж Буш проголосив тільки свою, не узго-джену із Європою думку. Сама ж вона, добре знаючи, що від часів Бісмарка вдача Російської імперії і ціна її слова не змінилася, була зацікавлена у безпековій зоні вздовж східного кордону. Україна підходила на цю роль ідеально. Це і є пояснення, чому Болгарія чи Румунія, Словаччина чи країни Балтії, які за економічним потенціалом, устроєм і традиціями державності та демократі не випереджали у дев’яності роки Україну, одержували, хай і в далекій перспективі, пріоритетне право членства в ЄС і НАТО. Нас принесли в жертву на геополітичній шахівниці, попередньо і далекоглядно позбавивши ядерної зброї.

Пройде не так багато часу, щоб пересвідчитися, що ціна Будапештського меморандуму також не більша вартості паперу, на якому він написаний.

Перегорнувши сторінку воєн, у яких, як у драговині, борсалася Стара Європа від Карла Великого до Гітлера і Муссоліні, ЄС, звісно, що не збирався збройно захищати бідніших посестер Сходу. Згадаймо поведінку ЄС і США під час загарбання Південної Осетії та Абхазії у 2008-у. Мало що це був факт прямої агресії і що Росія порушувала основоположний принцип облаштування післявоєнного світу. Втім, окрім «великої стурбованості та глибокого занепокоєння» — крижаний спокій. А Грузія — перетерпить. «Real-politik». І чим агресивнішою ставала поведінка Росії, тим більше підібгувала хвоста Європа. Бо там — орда. Непередбачуваність. Досить згадати сьогоденну риторику фрау Ріббентроп, месьє Містраля чи синьйори Макароні, що Росія лишається стратегічним партнером ЄС, що не треба заганяти Росію у глухий кут, що ми повинні дати Росії шанс «зберегти обличчя», що надання зброї Україні може призвести до воєнної ескалації, тож не треба провокувати конфлікт, аби дійти висновку — доцільність превалює і панує. Один із гарантів Будапештського меморандуму, яким Україні обіцяно територіальну цілісність, безпеку від економічного утиску та недоторканість кордонів, брутально захоплює Крим, два інші — «занепокоєні і стурбовані». Навіть попри рішення Конгресу, Сенату і суспільну думку, президент США відмовляється надати Україні допомогу сучасною зброєю. І ця відмова не менш огидна і ганебна, як агресія Росії. Не тільки тому, що провідна і найпотужніша економіка світу не дотримала слова. За оцінками експертів з ядерного озброєння, відмова України від 1450 ракет з атомними боєголовками давала США близько 16 мільярдів доларів щорічної економії. Порахуйте, скільки набігло за два десятиліття після Будапештського меморандуму, і порівняйте цю суму з тою допомогою, що надає нам ЄС і США. Згадаємо також для повноти і насиченості пейзажу, що якби не вето фрау Ріббентроп на рішення щодо надання Україні та Грузії (Бухарест, 2008) Плану дій щодо членства у НАТО, не було б окупації Абхазії та Південної Осетії, окупації Криму й Української вітчизняної. Через яку у нас тільки загиблих близько 6000, 16000 тисяч поранених й окалічених, більше мільйона вимушених переселенців. А загальні збитки від війни із Росією та окупації територій перевершили трильйон гривень.

Перед зустріччю фрау Ріббентроп і месьє Містраля з Путіним і нашим президентом у Мінську німецька канцлерін літала, як на мітлі між Києвом, Москвою і Вашингтоном. Могло навіть скластися враження, що вона має особливий план впливу на Путіна. Й аж потім, після Мінська-2, стане відомо, що в американську столицю фрау Ріббентроп літала не заради порятунку України від бандитської Росії, а умовляти Обаму не надати нам зброю для оборони. Й умовила. Як розгорталися події в Донбасі після Мінська-2, скільки загинуло наших бійців у Дебальцівському «казані», як шахраює Росія та її нукери на перемир’ї — не бачить лише підсліпувата Європа та її місія ОБСЄ на театрі бойових дій. Тож від рядового вояка до зіркового командира, від хуторського дядька до найвищого посадовця маємо втямити, що не можемо у війні із Росією покладатися ані на Європейський Союз, ані Америку чи Британію. Росія наш ворог. Історично. І ми або переможемо його, або зникнемо з історичної мапи світу.

