Торуючи туристичні шляхи до Одеси

Ознайомившись зі змістом, можна дізнатися про силу-силенну діячів ро-сійсько-єврейської історії та культури, іноземців різного ґатунку, дотичних до нашого краю, а ось про українців — нічого, або майже нічого... Вважаю, що це несправедливо, тим паче що видавництво зазначає, що автор «известный в Одессе журналист, учёный секретарь Литературного музея. Она любит Одессу нежно, трогательно, неистово, страстно. И в этом силовом поле она ведёт свой рассказ о нашем городе».

Невже маючи такий значний інтелектуальний потенціал, обіймаючи помітну посаду в Одеському літмузеї, пані Каракіна нічого на знає про перебування та творчу діяльність у нашому місті Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Довженка, Юрія Яновського, Володимира Сосюри, Степана Олійника, Бориса Нечерди та багатьох-багатьох інших видатних особистостей української культури? Невже її позиція як автора є настільки упередженою? Невже для неї як для плідного дослідника творчої спадщини Володимира (Зеєва) Жаботинського легковажать слова всесвітньо  відомого земляка про українсько-єврейські та російсько-єврейські взаємини?

Наприклад, Іван Дзюба у розмові з Ізабеллою Хуслинською та Петром Тимою, авторами книги «Діалоги порозу-міння. Українсько-єврейські взаємини» (К., Дух і Літера, 2011), наводить дані щодо цікавої полеміки Жаботинського з апологетом «ліберального» капіталізму, принциповим русифікатором (автором формули «Капитализм говорит по-русски») Петром Струве, що виступав проти розвитку української культури, вважав це розщепленням і послабленням «єдиної» російської культури.  Жаботинський нагадував, що такі аргументи висували всі колонізатори, і запитував: що було б, якби, наприклад, чехи послухалися німців і не стали творити власну культуру? І сам відповідав: німецька культура збагатіла б ще на кілька талантів, зате не було б самобутньої чеської національної культури, зменшилося б культурне різноманіття світу. Далі Струве стверджував, що «поширення російської культури та російської мови на окраїнах, зокрема в Україні, — це свідчення висоти духу російської культури». А Жаботинський заперечував: це свідчення лише того, що чоботом урядника можна розтоптати найніжнішу квітку, бо російська культура ставала безконкурентною після того, як «благодетельное» начальство «очищало» відповідні землі від їхніх власних культур. Як бачимо, Жаботинський дуже об’єктивно на це дивився.

Отже, шановний читачу, без українсь-кого світосприйняття історичних та культурних подій туристичні принади нинішньої Одеси мали б звужений обрій. Як приклад хотілося б навести цікаву сторінку подій, людських портретів, життя Одеси 20-х років минулого століття, яку відтворила феноменальна пам’ять письменника Миколи Бажана у новелі «Майстер залізної троянди» пам’яті Юрія Яновського, яка поряд з іншими цікавими спогадами була видана окремою книгою «Думи і спогади» (К., «Радянський письменник», 1982). Мабуть, краще цього не зробив жоден з його сучасників.

«...Сонячне, темпераментне місто над Чорним морем.

Не дуже чиста атмосфера часів непу.

В готелі «Лондонському», в його наново позолоченому залі, грає оркестр з відомими на всю Одесу скрипалями Митником та Саксонським.

Поміж ресторанними столиками танцюристи витупцьовують фокстроти і чарльстони.

Між відвідувачами — непмани з пишнотілими подругами, наші й чужеземні моряки,

«шикарні джентельмени»,

письменники, які невдовзі стануть славетними,

артисти, про яких скоро забудуть,

а найбільше — кінематографістів...

...Саме в цьому готелі спершу поселився Ю.Яновський.

Шумів ресторан, і фокстротні ритми заважали ритмам Юриних думок.

Він дописував останні речення повісті про Байгород: Розгуляйся, широкий степ, і вмочи колоски в пил по дорозі. Білі квітки берізки тягнуться за ногою. Привітно махають руками вітряки. Го-гой! — як весело йти уперед. Молодість летить наша, перед нею лежать обрії...

