Мова як ідентифікатор

Зокрема, неприємно вразило те, що переважна більшість виступів лунала недержавною мовою — всі (вибачте, якщо когось забула), крім генерала-ректора, зверталися до молодих офіцерів і гостей російською. Хіба це правильно? Це ж випуск офіцерів української, а не російської армії! Невже у військових статутах не передбачено, що єдиною мовою службового спілкування у Збройних силах України є державна, тобто українська мова? А як же тоді відрізнити свою армію від чужинської (до того ж, як тепер виявилося, ще й окупантської)? Дивишся останнім часом якийсь «воєнний» сюжет по телебаченню і ловиш себе на думці: «Це наші вояки чи окупанти-найманці?» — адже з першого погляду, за військовою формою (маю на увазі камуфляж), їх відрізнити важко. Саме мова, як на мене, — це та чи не найважливіша ознака ідентифікації «свій—чужий». Згадайте, як поводилися і поводяться представники колишньої влади чи теперішнього так званого «Опози-ційного блоку» — практично всі з трибуни найвищого законодавчого органу України (Верховної Ради) принципово промовляють російською, хоча, з’ясовується, володіють українською цілком задовільно. Просто в такий спосіб вони хочуть довести свою прихильність до так званого «рускава міра», а насправді — виявляють свою істинну, ворожу сутність «п’ятої кремлівської колони».

Тут варто згадати і про сумнозвісний закон «КаКі» («Калісніченка»—Ківалова) про так звані «регіональні мови», прийняття якого тодішньою, неукраїнською по суті, більшістю Верховної Ради фактично стало наслідком «некоректного», на мій же погляд — зумисне викривленого, прочитання Європейської хартії міноритарних мов. І не через його скасування Радою почалася ця війна Росії фактично проти цивілізаційного вибору України! Цього не хочуть зрозуміти навіть представники теперішньої післяреволюційної влади — той, хто виконував на той час обов’язки президента, не підписав, а чинний президент теж не поспішає підписати постанову про скасування горезвісного закону «КаКі». Війна ж почалася, в тому числі й через те, що представники п’ятої колони в особі Партії регіонів штучно роздмухували мовне питання, готуючи ґрунт для виконання стратегічного завдання Кремля: розділити Україну за мовною ознакою, щоби згодом, спираючись на тих же вигодуваних ними колаборантів, «защіщать русскоязичноє насєлєніє» танками і вогнеметами, «градами» і «смерчами», адже, як відомо, «Росія заканчіваєтся там, гдє заканчіваєтся рускій язик» (слова «першої леді» із сусідньої держави). Що вони зараз і роблять. Багато вже «захищених» «рускоязичних» лежать у сирій землі випаленого і сплюндрованого українського Донбасу…

До речі, у Франції розуміють важливість захисту державної мови, збереження її чистоти — у них беруть «штрафи» за вживання чужоземних слів з іноземних виконавців естрадних пісень і ці гроші спрямовують на підтримку французької мови і культури. Таке у них розуміння «мовного питання».

Присутність же Труханова на урочистому заході для мене взагалі як образа. Хіба не він фактично «благословляв» своєю присутністю сепаратистські збіговиська в Одесі?! Через бездіяльність, у тому числі і міської влади, маємо тепер у нашому місті підпільні диверсійні групи — з грудня минулого року прогриміло вже, мабуть, з десяток вибухів. І щось я не чула від нього хоча б засудження агресивних дій РФ проти України. А ці покладання квітів до пам’ятника великого Кобзаря один раз на рік — чи не блюзнірство? Ось що зіпсувало мені настрій…

Ірина АНДРІЯШ.
м. Одеса.