Заплутане часом авторство

Загалом проблема авторства того чи іншого твору інколи виявляється не такою простою, як це може видатись на перший погляд навіть в умовах уже досить розвинутої авторської свідомості. У нашому випадку ситуація ускладнюється добою романтизму, коли зв’язок літератури з фольклором був настільки міцним, що взаємоперехід авторських і фольклорних творів був достатньо органічним, а стилізація сприймалася як цілком належне явище. Більше того, спостерігався виразний мотивний перегук і в творчості окремих авторів. Так, дослідники, розглядаючи ранній романтизм Шевченка, звертають увагу на творчі перегуки молодого Кобзаря з віршами Боровиковського «Дніпр», «Бандурист», «Журба», написаними у 1830—1831 роках.

На нашу думку, до сьогодні залишається непоміченою, умовно кажучи, абордажна творчість, до якої можна б віднести тандемну працю, коли твори продукують два чи й більше співавторів, а також — пародії, епіграми, послання певному адресатові, присвяти конкретним особам, у пісенному чи в музичному мистецтві, коли автором музики є композитор, а автором тексту пісні або лібрето — інша особа і т.д. Також до абордажної творчості слід віднести твори-перелицювання, твори епігонські, плагіат чи й видані книги у ви-гляді алігатора. Привертає до себе увагу ще один вид абордажної творчості — це пісні й думи, які стали народними після втрати імені авторів: «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Скажи, нащо тебе я полюбила», «Тихо в вечірнім промінні», «Бабусю рідненька», «Не питай, чого в мене заплакані очі», «Дівчино кохана, здорова була», «Вечір надворі»… («Струни серця». К.: 1959, с. 103 — 114).

Саме в цьому виданні на с.154 — 155 поданий народний варіант пісні «Летить галка через балку», авторство якої, як зазначено на с. 144, належить Тарасові Шевченку. Ця українська народна пісня про кохання і нині є популярною, як і пісня «Ой у лузі та ще й при березі червона калина», з якою вона виразно перегукується.

Ім’я нашого Генія в цьому випадку, до речі, не потребує жодної апологетики. Але цей випадок — особливий. Через вісім років у тому ж видавництві з’явилася книга «Дівчина з легенди — Маруся Чурай» (К.: 1967), де на с. 44 — 45 видрукуваний текст пісні «Летить галка через балку» як такої, що її створила легендарна українська поетеса Маруся Чурай, дочка урядника Полтавського охочекомонного козацького полку Гордія Чурая, який брав участь у бойових походах на чолі з гетьманом Павлюком (Бутом) і разом з яким в бою під Кумейками (1637) потрапив у полон до коронного гетьмана М. Потоцького, згодом полонених було страчено у Варшаві.

Розквіт таланту Марусі Чураївни припадає на роки Хмельниччини, коли поетка, крім суто козацьких пісень (мабуть, най-відоміша з них «Засвіт встали козаченьки»), могла створити і низку ліричних, а отже, могла бути й автором пісні «Летить галка через балку», яку й подано на с. 44 — 45 та 132. Зіставлення варіантів цієї пісні унаочнює певні розходження в текстах:

І варіант

Летить галка через балку
Та й, летючи, кряче.
Молодая дівчинонька
Ходить гаєм, плаче.

Не пускає її мати
Рано до криниці,
 Ні жита жать, ні льону брать,
Ні на вечорниці.

Раз увечері пізненько,
Як мати заснула,
Вийшла слухать соловейка,
Мов зроду не чула.

Вийшла, стала під вербою
Та й дивиться в воду:
Тяжко, мати, важко, мати,
Нащо дала вроду?

Дала, мати, чорні брови,
Дала карі очі,
Усе дала, усе дала,
Долі дать не хочеш.
(Народний варіант, приписаний Тарасові Шевченку)

ІІ варіант

Летить галка через балку,
Літаючи кряче…
Молодая дівчинонька
Ходить гаєм, плаче.

«Не пускає мене мати
Вранці до криниці,
Ні жита жать, ні льону брать,
Ні на вечорниці.

Пусти ж мене, моя мати,
В ліски по горішки,
Чи не найду щастя-долі
Я собі хоч трішки!»

«Не пущу ж я, дитя моє,
В ліски по горішки,
Бо вже мені надоїли
Хлоп’ячі насмішки!»

Вчора звечора пізненько,
Як мати заснула,
Вийшла слухать соловейка,
Мов зроду не чула.

Вийшла, стала над річкою
Та й дивлюся в воду…
«Тяжко, мати, важко, мати!
Нащо дала вроду?

Змалювала біле личко
І чорнії брови,
Та не дала мені, мати,
Ні щастя, ні долі.

Було б тобі, моя мати,
Цих брів не давати,
Лучче б тобі, моя мати,
Щастя й долю дати.

(Народний варіант, приписаний Марусі Чурай)

Як бачимо, останні чотири рядки другого варіанту повністю збігаються із закінченням пісні «Ой у лузі та ще й при березі червона калина», крім того в тексті є вставка (строфи третя й четверта), що істотно на зміст не впливає.

Видання «Струни серця», як зазначено на с. 4, здійснене під загальним наглядом Андрія Малишка та Платона Майбороди, які з цілковитою відповідальністю благословили до видання пісню «Летить галка через балку» (народний варіант) як твір самого Тараса Шевченка.

До видання ж «Дівчина з легенди — Маруся Чурай» безпосередньо мав відношення, написавши «Переднє слово», також знавець української пісні Михайло Стельмах. Цілком ймовірно, що варіанти цієї відомої пісні могли з’явитися й після її оприлюднення

Т. Шевченком, як і, ще раніше, після її створення Марусею Чурай — тепер це довести неможливо.

Збірка «Дівчина з легенди…» побачила світ в одному з найпрестижніших видавництв того часу «Дніпро», і якби упорядник Леонід Кауфман авторство цієї пісні не приписав Марусі Чурай, від цього видання не зазнало б ніяких збитків і не втратило б своєї ваги чи вартості. Тут ми й виходимо на один з принципових моментів — досі ми саме приписуєм авторство цього тексту Тарасові Шевченку або ж Марусі Чурай. То й справді, чи можна сьогодні вирішити заплутане часом питання?

Дозволю собі висловити припущення, що першотекст пісні таки належить славній піснетворці Марусі Чурай. Шевченко ж міг пісню не тільки чути, знати, але й сам міг співати, а окремі мотиви-образи використати у своїй поезії, що й стало основою приписування йому авторства.

Пригадую, як у 80-х роках минулого століття спалахнула полеміка між мною і поетом-кобзарем Миколою Литвином, якому я продемонстрував українську народну пісню на одну риму, записану від мого батька, «У степу могила з вітром говорила», що з деякими іншими («Із-за моря та й із-за лиману» тощо) передавалася у нас із роду в рід. Микола Степанович був збентежений: «Бути цього не може, бо така є в Тараса Шевченка! Щоправда, не на одну риму». Цей реальний випадок, як на мене, засвідчує природну схильність нашої культури в її живому функціонуванні до широкої варіативності, неперехідну близькість фольклору і літератури, врешті-решт — унікальну творчу потенцію народу.

Дмитро ШУПТА.