«Учи неложними устами Сказати правду...»

Але друковані матеріали не мають такого масового впливу на процес пізнання і знайомства з непростим життєвим шляхом та творчістю генія, як відео- та телефільми. Ми добре відчуваємо на собі можливості «зомбоящика» і не можемо однозначно відповісти: що дають нам досягнення цивілізації? Несуть вони добро чи зло? Прийшли невчасно чи прийшли не за адресою? Судіть самі.

В телепросторі аудиторія глядачів неймовірно збільшується. Саме на таку величезну аудиторію розрахований провокативний телефільм на каналі «1 + 1» про Т. Шевченка: його походження, життєвий шлях, особисті стосунки. Що б не розглядали автори, то дають несподівані відповіді-сюрпризи.

Фільм демонструвався у березні 2014 року. У титрах дрібний шрифт, вихідних даних не видно. Чиє авторство? Ким профінансований? (До речі, дали про себе знати ці автори і подібним же псевдодо-слідженням про Степана Бандеру.) Після перегляду залишився гіркий осад від «творчості» невігласів і шахраїв зразка Бузини і Ко. Фільм тхне проімперським духом та має таку непривабливість, що глядач навіть не в змозі повірити в наукове опрацювання авторами матеріалів до фільму.

Що ж розглядалося у фільмі та видавалося за новітні відкриття у шевченкознавстві?

Виправлення імені матері в церковній метричній книзі села Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в записі про народження Тараса стало підставою для сенсаційного висновку, що Катерина Якимівна Шевченко не його мати. Бо ім’я «Агафія» закреслено, а зверху іншою рукою написано Катерина. Негайно робиться графологічна експертиза. Для цього в Ізраїлі знайдена експерт-графолог Інеса Гольдберг.

Але ж для такого аналізу потрібно глянути не лише на цей запис, а поцікавитися взагалі метричними книгами. Подивитися записи про цю сім’ю впродовж життя. В церковних метричних книгах, які на той час велися за певним стандартом не більше 20 років, були розділи: шлюб, народження дітей, поховання. Вели книги у двох або трьох примірниках: для архіву своєї церкви та для управління церков.

Вже окремі фрагменти з метричних книг, подані у збірнику «Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії, 1814 — 1861» (Київ, «Вища школа», 1982), можуть багато підказати про «ідеальність та якість» записів у них: дати, вік, імена можуть бути записані навздогад, приблизно або взагалі сплутані. Наприклад: у сестри Катерини при одруженні замість 18 років записано — 15 років; у матері Катерини Якимівни при похованні замість 40 років записано — вік 32 роки; у батька Григорія Івановича при другому шлюбі замість 42 років написано — 45 років; у батька Григорія Івановича при похованні замість 44 років написано — 39 років.

Не менш цікаво було з іменами, прізвищами, подвійними прізвищами. З власного досвіду можемо стверджувати, що ідеальні далеко не всі записи у метричних книгах.

На той час ще не було усталених форм прізвищ. (Щоправда, їх і зараз нема, є багато спотворених, а деякі прізвища наших сучасників схожі на справжні лише віддалено.) Тоді священик міг трактувати прізвище на свій лад, залежно від свого ставлення до парафіянина, від своєї освіти та знання української мови. (Наприклад, у метричній книзі (щоправда, це Одещина) зу-стрічаєш прізвище Жулик раз, другий… І лише пізніше воно записано Шулик, Шуляк. Були такі прізвища чи прізвиська, написання яких не змінювалося, написання не викликало сумніву чи спротиву. Але з часом московська церква записувала їх на свій лад, і це видно по метричних книгах).

Самі виправлення в записах не вимагають графологічної експертизи. Зрозуміло, що записи могла робити не одна особа (священик, диякон, дячок), а інколи через об’єктивні обставини міг бути запис зроблений і не кимось з них.

Що ж до подвійного прізвища у Тараса Шевченка та його батька, бо якраз він записаний то Шевченко, то Грушівський. Тоді це було поширене явище і зафіксоване в метричних книгах. Вуличне прізвисько писалося і в метричних книгах разом з прізвищем або з часом прізвисько ставало прізвищем. Таким чином селяни дбали (адже село не таке велике), щоб шлюб брали не близькі родичі, а інші гілки сімейств з однаковим прізвищем. Це могло бути і свідченням майнового стану дружини або чоловіка.

