Червоний Журавель у яскраво-тривожному небі

Подана нижче стаття присвячена книзі, завдяки якій відбулася ця зустріч.

На стор. 269 збірки читаємо вірш «Скульптор»:

Граніту червоного брилу
важку опустили —
Гарячими гранями грубо
він блискав у вічі.
Здавалось, потвора сміялась
 підступно й відверто,
Ховаючи сльози криваві,
спресовані часом.

Та що означали той сміх
і ті сльози таємні?
І що в цій незграбі глухій та німій
 затверділо?
Чи усміх того, хто втішався
пожежею Рима,
Чи сльози останніх троянок
в розтерзаній Трої?

Чи туга Ахілла і вічне волання
 Пріама,
Чи регіт вогню над очима
Джордано і Гуса,
Чи сяйво негасне людської
високої мислі,
Чи зоряне світло людського
крилатого духу?..

Пригадався відомий мистецький жарт, мовляв, створити шедевр — справа звична: береш гранітну брилу, відсікаєш усе зайве — і маєш шедевр. Зрештою, подібний рецепт чинний і для інших видів мистецтва, лише з поправкою на матеріал: у скульптурі — гранітна брила, в поезії — слово… Відсікаєш зайві слова і маєш шедевр. Йдеться, зрозуміло, про мистецьку майстерність, вміння творити досконалий образ, у якому все має бути на місці, в гармонійній злагоді і красі (до речі, Михайло Наєнко цілком справедливо асоціює проблему художності зі словом «краса», маючи на увазі, очевидно, саме ту гармонійну злагоду, про яку йдеться, що вражає своєю самодостатністю й не допускає зайвин: тут тобі й узагальнююча універсальність, й оригінальність, й органічна цілісність — уся парадигма обґрунтувань художності. Інший наш авторитетний літературознавець Леонід Новиченко у своїй книзі про Максима Рильського зауважив: «…Не істинами, якими б цікавими вони не були, вартісна поезія, а своєю предметно-образною матерією, з якої й променяться (або радіюють) ці істини».

Зрештою, ціна поетичного слова, точніше, принципи його ціно-утворення, цілком зрозумілі, лишається лише уточнити, вже з поправкою на конкретний образ конкретного автора: художній образ, навіть якщо він повідомляє нам про найсучасніше, найбільш актуальне, містить у собі й змісти глибинного празнання, тобто, сучасний поет зовсім не всує згадує у наведених вище рядках і Рим, і Трою, а далі — ціле гроно історичних, міфічних і т.д. осіб та подій. Як каже про них Станіслав Конак у своєму вірші — «…зоряне світло людського крилатого духу».

«Зоряне світло…» — це вже те, чим «предметно-образна матерія» вірша «проміниться», чим «радіює».

«Радіація» художнього образу дуже мінлива, ніколи не передбачувана, часто парадоксальна. Навіть якщо нам вдається (як нам здається!) схопити ту «істину», це аж ніяк не має нас заспокоювати, мовляв, справу зроблено. Хрестоматійне: образний зміст безконечний і невичерпний, чим, власне, образ і цінний. Щось у ньому актуалізується сьогодні, щось завтра, щось виходить на світло свідомості, щось переживається несвідомо, скажімо, як ритм і метр аналізованого твору: врочиста розкіш п’ятистопного амфібрахію… За ним треба слідкувати як за живою істотою, бо він і є чимось живим і неповторним. Йдеться про «радіацію» духовності, про духовну реальність, духовний континуум, безмежжя у просторі й часі, що у ньому «прекрасне і грішне людство» існує тепер і завжди. «Час теперішній» називається одна з поетичних збірок Володимира Затуливітра, з приводу якої Іван Дзюба згадав дуже важливу думку мислителя: «неправильно говорити про минуле, теперішнє і майбутнє — є теперішнє минулого й теперішнє майбутнього».

Поет блискуче живописує творчий процес героя-скульптора: шалений вибух натхнення —

…У праці натомлені жили
річками синіли,
Натруджене серце, однак,
не просило спочинку;
Кипіли жадобою м’язи,
душа палахтіла,
І світ океаном жагучим гойдався
 у грудях…

…бурхливий потік свідомості, каскади вагань і прозрінь, відчаю і зневіри, що, як гірська ріка, розбиваючись об каміння, хаотично розкидане по її руслу, знову відновлюється в своєму леті, аби розлетітися у веселковий пил на наступному перевалі і далі линути до мети, граючи на своєму шляху зловісними відблисками людської історії:

Із хвиль небуття піднімались
дерева і люди,
Забуті вже птахи й —
на відстані серця — …сніжинка,
Що так і не встигла розтануть
на мертвому личку
Дитини, що згасла в одній
із квартир Ленінграда…

Волали: «Відкрий же!
З’яви мене знову для світу!
На світі ніщо не вмирає
й не сміє умерти!..»
І скульптор трудивсь,
 і непрохані сльози, бувало,
Ще довго, щоку шкарубку
освітивши, бриніли…

…А іскри жигали десницю
сумну й невблаганну,
З камінним прокляттям
з-під молота та з-під зубила
Спадали до ніг грубуваті,
потворні уламки…
Крізь морок століть заблищало
 обличчя людини.

Кривавились пальці, туманилась
 димом свідомість…
…Вставала із тьми молода
 із перстами пурпурними Еос,
Голублячи мозок нестерпним
 світінням Гомера…
І знову пітьма — інквізиція…
Вибух! Бастилії спалах…

Та, праведний світе!
Ще скільки тут праці і праці!
Неронівське кодло
в рожевому тлі проступило…
Ударив навідліг, влучаючи в губи
 садистські, —
Розсипались в друзки…
 майбутніх фашистів обличчя…

У наступній строфі сформульована центральна, як нам здається, проблема поезії «Скульптор», концептуальна не лише для збірки С. Конака «Червоний Журавель», а й для всієї творчості поета. Виявляється, «…праця тривала над вічним обличчям Людини».

