«Я тут вже був...»

А я, читач, приймаючи сторону Христа, подумки вставляю після слова-звертання «Боже» своє «чому?». І справді, хіба ж на це благословляв Господь людей? Адже душу віддають тільки Йому, а не кулі й багнету. Хто дозволив людям порушити заповідь «Не убий!»? Бо ж Господь призиває до відповіді тільки у ви-значену годину й приймає душу кожного, а не так, як ми — гамузом, та й не після труда й мук праведних, а від створеного людьми зла.

«Наше вчення їм не помогло...» — каже Христос Федюка. Де гармонія, на яку нас благословляли святі? Що ми з нею зробили? Чи не тому наше сподівання, що краса врятує світ, не збувається? Най-святіше розтоптане, продане чи й нині успішно розпродується. Заклики до розуму не знаходять відгуку. Залишається тільки віра. Тільки за її допомогою людина може піднятися, встати, встати і встояти.

«Смерть стала життям», — стверджує поет. Що може бути страшніше, ніж звичка до щоденності смерті? І тому для мене чимало значить біблійний плач Ієремії над руїнами рідної землі, як зрозумілий біль поета, що збігається і з моїм. Дивно, що додавання наших болів не збільшує їхній абсолют, а, навпаки, зменшує й дає сили вистояти. Правда ж бо: резонанс усталює, руйнує дисонанс.

Христос у поемі Федюка зауважує про землю: «Вона з тих колишніх часів почорніла помітно». Я немов гірко видихнув Шевченкове: «Земля неначе почор-ніла...» Але якщо Шевченкове «неначе» додає змісту рядка відтінок сумніву, то у Федюка звучить ствердно: «почорніла помітно».

Зійшовши на землю, Христос бачить:

Юрмище стоїть,
В кулак терпляче свищуть нетерплячі.

До деякої міри можна зрозуміти їхнє нетерпіння, але далі йде ламаний, рваний рядок, немов і поет, і Христос збентежені, збиті почутим:

Христос! Давай! Суди нас... бо іначе...

А що значить це «іначе» ми добре знаємо по бензовозу біля парламенту... Христос у розгубленості: чи сини це Божі? Відповіді нема ні в поета, ні в Христа, тим більше — у юрби. Відповідь хіба що в наріканні «юрмища» скоріше приступати до місії пришестя, тому що:

Вже вечір. Зачиняють гастрономи.
А нам іще не били синіх пик...

І виявляється, що перед земним і людським злом навіть Син Усевишнього неспроможний.

О, батьку всевишній!
Живи і не народжуй синів.
І не посилай їх...
Погана, їй-богу, робота.

Поет тут ніби зрівнює всіх живих із таланом і долею Христа, адже ми всі — діти Божі. Але сказати тільки це мало. Наступні два рядки звучать сьогодні так, начебто підслухані на Таємній вечері:

Їх здасть, не змигнувши,
Апостольська сита сволота...

Читачу, а скільки разів ми обманювалися у своїх надіях на святу апостольську місію народних обранців, новоявлених витій?.. Узяти хоча б осінь 2004-го. І до того, і потім — також.

Хочу зазначити, що субстанція поеми Тараса Федюка щільна, вагома, немов матерія планет у миті колапсу. Сюжет вибудуваний у такт живим імпульсам емоцій автора і Христа — її героя. Поема, наповнена передчуттям колапсу, кричить, часом корчиться від болю. Христос, мовби очужілий, зауважує:

Кров, що стікає з моїх рук,
Два тисячоліття не спинили.

Бо й справді, якщо і навчилося чомусь людство за ці тисячоліття, то хіба що вдосконалилося у своєму вмінні робити життя нестерпним і собі, і ближньому. Так, в історії людства все було. Христос стримано каже:

Я тут вже був...
Чудеса під цим небом творив.

І чому навчилися після Христа люди? На добре слово — брутальність, на за-клик про допомогу — лермонтовське «хтось камінь поклав у його простягнену руку». Воістину, шляхи Господні незбагненні, тому що, слухаючи Христа про добро і зло, «під плащами стискали залізні кинджали і міряли нишком дорогу мою до Гори».

Христос у Федюка непримиренний не тільки до фатальних помилок землян, а й до небожителів. У нього свій рахунок із самим Господом:

Що ми наробили?
Бог Син, Бог Отець....
Христос звинувачує і себе:
Наше вчення їм не допомогло...

Вчитуючись у поему, бачиш, що Христос Федюка не н а д людьми, він разом із ними. Він готовий судити і себе. І в поемі «Друге пришестя» він не блоківський «у білому віночку». Христос Федюка — виснажений життям, замордований недосконалістю буття земного й небесного, обтяжений вантажем совісності, а тому співчуває і готовий до всепрощення, щоб зупинити сповзання до люті, непримиренності; він кличе до злагоди-згоди.

І що ж то ми за люди такі, якщо змушуємо здригнутись душу Христа, вмовляючи його знову прийняти мучеництво в ім’я нашого порятунку?

Зиркають — візьму чи не візьму.
Постраждаю за гріхи смертельні їхні
Ще раз?
Я стою. Дивлюся тихо.
Віри — знаю, але вже не йму.

Не хочу вдаватися до суто літературно-дослідницьких міркувань, лише зауважу: перечитуючи поему Тараса Федюка, я нерідко ловив себе на думці-спогаді про поезію Євгена Плужника. І в Плужника, і в Федюка біль виступає як спосіб контакту особистості з навколишнім світом, немов суто випливаючи з біблійного: боляче — отже, живу, живий — тому й боляче. Творчість обох поетів освітлена християнською традицією добра і зла. Я не веду мову про релігійність а чи навпаки, я про ті світоглядні категорії, які впродовж тисячоліть впливають навіть на атеїстів. І тому нехай завжди буде поруч і з письменниками, і з читачами, Господи, воля твоя.

Герой поетичного світу завжди має свою, задану законами жанру, багатоликість, що в образній системі автора, в свою чергу, визначає його творче обличчя.

І якщо вірші виразно-особистісні, а планка художності, відчуття слова і передана ними, словами, думка й зміст мають за зразки натхненні злети предтеч, то не помітити їх просто неможливо, хоча сьогодні їм протистоїть на сторінках газет і книжкових розвалах мутне комерційне вариво.

Тому книга віршів поета-одесита Тараса Федюка «Хрещаті південні сніги» для читача — і несподіванка, й одкровення, і значною мірою наша загальна сповідальність. І все це щиро, сердечно, довірливо, хоча більшість віршів — сюжетно жорстко оголені. Чим філігранніший виріб майстра-бляхаря, тим більше в нього порізів і кривавих подряпин на руках. Тільки у читача Тараса Федюка все це відбувається з душею й серцем.

О, південна Україна,
Рідна мати нежива.
Дереза, руїни з глини
І гадюка степова.

На перший погляд, здавалося б, суха констатація фактів, але це і стан душі поета, і це про нас. І як непросто далося сполучення «Рідна мати нежива». Читач, вважаю, сам уже помітив літописно-часовий перегук, переданий словом «руїна», і гадюку, що немов виповзла із біблійних пустель, озираючи мудрим змієм учинене нами на рідній землі. Так, чимало ми «накоїли», багато «чого» встигли. Що отут робити душі поета, як не докірливо прошептати два останні рядки:

Хоч би місце для могили.
Або хоч би для хреста.

Поезія Тараса Федюка змушує працювати і думку, і почуття. Манірність, погоня за модою далекі багатомірної орга-нізації вірша поета. Помітив я і чимало новацій в образному, асоціативному ряді порівнянь, але цим, думаю, нехай займаються літературознавці. Мене ж підкуповує традиційна манера техніки вірша.

Особливістю всієї книги є її філософічність. Це вірші «Неначе з амфор старовинних», «У пальцях сірник» та інші. Тарас Федюк — майстер деталі, що тонко, немов мимохіть, створює образ, народжує настрій.

У наших келихах глухих —
Тільки губи і зірки.