Тиші і спокою у готелі не було».

У готелі навіть пізньої ночі стукали в двері «безцеремонні діячі», щоб викласти «сильно напахчені кисленьким херсонським вином творчі ідеї» чи освідчитись «у неймовірній любові до сценарного начальства».

Одеса захворіла на кіноманію і величала себе «Голлівудом на березі Чорного моря» (c. 23).

Пишучи вже свій нарис про Одесу, Ю. Яновський іронічно повторив цю влучну назву в окремому виданні, що з’явилося на світ у Києві 1930 року. «Те, що я хочу запропонувати читачеві, — зазначав він у передньому слові, — це наслідок мого близького стикання з роботою українського кіно — його німого періоду. Воно було миле і наївне, це кіно доісторичної доби». З нальотом легкого гумору та іронії, взагалі властивим творчій манері автора, у нарисі ведеться розповідь про основні проблеми, які розв’язувались українським кіномистецтвом у 20-х роках в Одесі.

У книзі «Голлівуд на березі Чорного моря» зустрічаємо позначені доброзичливою усмішкою слова про Одесу і її мешканців: «Одесити — народ гарячий і симпатичний. Над усе вони кохають Одесу. Всі славетні люди з історії й географії, як відомо, були одеситами — це першого ж дня скаже Одеса, запевняючи вас, що Чарлі Чаплін народився на Молдаванці — від веселого вантажника Каплана. Той же Чарлі — за днів своєї юності — бігав босоніж на березі під кінофабрикою і, кидаючи в Чорне море камінці, згорав на одеському сонці...

Багато ще дечого почуєте ви від одесита, коли він заб’є вашу молодість фейєрверком сенсацій. А якщо ви людина бувала, обіллєте його водою вашого скепсису та скажете, що Одеса «так собі», — він огляне вас презирливо й викине свого останнього козиря: «Так собі? А море?!»

Нагадаємо, що до Одеси Юрій Яновський приїхав у травні 1925 року і працював до серпня 1927-го редактором на кінофабриці. Уже в першому нарисі про колектив Одеської кінофабрики, куди увійшов О. Довженко із своїми сміливими творчими намірами, Ю. Яновський прагнув поряд з жартівливими сценами буднів кінофабрики викласти свої погляди на розстановку творчих сил у молодому українському кіно, на художній рівень кінострічок. Хоч, як пізніше писав Яновський у романі «Майстер корабля» (1928), в кіно він не був новачком, все ж робота на одеській кінофабриці сприяла глибшому проникненню в світ кіномистецтва, удосконаленню писемницької майстерності.

Одеса неодноразово постає перед читачем творів Ю. Яновського. Море, його краса в час штилю і буйна сила в шторм майстерно відтворені в його романах. Зустрічаємо і зізнання письменника, чому він особливо любить море: «Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що в ньому кожна дорога нова і кожне місце — дорога».

В новелі «Шаланда в морі» (роман «Вершники») письменник скупими сміливими мазками малює панораму Одеси з берега поблизу рибальського селища Дофінівки. Характерним для Яновського є в цьому описі оте порівняння міста часів громадянської війни зі старою шхуною, «з якої знято паруси, лагодять мотор чи парову машину».

Вернімося ж до розповіді М. Бажана, до тих бодай кількох мальовничих картин одеської дійсності, яку він рельєфно відтворив на сторінках свого спогаду про О. Довженка і його входження в роботу кінофабрики.

«...Важко було знайти одесита, який не хвалився б своїм Чорним морем і його кінофабрикою, яку називав за прізвищем дореволюційного власника — харитонівською. Працювало тут багато режисерів, операторів, гримерів, освітлювачів і монтажерів старого покоління. Однак з’явились й нові люди.

«У кабінетах і гримерних зазвучала українська мова»: густий баритон Садовського, насмішкуваті репліки Замичковського, співучий голос Борисоглібської...