Кров і сукровиця.
Компроміс і зрада

Поступливість — це вдача, і за неї не можна засуджувати ані окрему людину, ані цілий народ. Колись чехи підняли руки і здали свою країну Гітлеру. Мали право. Набагато гірше за них озброєна й економічно слабша Польща у 1939-у пішла на танкові дивізії вермахта кіннотою із шаблями і війну програла. Але зберегла честь і гідність. Франція також підняла руки і погодилася на принизливу капітуляцію, виторгувавши собі у Гітлера «суверенітет» на околиці країни, де формально існував уряд, за яким зберігалися колонії і навіть флот. Завдяки поступливості Париж та Прага не були зруйновані в Другій світовій, як Варшава, і, здавалося б, ось він — козир. Щоправда, маршала Петена після війни французи утопили в презирстві, а прем’єра колаборантського уряду і взагалі стратили, як зрадника.

Поступливість — це особистий вибір і вимір. Її гріх засу-джувати. Як і великий гріх нав’язувати з лихими чи найкращими намірами комусь іншому. За ординською традицією до поступливості завжди примушують силою. Як Грузію введенням танків або нас війною — до «руського міра».

— Треба уміти терпіти і вичікувати. Нерозумно йти проти більш сильного ворога, — ділився своїми думками щодо загарбання Криму працівник литовської дипмісії у Києві. — Наша країна перебувала під радянською окупацією більше сорока років, світ це не визнавав, як тепер не визнає й анексію Криму. Прийшов час, і ми здобули свою незалежність, стали членами НАТО та Європейського Союзу. Крим повернеться. Колись.

Поважний дипломат не згадав, що із його країни, населення якої якраз дорівнює кримському, в перші місяці радянської окупації більше ста тисяч литви вивезли в Сибір, не згадав про рух опору «лісових братів» — рідню нашої УПА, про післявоєнні депортації десятків тисяч «бандитських посібників». І що саме завдяки не терпінню й угодованству, а нескореним у Литві зародився рух за незалежність — «Саюдіс», який мав фантастичний вплив на демократичні перетворення в СРСР і призвів до скону радянської імперії. Думка дипломата — осібна думка. Вона альтернативна до позиції керівництва Литви і настроїв литовського суспільства. А згадую її тому, що вона — дзеркало європейської позиції. Якщо Росія традиційно примушує сусідів збройно до миру, до підпорядкування, то Європа так само примушує слабших і бідніших до компромісів і терпіння. Примушує у свій, вегетаріанський спосіб. У випадку з Україною — поступливість в обмін на кредити, таку-сяку гуманітарну допомогу, на дипломатичний тиск на Росію. Ми ще не знаємо, чому втратили Крим. Чи тільки завдяки кисільності характеру наших урядовців, чи й особливостям європейської доцільності. Більше схоже, що Європа таки затуркотіла вуха нашим керманичам обіцянками тиску і санкцій. Тепер уже очевидно, що із цих санкцій, як із стрижки свині — вереску на увесь світ, а шерсті жмут.