У Кирилівці були сімейства Шевченка/Оністратенка та Шевченка/Грушівського (перша дружина діда Івана — Горпина Сергіївна Грушівська). Інколи ці подвійні записи довгий час фігурували поряд.

[На матеріалах Одещини автор простежив ситуацію, коли майже 25 років писали Вербенко/Руснак або Руснак/Вербенко. І лише через чверть століття чоловік залишив собі прізвище Вербенко. Ще приклад. Запис міг бути таким: Рябокінь онже ивахновський. (У багатьох випадках слова писали разом.) Такий запис нагадує ситуацію із «Колимських оповідань» Варлама Шаламова, коли наглядачі-конвоїри шукали втраченого Онже і захопили у табір нещасного бурята, який жодного слова не розумів російською.]

Всі ці записи і виправлення нічого не змінювали у реальних подіях та уявленнях людей. Вони жили під своїми іменами, трансформуючи їх із церковного варіанту під народний. Було так, що при народженні дитя записано Агрипина, а поховали Горпину або Харитину; Іоаким завжди був Яким, Фекла — Текля; Євстратій — Оністрат; Євстафій — Остап; Євтихій — Явтух; Єфрем — Юхрим (Охрім). Ніхто не пам’ятав того церковного варіанту, а батюшка й не допитувався.

Раз на рік уповноважений від єпархіального управління церков перевіряв записи в метричних книгах, робив виправлення чи додавав свої помилки, залишав свою візу. Вони, ті виправлення, нікого не цікавили, нічого не змінювали, бо бачив їх лише один перевіряючий.

Та ось потрапив такий запис із чиїмось виправленням на очі авторам фільму (або хтось підказав), і залишився Тарас сиротою ще при живій матері; завдяки експерту-графологу та крутіям-«дослідникам» він став незаконним сином великого князя Костянтина Павловича і своєї тітки Агафії (молодшої маминої сестри — чи була така сестра взагалі?), яку нібито вподобав великий князь. Де? Коли? За яких обставин він потрапив у малесенькі Моринці? Так, була в камер-кур’єрському журналі відмічена відсутність князя при похороні Михайла Кутузова. То де ж бути великому князю? Звичайно, у Моринцях. Туди ще у 1810 році перебрався Григорій Шевченко з сім’єю, бо у батьковій хаті їх було 12 чи 13 душ. А у Моринцях вони мешкали в порожній хаті кріпака Колісника, який через свій бунтарський характер перебував на той час у Сибіру.

Народився Тарас (четверта дитина в сім’ї) у хаті свого діда Якима Бойка, в батьківській хаті матері Катерини.

Михайло Кутузов помер 28 квітня 1813 року. Коли ж був похорон, на який не з’явився великий князь? Це відбувалося за 10 місяців до народження Тараса. Можливо, великий князь теж жив у Моринцях? Ні, Моринці та Кирилівка належали племінникові Григорія Потьомкіна — поміщику, генерал-лейтенанту Енгельгардту Василю Васильовичу, який мав 18 тисяч кріпаків чоловічої статі, 160 тисяч десятин землі. Пізніше він виділить добрий шмат цих статків своєму позашлюбному синові Енгельгардту Павлу Васильовичу. І вже цей поміщик стане власником кріпака Тараса Шевченка, буде торгуватися за його відпускну з кріпацтва.

А чому не зацікавились автори питанням, на яке досі нема відповіді: коли, за яких обставин обидва діди стали кріпаками? Адже Іван Шевченко та Яким Бойко були з козацьких родин. У 1818 році кріпаки с. Моринців виступили проти панської сваволі. Поміщицький управитель для втихомирення заколотників викликав військо. Вна-слідок сутички було вбито 18 селян і 3 солдатів. Не одного із земляків Шевченка відправили до Сибіру. Вільні люди стали кріпаками. Коли відчули на собі «благодіяння» імперії, то дух ненависті і спротиву керував ними, передавався молоді. На це запитання шевченкознавці досі не мають відповіді.