Слідом за цими корифеями українського театру в перших радянських фільмах Одеської кінофабрики беруть участь Лесь Курбас, Амвросій Бучма, Марко Терещенко, Фавст Лопатинський.

Фільми «Тарас Шевченко», «Джіммі Хіггінс», «Нічний візник» — і талановита гра в них Амвросія Бучми. Візники, що підкочувались до під’їзду того ж «Лондонського», з нетерпінням чекали на свого улюбленого пасажира...» (с. 24).

Напередодні ювілею Перемоги ми не можемо не згадати про те, що в роки Великої Вітчизняної війни українські письменники із захопленням стежили за героїчною обороною Одеси й одними з перших привітали її визволення. Вже 11 квітня 1944 року в газеті «Известия» була опублікована стаття «Салют місту-герою», написана Юрієм Яновським у співавторстві з іншим шанувальником нашого міста — поетом Максимом Рильським. Після слів радості з приводу визволення автори писали: «По-особливому любить одесит своє місто. По-особливому знає одесит своє місто. Нема такої людини в Одесі, яка не знала б уздовж і впоперек всього міста, всіх курортів, всіх дачних місцевостей, всіх визначних місць від Лузанівки до Люстдорфа. А Ближні і Далекі Млини, Пересип, Молдаванка, Аркадія, Великий Фонтан, Ланжерон, бульвар Фельдмана, вулиця Лассаля (Дерибасівська) — як багато говорять одеситові ці милі серцю назви!» Закінчувалася замітка проголошенням здравиці на честь воїнів-визволителів Одеси, закликом до помсти гітлерівським негідникам і посланням привіту й низького уклону місту-герою.

Від себе хочеться наголосити, що наше місто надихало спільними мотивами творчості Юрія Яновського та знаменитого одеського поета Едуарда Багрицького. Широкі, розлогі, звихрені революцією українські степи зливалися в їхніх творах з бурхливими, гуркотливими просторами моря в одну могутню симфонію. Романтика степу і романтика моря. Романтика походів, мандрів, пошуків, поривів. Вона надихала і Багрицького, і Яновського. Вони були особисто не знайомі, але духовно близькі романтичною піднесеністю свого творчого духу.

За спогадами Миколи Бажана, він не знав, чи читав Багрицький вірші або прозу Яновського, але стверджував, що на поличці книжкової шафи, де Юрій Іванович зберігав улюблену свою лектуру, завше стояли всі три видані Багрицьким книги: «Юго-Запад», «Победители», «Последняя ночь».

Повертаючись до видання Олени Каракіної, хочу також вказати на певні упущення чи іноді прикрі помилки, що трапляються в тексті. Наприклад, на с. 48 на вул. Ланжеронівській згадується про «середньовічний замок із зубчатими парапетами поверх стін палац графа Вітте (в радянські часи — Управління ЧМП)...».  Але ж, даруйте, ми живемо в такому місті, де, за класиком Михайлом Жванецьким, не тільки голосна буква, а й наголос мають значення.

Головний офіс ЧМП розміщувався у палаці, який проектував відомий архітектор Ф. Боффо для графа Я. Вітта (1848) (джерело: Пилявский В. Здания, сооружения, памятники Одессы и их зодчие. Справ очник — Одесса, 2010, с. 28). Стосовно іншого графа — Сергія Юлійовича Вітте, то він теж пов’язаний з історією нашого міста другої половини XIX століття, але народився дещо пізніше — 17 червня 1849 року в Тифлісі, на Кавказі, а вже потім закінчив Новоросійський університет і певний період очолював Одеську залізницю. Отже, палац на вул. Ланжеронівській, 1, йому ніколи не належав.

Деякі пасажі О. Каракіної щодо певних історичних діячів теж вимагають більшої тактовності. Ось, наприклад: «Анатолий Григорьевич Железняков, партизан, герой песни «Он шёл на Одессу, а вышел к Херсону» (с комментариями остряков 1960-х: «Это же надо было так напиться!»).