Викликає нудоту злива запевнень від вітчизняних і європейських політиків та посадовців, що у російсько-української війни «немає військового вирішення». У цій сентенції кінці не тільки не в’яжуться, але і не сходяться. Бо у будь-якої війни є тільки одне завершення — перемога одних і поразка других. Не було іще в світі війни, де всі ворогуючі сторони стали б переможцями. Ця облудна формула також є тиском на Україну — домовляйтеся, поступайтеся, погоджуйтеся на компроміс. Власне — на здачу національних інтересів. Ви слабші, ви не в спромозі протистояти сучасно озброєній російській армії. І для наших керманичів саме формула «ні війни, ні миру» стала перепусткою в європейські сіни, звідки їх час від часу пускають у вітальню. Але це більше зрада національних інтересів, як компроміс. Саме завдяки поступливості влади Україна ганебно, не лише не муркнувши здала Крим, а й ганебно чухмарила потилицю, поки із зміїного яйця не вилупилися «ДНР» і «ЛНР», потім обома ногами вступила у багно Мінських домовленостей. Бо це не домовленості України та агресора. Це «договорняк» Старої Європи і Росії, підписаний Україною зі зв’язаними руками. Але правда також у тому, що руки під вірьовку ми підставили самі.

Завжди, коли кажуть про слабкість нашої армії, про її неготовність чинити опір, варто згадувати радянсько-фінську війну. Також не оголошену СРСР, також гібридну. Фінляндія збройно була іще слабшою, як теперішня Україна. Але «легендарная и непобедимая» зламала ікла об лінію Манергейма, зав’язла в снігах та лісах.

Світ знає безліч прикладів, коли сила духу перемагала силу зброї. Їх немало і в українській історії. І наша історія таки вчить, що саме компроміси, поступки ворогам завжди закінчувалися трагічними невдачами. І завжди ми здобували славу, коли ставали до боротьби. Навіть якщо зазнавали поразки. Ми довгі-предовгі роки матимемо законсервовану чуму у вигляді окупованих територій Донбасу, які тільки дивом не стали «особливими районами». Що було б зрадою безпрецедентного героїзму українських вояків на Східному фронті. Де вони стоять проти оснащеного сучасною зброєю, чисельнішого, із невичерпними ресурсами живої сили російського агресора. Й ось тут виникає питання.

Чи є відповідність між народом, між національним духом, що переміг найогидніший із режимів в нашій новітній історії, який оросив кров’ю не майдан Незалежності, а саму Незалежність, який став на шляху ворога на східних кордонах, який відродив розкрадену і розорену армію, одягнув і нагодував її — чи є відповідність між цим народом і тими, хто його очолює? Мова навіть не про персоналії, не про Яценюка із кобєлевими, бланками і петренками чи Порошенка із мах-ніцькими, яремами, гонтаревими, гелетеями і муженками. Чи є відповідність між народом і так званим політичним класом, що осідлав високі хвилі національних перемоги і тепер урядує в країні?

Як після першого, так і після другого Майдану вони різняться від свого народу, як сукровиця від крові.

Галактики і туманності

За що воює Росія в Донбасі? Не за територію ж справді. У неї і своїх депресивних, убогих земель вище голови. І не за «руський мір», це аргумент хіба для убогої російської свідомості. Хай її носіїв і переважна більшість. До фантастичних 88 відсотків. Росія воює навіть не за принцип: після Другої світової документально, а опісля розвалу Союзу формально, Європа з Америкою мовчазно погодилися на окреслені Росією сфери свого впливу. У Росії мета вища й амбітніша, вона проголошена у 2010 році. Це Доктрина стримування Заходу, організаційним проектом якої є утворення іншої, протилежній Європейському Союзу, космічної туманності. Євразійського союзу.

Стримування Заходу — це що? Побоювання війни? Економічних диверсій? Окупації територій? Підозра, що за правом сильного Німеччина поверне собі Кенігсберг, а японці — Курильські острови? Чи Литва відбере відшматовану колись половину Куршської коси? Зовсім ні. Доктрина стримування Заходу — це, перш за все, завіса перед європейськими цінностями — від законослухняності і толерантності до твердого слова у міждержавних стосунках. І, звичайно, збереження свого впливу на країни колишнього Союзу. Але не тільки. Близько 80 відсотків громадян Росії вважають, що їхній країні не підходить ані європейський, ані азійський чи китайський, ані будь-який інший шлях у майбутнє. Він має бути унікальним, самобутнім, визначеним історичним минулим і національною вдачею — російським. І цей вибір є незаперечним правом РФ і її люду. Лишається питання, яким чином і чиїм коштом прокладатиметься цей особливий шлях. Якщо національними зусиллями — дай Бог, Параско. Але відновлення імперії, яке із захватом сприйняли росіяни, мирним не буває.

