Одеса в золотих променях історії

Економічний вплив Європи на місто поєднувався і з певним культурним впливом (Д. Атлас щодо цього вжила термін «духовное порто-франко»). Від 1804 року в місті функціонував театр і навіть візники наспівували арії з італійських опер; з чотирьох одеських книгарень у 1830-х три торгували іноземними книжками й лише одна — російськими. Перші одеські часописи виходили французькою мовою. Так, перша газета мала назву (в перекладі з французької) «Вісник Південної Росії» або «Комерційний листок», що видається з дозволу начальства». Вона виходила в Одесі у 1820 — 1823 роках і була заборонена адміністрацією через публікацію недозволених статей. Заснована 1827-го під керівництвом О. Льовшина газета «Одесский вестник» (спочатку виходила російською та французькою мовами) стала найвпливовішою в Наддніпрянській Україні. Надзвичайному піднесенню цієї газети сприяв її редактор у 1834 — 1856 роках, нащадок козацького роду Гетьманщини Олексій Григорович Тройницький. В Одесі діяли потужні масонські ложі (за сприянням та під керівництвом О. Ланжерона). Вважається, що з масонами підтримував зв’язок і найбільший одеський землевласник (його «дачі» з садами та будівлями у місті займали близько 150 гектарів), онук останнього українського гетьмана Петро Олексійович Розумовський. Місто стало центром грецького та болгарського визвольних рухів і було пов’язане з рухом декабристів. «По всему видно, что в Одессе должно быть гнездо заговорщиков», — писав з цього приводу цар Микола І. Тут мешкали колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства Микола Іванович Гулак та Микола Іванович Савич; Одесу відвідував та мав тут близьких друзів опальний засновник Харківського уні-верситету Василь Назарович Каразин.

Одеса першої половини ХІХ ст. далеко не у всіх сучасників викликала позитивні відгуки. «Недруги Одессы», за виразом Д. Атлас, що концентрувалися здебільшого в столиці імперії, закидали цьому місту закордонний характер, шкідливість для держави та космополітизм («вавилонский город», за словами російського шовініста П. Вігеля). Сучасники відзначали надмірну зацикленість мешканців Одеси на комерційних баришах, низьку моральність («Черноморской Гоморрой» називав Одесу російський поет українського походження В. Туманський) й те, що Одеса була не справжньою Європою, а лише її сурогатом для мешканців Російської імперії «миколаївської доби» («В те незабвенные времена, когда не пускали заграницу и посылали на Кавказ тех, которые хотели лечиться карлсбадскими и висбаденскими водами, ею [Одессой], бывало, многие пользовались, как суррогатом заграничной жизни, так точно, как немцы употребляют цикорию, как суррогат кофе», — писав один з авторів 1860 року.

Від середини 1840-х у місті починають відзначати річниці «заснування». Його дату — 22 серпня (2 вересня) 1794 року — запропонував А. Скальковський, стверджуючи, що у цей день були освячені перші одеські православні храми та урочисто закладено місто. На той час 22 серпня збігалося з датою коронації чинного імператора — реакційного Мико-ли І, що дозволило місцевій владі відносно легко отримати дозвіл на відзначення дати «заснування». Проте інші дослідники історії Одеси (К. Смольянінов, В. Яковлев, В. Надлер, О. Маркевич...) доводили, що ніяких урочистостей 22 серпня 1794-го в Одесі не відбувалося, а перші храми насправді були засновані 1795 року.

У першій половині ХІХ ст. Одесу відвідували або мешкали в ній чимало видатних діячів культури. Наприклад: у 1822-у—1823-у — російський поет Олександр Сергійович Пушкін («Одесса город европейской», — писав він 4 листопада 1823-го, хоча сам в закордонній Європі ніколи не бував); у 1825-у — польський поет Адам Міцкевич (працював у Рішельєвському ліцеї, написав тут збірку сонетів); у 1827-у — 1828-у — російський письменник, перекладач, нащадок українського козацького роду Микола Іванович Гнедич («Порятунку від хвороби — а можливо, й від тієї атмосфери, яка запанувала в Петербурзі, — Микола Іванович шукав в Одесі», — пише про приїзд М. Гнедича Григорій Зленко); у 1835-у — 1836-у — російський художник Карл Брюллов (був в Одесі проїздом, але зустрів надзвичайно теплий прийом місцевої публіки); 1837-у — російський поет та перекладач Василь Андрійович Жуковський (гостював тут у своєї племінниці Ганни Петрівни Зонтаг); від 1846-го регулярно зі своїми виставками Одесу відвідував художник вірменського походження Іван Костянтинович Айвазовський (до кінця століття в Одесі пройшло 14 його виставок, а «Одесский вестник» популяризував творчі успіхи цього митця вже від початку 1840-х); 1847-у — угорський композитор та піаніст Ференц Лист (дав в Одесі шість концертів); у 1848-у, 1850-у — 1851-у — російський письменник українського походження Микола Васильович Гоголь (жив в Одесі у свого родича Андрія Андрійовича Трощинського, писав другий том «Мертвих душ») та інші. В Одесі мешкало чимало знайомих Тараса Григоровича Шевченка (Яків Петрович де Бальмен, Варвара Миколаївна Реп-ніна, Андрій Іванович Лизогуб та інші.).

Т. Шевченко згадував «преславну Одесу» в своїх творах, зокрема у сумному вірші про долю чумака:

Ой не п’ються пива-меди,
Не п’ється вода,
Прилучилась з чумаченьком
У степу біда.
Заболіла головонька,
Заболів живіт,
Упав чумак коло воза,
Упав та й лежить.
Із Одеси преславної
Завезли чуму,
Покинули товариші —
Горенько йому.
Воли його коло воза
Понуро стоять.
А із степу гайворони
До його летять.
— Ой не клюйте, гайворони,
Чумацького трупу,
Наклювавшись, подохнете
Коло мене вкупі.
Ой полетіть, гайворони
Мої сизокрилі,
До батечка та скажіте,
Щоб службу служили
Та за мою грішну душу
Псалтир прочитали,
А дівчині молоденькій
Скажіть, щоб не ждала.

Тарас ГОНЧАРУК,
доктор історичних наук,
професор ОНУ ім. І.І. Мечникова.

1. Слід зазначити, що ще 1831 року «Одесский вестник» анонсував видання в Одесі української повісті «Микола Коваль» місцевого автора Миколи Венгера. «Але честь видати першу на півдні українську книжку [одеська] міська друкарня чомусь зігнорувала», — зазначає сучасний літературознавець Григорій Дем’янович Зленко, бо зазначена книга вийшла 1832-го у Миколаєві.

(Далі буде).