Це — про ніч на Івана Купала. А це вже про інше і з більш глибоким лірико-трагічним відтінком:

І котитися хвилями катер з весіллям
По чорному морі, як біла сльоза.

Зверни увагу, шановний читачу, на затаєний біль буття, виражений антитезою-єдністю: «весілля — сльоза». Правду кажуть, що справжня поезія виростає й зріє на ґрунті живого буття, пропущеного через серце поета. Тому іскра безпосереднього контакту із серцем читача народжується там, де поет стикається з тим, що хвилює його. І коли життя сьогодні повне трагізму, то це не може не відбитися у творчості поета:

До моря вийду. Чорна піна.
Дельфіна чорна голова.

І це про наше, найсиніше у світі. Але це і про душу нинішнього інтелігента: письменника, художника та й просто порядної людини. У суцільному потоці порнобезмежжя, ринку-базару, поряд з існуванням упроголодь спробуй зберегти в собі світле проміння, яким треба зігріти свою душу, до того ще й щедро поділитися з державою, яка й виставила свою еліту на убогу пашу. Якщо за державу, що старцює по білому світі, тільки кривдно, то за поета, який просить, ніби милостиню, кошти на видання книги (прости, Господи, адже це правда), — боляче, соромно, принизливо. Образа проходить, а біль глибоко ранить, залишаючи сліди на серці, а душа надовго замовкає. Олександр Довженко говорив, що творча людина живе позитивними емо-ціями. Де вже нам, тим, що пишуть, до тих емоцій, якщо гіркоту свою поет висловлює «дельфіну, що викинувся на пісок»?!

Недарма з поезією, більше, ніж з іншими видами мистецтва, люди зв’язують уявлення про вічні цінності. Тільки поети все-таки заряджаються від напруги свого часу. Звідси їхня безцінна властивість говорити правду. А вона сьогодні гірка.

Багато думок, питань, докорів, однаково, як і слів подяки, поет часто адресує Всевишньому, не всує згадуючи його ім’я. Але якщо після прочитання вірша «Ми вийдемо з пустелі» хочеться здійняти погляд до неба, то після «А умру я, хлопці, на базарі» із здриганням починаєш шукати в душі хоча б тінь Господа. І ця окаянно-покаянна нота переслідує читача протягом усієї книги, особливо ж читаючи-осягаючи поему «Друге пришестя».

Поема ця — помітне явище в українській літературі. Її головний герой — це всі ми, наше життя — святе й грішне, і це сам Господь, тому що все, що робимо ми на Землі, все, що створили ми зі своїми душами, — воля Його.

Розмірковуючи над цим, Тарас Федюк не блюзнірствує, не святотатствує, «самовільно» являючи Христа на Землю. Ми ж то знаємо, що жахається створеним на Землі, проймаючись вічними питаннями про чистоту душі, не Христос, а поет. І з роллю автора-месії Тарас Федюк майстерно справляється. Зізнаюсь, серце і думки мої здригнулися не раз, коли я читав і перечитував поему. Хіба це не про нас, таких, кажучи сьогоднішньою мовою, крутих і непоступливих?

Історія розбита на етапи.
Обіч доріг — конвой і солов’ї!

Поет закликає (прости, читачу, за банальність і штамп) до самоочищення, покаяння, любові до ближнього і далекого. Тому що, не вибудувавши храм душі з цеглинок доброти і жалю, як можна облаштувати життя в державі? Життя, гідне і людських, і Божих законів.

Христос у поемі Федюка, оглянувши Землю, вислухавши юрбу і кожного, вимовляє наостанок страшні слова, страшні і правдиві:

Сміються в очі. Де їм зрозуміть,
Що в цій піщаній і пекельній тиші
Я вишепнув їм вирок найстрашніший:
Вони не наші,
        їх не нам судить.

Страшно заслужити такі слова? Так, але ми сьогодні — такі. Заслужили.

І якщо ми це зрозуміємо, то надія на відродження ще є. А врятуємо душу, все решта додасться. З Богом, як мовиться!

Василь ВИХРИСТЕНКО,
письменник.