Колись Орда визначила, що де є слід монгольського копита — там і границя збирання данини. За логікою Москви, тепер це «руський мір», де російська — там і наше. РФ вийшла у новий похід задля збирання земель. Її геополітичні марення стали замінником комуністичної ідеології.

Найпростіше пояснити політику сучасної Росії «путінізмом». Ось, мовляв, не повезло країні, захопив її клан чекістів на чолі із Володимиром не великим і повів великий народ не у тому напрямку. Звідси простий висновок — не буде Путіна, і Росія вмить одужає, стане на демократичний шлях і т.д. Це світоглядна помилка. Не стане і не одужає. Бо не Путін, як гончар свищика, зліпив таку нову Росію, а вона настроями і суспільними очікуваннями зліпила собі такого вождя. Обрала такий шлях. І йде по ньому, переконана у вірності обраного курсу. Цей курс багато у чому нагадує сталінський, і як за часів Сталіна у нього нема чітко визначеної точки призначення. Навіть помити чоботи в Індійському океані — лише проміжна мета. Проголошений Євразійський союз — це туманність, яка включає всю Європу й всю Азію. Світ. Вона не обмежена, як Римська імперія, межовими валами чи стовпами. Як сарана суне хмарою допоки є пожива, так і Московія не спиниться, допоки не постане природна перешкода чи зникне харчова база.

Сталінський Союз, який — тут маємо погодитися із Путіним — був насправді Росією, мав досить своєрідну модель тиранії. Вона була позбавлена гнучкості, ідеологія превалювала над раціоналізмом. Путін протягом 15 років копіткої праці створив іншу форму самодержавства із довершеною системою

управління державою і масами. «День опричника», що видавався буйною фантазією культового російського письменника, наразі реальність, хоч занось цей День у національний календар для святкування 450-річчя опричнини.

Рівень підтримки населення після загарбання частини Грузії і Олімпіади в Сочі, окупації Криму і війни в Донбасі свідчить про попаданням «в яблучко» російської мрії. Але перед Путіним стоїть ще й надважливе завдання: не тільки зберегти новонаро-джену систему, але і не знизити градус військово-патріотичної мобілізації. Вона органічно вписалася в Доктрину стримування Заходу через «закручування гайок», через пошук ворогів, через репресії і переслідування опозиційних меншин, маргінальних і ліберальних сил, які і є переважно носіями західних цінностей. Рівень агресивності російського суспільства накопичувався так стрімко, що у скорому часі публічного шельмування зібрань на Болотній площі чи дівчат із «Пусі-райт» стало замало. І тут, як подарунок долі, трапилася наша Революція гідності. Майдан. Ослаблення України через зраду Сім’ї Януковича. Склалися сприятливі обставини для окупації Криму і проголошення Новоросії. А цю ідею, нагадаю, задовго до «самовиявлення прагнень» донецьких ватників проголосив особисто Путін. До слова, Донбас в час існування Новоросійського краю до його складу не входив. Загалом, у Росії є хвороблива пристрасть до ідеї новоросійства. Перша, невдала спроба створити Новоросію як особливу адміністративну одиницю була ще у ХУІІІ столітті в степах Кайсак-Киргизької орди. Не склалося. Вдалий досвід графа Воронцова, очевидно, так муляв Путіну, що він не стримався і озвучив задум нової Новоросії сам.

Російська Доктрина стримування Заходу нагадує паровозну топку, яка вимагає для підтримки високого тиску в котлах все нового і нового пального. Нових агресій. І це парадоксальним чином, за законом неумисних обставин, веде як до ослаблення режиму, так і до непередбачуваних дій російських еліт. Але дій не для знищення, а зміцнення самодержавства. І може, скоро Путін, якого демонізують усі демократичні сили, видасться нам забіякуватим баранчиком. І не більше.