Щоб довести свою версію до логічного кінця, автори спробували відшукати подібність у зовнішності Тараса та «царственого батька». Пошукаємо у них зовнішню подібність. Нема? Тоді хоча б порівняємо форму вух, якщо обличчя не подібне. Добре, що фізіономіст, розглянувши портрети, вирішив, що матеріал для порівняння обмежений і не дозволяє зробити досто-вірних висновків.

На думку авторів, усе, що відбувалося потім, свідчить на користь їхньої версії. Очевидно, що вони вважають неспростовними наведені факти і надалі намагаються довести глядачам, що Тарас знав цю «сімейну таємницю». І вона почала керувати всім його єством. Балансуючи на межі, намагаючись ви-кликати підозру у глибині моральних якостей поета, вони ставлять питання: чому в центрі його творчості зганьблена дівчина? чому так багато творів написано від імені жінки?

Покарання за порушення норм моралі несли жінки та діти. І якщо сімейство Бойків й хотіло прикрити «гріх» дочки Агафії, врятувати дитя від клейма «байстрюка», то це лише на краще. Адже таке клеймо було б важкою травмою для кожного.

[У метричній книзі священик записував: а) девица родила незаконно…, б) солдатка, в отсутствие мужа родила незаконно…, в) вдова-дворянка родила незаконно…] Згадки про батька у метричних книгах у такому випадку ніде нема. Ось так за сценарієм фільму цю детективну історію розплутували довго і набридливо.

Ще далі нам намагаються довести, як «незрима рука» царського сімейства, котре, знаючи про «дитя великого князя» Костянтина, дуже намагалася ощасливити життєвий шлях «малого князенка», сприяючи його розвитку та благополуччю. Звернімося до цих фактів, але вже з попутною характеристикою сприйняття їх іншими людьми та самим поетом. Автори фільму стверджують:

1) Не кожному вдавалось одержати «почесне звання козачка» у маєтку пана Енгельгардта.

Діти-сироти «розлізлися межи людьми, мов мишенята. / … Мені аж страшно, як згадаю…» (Т.Шевченко)

2) Навчання у художника Яна Рустема у Вільно. Так піклується за нього Енгельгардт!

«Буду мати зиск від свого покоєвого художника та й мода така»

(П. Енгельгард). (Уже в 1833 році Т. Шевченко намалював акварельний портрет свого пана).

3) І сім’я Шевченків була непроста. У них навіть «слуга» був. Це стверджують автори фільму на підставі записів у «ревизских сказках».

Так на той час Російська імперія записувала в «ревизских сказках», куди вносили всіх осіб податного стану: селяни, міщани, ремісники. Серед селян були: «тягловые», «полутягловые», «огородники» та «бобыли». «Бобыль» — це людина, яка не мала ні землі, ні хати і знаходила прихисток у інших людей. Такий «бобыль» (слуга, наймит) був майже членом родини (читайте поему Т. Шевченка «Наймичка».)

4) Історія з портретом В.А. Жуковського у фільмі представлена так, ніби вся сума (2500 руб.) була внесена лише царською сім’єю.

А насправді, рахункові книги царського двору показують лише 1000 руб. У той же час комітет Товариства заохочування художників виплачував початкову допомогу вільним слухачам Академії художеств за старання та успіхи по 30 руб. на місяць. І не лише

Т. Шевченкові (Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біо-графії, 1814 — 1861. — Київ, «Вища школа», 1982).

5) За версією авторів фільму,

Т. Шевченка належало відправити на каторгу, а йому милостиво замінили покарання на армійську муштру. Каторга — для кріпаків, армійська муштра — для дворян.

Навіть трибунал під головуванням самого сатани не міг придумати жорстокішої кари…

«…він самотньо мучився в глушині безвідрадної пустелі… Так минуло десять довгих, нескінченних років… Ці десять років ще за життя були могилою… Протягом десяти років його вбивали, душили (Жемчужников Л.М., художник і гравер. «Спогади про Тараса Шевченка» — Київ, «Дніпро», 1982).