Насправді ж цей персонаж був тісно пов’язаний з історичними подіями в нашому місті періоду громадянської війни. Зокрема, у листопаді 1918-го Железняков, під прізвищем Вікторс, був направлений на підпільну роботу в Одесу. Діяв спільно з Григорієм Котовським, з яким тісно зблизився. У цей час «матрос Железняк» брав участь у нальотах на банки і грабежах, виконував іншу роботу. Після заняття Одеси Червоною армією 6 квітня 1919 року Железняков був обраний головою профспілки моряків торгового флоту, і саме йому робітники Одеського судноремонтного заводу ім. Хосе Марті надали бронепоїзд для участі в боях. Тож навряд чи, враховуючи здоровий глузд одеситів, вони так довірливо пішли б назустріч скомпрометованому випивосі.

Не ідеалізуючи матроса Анатолія Железнякова, від себе додам, що він був досить неординарною особистістю. Мабуть, тільки окремі фахівці знають, що він вів щоденника, сторінки якого були надруковані свого часу у двох номерах часопису «Червоний флот» (№1—2 та №3) за 1923 рік і відображали прагнення автора до мариністики. А ще він писав вірші. Наприклад, його потяг до свободи передають такі слова:

Если в жизни случится,
Что горе с нуждой,
Как гроза над тобой пронесётся,
Не робей! И смело вступай
            с ними в бой,
И приветливо жизнь улыбнётся
(№3, с. 5).

Або ось запис від 22 вересня 1916-го: «Вперёд! Вперёд! Туда, где земля, море и свобода» (№3, с. 135). Девізом життя Железнякова, скоріш за все, були рядки його вірша:

Чем труднее, опасней борьба,
Тем приятней и слаще победа
(№3, с. 5).

Саме період життя Анатолія Железнякова з 21 серпня 1916-го по березень 1917-го охоплював щоденник, який не тільки став документом епохи, а й зараз звертає нашу увагу і спонукає до виваженішого ставлення до історичних подій та особистостей.

Беззаперечне право автора (в даному випадку — О. Каракіної) трактувати ті чи інші історичні події на власний розсуд, все ж вимагає вимогливішого і відповідальнішого ставлення до історичного матеріалу. Ось приклад з тексту згаданого довідника: «В 1906 г., когда были ещё свежи впечатления еврейского погрома предыдущего года, Куприн написал рассказ, связанный с этим трагическим событием, и назвал его «Гамбринус». Для антисемитов специально поясню: «Гамбринус» — это повесть о том, как все пляшут под еврейскую скрипку» (с. 140).

Виникає закономірне питання: а чи це справа туристичного довідника щось пояснювати збоченцям людської натури (маю на увазі антисемітів), а чи є й інші творчі способи виявлення авторської позиції з цієї теми?

На подібні вади страждає, скажімо, й добротний та інформативний довідник авторів А.А. Білик та Л.І. Саєнко під назвою «Влюбись в Одессу» (К., «Карто-графія», 2013), виданий теж російською мовою. Поважні автори не втрималися від реверансу на адресу Йосипа Дерибаса, який «обосновал правильность выбора места для строительста главного порта Чёрного моря» (с.4), що не відповідає історичній дійсності. Компліментом на адресу герцога де Ришельє виглядає вислів про те, що «первый в Одессе памятник воздвигнут в честь первого мэра (скульптор И.П. Мартос)», хоча слушно зауважити, що за наказом царя він був спочатку призначений градоначальником Одеси і на посаду мера ніколи не обирався.

Ці та інші приклади свідчать про необхідність тіснішої співпраці істориків, архівістів, літературознавців і краєзнавців з авторами та видавцями туристичних путівників і довідників. На мою думку, було б слушно створити в Одесі екскурсійний методичний центр, який міг би сприяти розширенню спектру туристичних видань та й вберігав би авторів від поспішних, прикрих помилок.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.