Невідомо як би розвивалася історія, якби створення нової Євразійської туманності не запізнилося на добре десятиліття. За цей час після розвалу Союзу зазміїлася тонка, як павутина, тріщина між Росією і колись союзними, а тепер незалежними республіками. Тріщина відокремлювала Грузію, Україну, Азербайджан, Молдову. Пам’ятаєте — ГУАМ? Це була несмілива, обережна, насторожена спроба новонароджених суверенітетів заявити про свою окремішню, незалежну від Кремля політику. Об’єднання було від народження хворим на малокрів’я, протиставити національні інтереси РФ, що іще не «вставала с колен», але вже марила відро-дженням Імперії, духу не вистачило. Але саме із цієї тріщини почався розлом і розлам колись монолітної Гондвани. Закладені у ХІХ столітті її форпости на далеких околицях — Вєрний, Грозний, Баку, Одеса та приручені й русифіковані столиці Кавказу і Закавказзя, Київ та Кишинів випряглися із імперського воза. Мало хто надав тоді значення перенесенню столиці Казахстану із колишнього Вєрного, що виріс у красуню Алма-Ати, у заштатний Акмолинськ. Поза тим це була тонка і не оцінена політологами хірургічна операція по відокремленню національного від імперського. Русифікована вкрай Алма-Ати іще довгі роки, як Київ чи Мінськ, жила б у мовній шизофренії, безпорадно розводячи руками перед традицією «двуязичія». Ну не вчити ж справді росіянам, що прийшли і заснували Вєрний, казахську! Чи українську в Одесі. Астана поставала символом незалежного Казахстану, як столиця справді національної держави. Росія іще не була готова до протистояння із усім світом і чітко навіть не проголосила євразійську ідею, за яку тепер веде антиєвропейську війну. Яку Стара Європа сліпо вважає війною із Україною.

Окрім збирання земель та захисту руського міра, що так гріє самолюбство росіян, у путінської доктрини є іще потаємна, надважлива мета. За соціологією сьогоденна Росія на 47 відсотків мусульманська і не слов’янська, слов’янська і християнська на 53 відсотки. Демографічний прогноз: через чверть століття слов’янське населення в Росії стане меншиною. До того ж, за даними кафедри демографії Московського університету, іде катастрофічне зменшення населення РФ. Воно почалося із 1991 року, і до 2008-го Росія втратила близько 28 мільйонів. Сьогоденна РФ тепер налічує близько 120 мільйонів. За прогнозами експертів ООН щорічне зменшення росіян складає 1 650 тисяч осіб. І якщо ця тенденція збережеться, то у 2025 році населення РФ зменшиться до 94 мільйонів. Для країни із такою територією цей показник означає втрату структурної зв’язності і управління. Медицина у таких випадках каже: хвороба несумісна із життям. У найближчі десять років вдвічі зменшиться кількість росіян у найбільш продуктивному віці — від 20 до 40 років. А вже сьогодні 15-річної молоді в Росії вдвічі менше, як 25-річних. За темпами вимирання Росія вийшла на перше місце у світі. Експерти ООН вважають, що катастрофу можна загальмувати, якщо не менше половини національного доходу Росія витрачатиме на відновлення середовища життя і здоров’я населення.

Тож окупація Криму і частини Донбасу, як частина плану створення Євразійського союзу із анексією усієї України і Білорусі, має за мету також і виправлення демографічної ситуації. Принцип Золотої Орди — брати із загарбаних земель данину живою кров’ю — мало сказати виявився не забутим. Протягом усіх 360 років «братської дружби» Україна була одним із головних донорів Імперії. Без українців не стояли міста, газопроводи і ГЕС на сибірських річках. До-мінуючу українську складову мали мистецькі, наукові, військові кадри Росії. Інша справа, що це поповнення без решти розчинялося у імперському середовищі і втрачало національні ознаки.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.

Далі буде.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net