«… це вже не той широкоплечий, кремезний, русявий чоловік у сірому сюртуці, яким я знав його колись; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік, без кровинки на обличчі, руки його просвічувалися так, що видно було наскрізь кістки й жили… Я мало не заплакав» (Худ. Ковальов В.В. в кн. «Спогади про Тараса Шевченка» — Київ, «Дніпро», 1982)

Так, автори фільму зверталися до архівних документів. Та чи допомогли ці архівні джерела відкрити маловідому досі сторінку життя поета, визначити його оточення і зв’язки та стосунки з відомими людьми тогочасної Росії? Лише натяки і недоброзичливість відчутні в атмосфері фільму. А проте…

Сучасник Шевченка художник Л.М. Жемчужников згадував: «Коли хто звинувачував його (Тараса Шевченка) в невдячності, він був глибоко засмучений цим наклепом. На виправдання своє він писав: «…пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан на счет царя, и в знак благодарности нарисовал карикатуру своего благодетеля. Так пускай дескать казнится неблагодарный. Откуда эта нелепая басня — не знаю. Знаю только, что она мне недешево обошлась. Надо думать, что басня эта сплелась на конфирмации, где в заключении приговора сказано: «Строжайше запретить писать и рисовать» («Спогади про Тараса Шевченка» — Київ,« Дніпро», 1982).

З усього у фільмі зроблено чіткий висновок: серед народу у простого селянина не міг народитися геній. Це, Україно, не твій син — це «царський байстрюк». Лише умови «жорстокої конспірації» вимагали від царського сімейства таких заходів щодо збереження «таємниці». Нарешті через 200 років нам відкрили цю «правду».

Дух та ідея фільму передані за-кликом на плакаті, що довгий час красувався на одному одеському балконі: «Прости нас, царь-батюшка!».

Зрозуміло, дітям багатих та осві-чених легше досягти успіху в своєму становленні та своїй творчості. Та чи дало аристократичне похо-дження комусь безсумнівний талант, чи всі генії людства мали царське походження?

Яка наруга над народом України!

«Обурливо! Ми певні, що якби в університети могли тоді вступати кріпаки, то деякі з наших поміщиків, не задумуючись, посилали туди найобдарованіших селян, щоб мати своїх домашніх учителів, лікарів, механіків, агрономів і т.п.» (Один з перших біографів поета Чалий М.К. — «Спогади про Тараса Шевченка» — Київ, «Дніпро», 1982 ).

В останні дні грудня 1846 року Т. Шевченко одержує з єпархії довідку про народження. Довідка була потрібна для влаштування на роботу в Київський університет. Тоді-то й помітили помилку у записі. Після цього якийсь доброзичливець старанно виправив ім’я Агафія. Ім’я Катерина в метричній книзі вже нічого не могло змінити.

До часу «дрімучих» фантазій залишалося ще 170 років.

Не було висвітлено у фільмі великої душі поета, душі гнівної і люблячої, безжальної, страдницької і героїчної, що втілила в собі всю красу розуміння правди народного життя, яке становить основу таланту Т.Г. Шевченка. Все життя і творчість художника та поета — це були пошуки «святої правди». Поет закликав свою музу:

Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду.
        (Т. Шевченко)

Оце і є те, чого не зробили автори фільму.

Версія авторів існує не на порожньому місці. Закиди про невдячність бентежили самого

Т. Шевченка, але ми маємо розглядати не припущення, а докази. Лукаві факти мають бути доведені генетичною експертизою. Бо від багатократного повторення їм не стати незаперечною істиною. Провокативний набір різних версій — це не внесок у розвиток шевченкознавства і не пошук істини.

Наш обов’язок — вишукувати в полові нещирості й тенденційних перекручуваннях зерна правди.

Обов’язок держави — захистити свій простір від забруднення аморальною, антиукраїнською, антинародною продукцією. Основою таких досліджень має бути максимальна об’єктивність і щире бажання «сказати правду», а не ма-ніпуляція фактами.

Ольга ШЛАПАК,
вчитель-методист,
відмінник освіти України.

Володимир ШЛАПАК,
кандидат фізико-математичних наук, доцент.