І праця тривала
над вічним  обличчям Людини;
Долоні стирались, і серце
спинялось в напрузі,
І м’язи горіли пекельним вогнем
 нетерпіння,
Але не давалась митцеві
лиця досконалість.

Слід зазначити, про що чи про кого не повідомляло б мистецтво, воно завжди — свідомо чи несвідомо, осмислено чи інтуїтивно — «шукає Людину» (згадаймо Діогена з його чудернацьким ліхтарем серед білого дня — прекрасний образ саме цієї, сказати б, родової ознаки мистецтва). Якщо ж такий пошук відсутній — немає мистецтва.

І що ж? «…Але не давалась митцеві лиця досконалість».

Цю суперечність — вічну і незбориму — між дійсним і бажаним справжній митець художньо вирішує, звичайно ж, на користь дійсного (гносеологічна правда), але обов’язково, навіть, сказати б, категорично і пристрасно, на рівні пафосу (душі автора, що переселяється в душу художнього твору) — на користь бажаного, в ім’я духовної досконалості (художня правда). Цими двома правдами й сильне мистецтво, цим, очевидно, й покликане воно до життя, оскільки виконує, реалізує свою «людино-здійснюючу» (В. Моренець) місію.

Прекрасне і грішне у нім
нездоланно сіяло,
Довершене й дике двигтіло
у рисі найменшій.
І в гніві спинивсь, переможений
 генієм світу,
Великий митець…
    І, як блискавка,
праведний молот
Угору зірвавсь, щоб розбити
 жадане обличчя…
Та біль, і печаль, і страждання,
і щастя миттєво
Відбились на ньому
з такою живою красою,
Що геній осліп, а знаряддя
високе на землю упало…

«Геній світу» відкрив скульптору свою таємницю: митець, щойно готовий знищити власне творіння, як йому здалося, недостойне і зовсім недосконале, раптом відчув у кам’яному обличчі живе тепло людської пристрасті, прагнення духовного росту, побачив високу й трагічну правду людського (вселюдського!) поступу, саме ту правду, за якою він і полював: «…біль, і печаль, і страждання, і щастя…».

Остання строфа поезії «Скульптор», вказуючи на гостроту суперечності між реальним та ідеальним, дає відчуття перспективи справжнього, тобто гуманістичного, мистецтва, застерігаючи водночас: велике мистецтво до снаги тільки тим, хто цю «гостроту» розуміє і не боїться її.

І хлопчик малий, що підняв
те знаряддя нехитре,
Збираючи якось веселе рожеве
 каміння,
Поранивсь і плакав самотньо
від гострого болю;
Рожеве каміння не стільки
    рожевим було,
        скільки гострим…

У «Скульпторі» поет ніби дивиться на себе збоку і у такий вишукано-образний спосіб декларує своє власне творче кредо.

Добра третина збірки — драматична поема (сатирична казка, як зазначено у дужках) під назвою «Червоний Журавель». Не випадково композиційно вона вміщена в середину, оскільки виступає своєрідним духовним осердям книжки. Світло—темрява, світ—антисвіт, людина—антилюдина, навіть функціональна дихотомія однієї людини, як у випадку з головним посадовцем потойбічного соціуму царем мурашок, коли одна частина ницого можновладця нещадно й нахабно експлуатує іншу. Цікаво і вигадливо змальований світ антижиття в тупиково-тупій динаміці химерно-мінливих з’яв і зникань якоїсь зі сторін, аж до виразно впізнаваних колізій духовно/бездуховного буття/антибуття непростої, заплутано-згорьованої сучасності.

Світла сторона оригінально і яскраво представлена узагальнено-символічними образами (Червоний Чоловік, Червоний Журавель — «одвічний дух вселюдської свободи») та образами історичних постатей, наприклад, жителів Парку Геніїв — Гомера, Толстого, Гете, Маяковського тощо. В протилежній команді низка імен, які й згадувати огидно — Тінь Ізерлі, Тінь Гітлера…

Цікаво спостерігати за розгортанням сюжету тієї чи іншої долі, містерії духу. Добре виписані монологи, діалоги, сцени, мізансцени приваблюють театральністю. Поема аж проситься на кін, обіцяючи такий необхідний сьогодні нашій розгубленій публіці справді рятівний катарсис.

Щодо інших поезій збірки, зде-більшого цікавих й оригінальних, то спільним знаменником їх цілокупної характеристики можуть бути слова: живописання думки. Лише один приклад — дуже актуальна на сьогодні строфа із заглавної поезії збірки, що якось віддалено нагадує сюжет відомого полотна Опанаса Заливахи «Дерева як люди»:

Чи спиш ти, глузде,
Звісивши себе
    в безодню плинності,
Як сплять старі дерева,
Свої кашкети-крони
            нахилили
У срібну безвість зоряної ночі?..

Ствердна відповідь застерігає і спонукає…

Насамкінець кілька вдячних слів художниці Ларисі Семенівні Дем’янишиній, яка взялася за художнє оформлення книжки і добре впоралася зі своїм непростим завданням. Метафора кольору й ліній органічно доповнила метафоричний зміст поетичного слова: Червоний Журавель у яскраво-тривожному небі.

Володимир СПОДАРЕЦЬ,
кандидат філологічних наук, доцент Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського.