Чи на тих прикладах виховують українських військових?

Це підтверджують численні історичні факти. Під станцією Крути 29 січня 1918 року революційні війська Росії добивали поранених та знівечених у бою київських студентів та гімназистів, а вранці наступного дня, після ночі садистських катувань, розстріляли 27 полонених юних оборонців рідного краю, які зі зброєю в руках стали на захист своєї молодої держави — Української Народної Республіки. У лютому 1918-го червона армія Муравйова вчинила криваву різанину: у Києві було розстріляно без суду і слідства від 10 до 30 тисяч осіб (у перший день — не менше 3 тисяч), в Одесі — до 2 тисяч, переважно російських та українських старшин (офіцерів), котрі мали посвідчення Центральної ради, і декого з громадських діячів. У 1933 році одне із тисяч українських сіл, що повстали проти третього плану большевицької хлібозаготівлі, було оточене червоними військами і старший артилерійський начальник у чині майора дав команду розстріляти селянські хати з гармат прямою наводкою. Після придушення повстання всіх уцілілих чоловіків та підлітків вивели із села, і більше їх ніхто ніколи не бачив. А масовий розстріл офіцерів польської армії (близько 22 тисяч) у 1939-у в Катині, Харкові, Старобільську та інших місцях?!. Переможці Польщі — сталінський та гітлерівський режими — провели спільні військові паради у Бресті, Перемишлі та інших містах, спільну таємну нараду офіцерів НКВС та гестапо за участю Л. Берії. Кількість загиблих з боку Совєтського Союзу у Другій світовій війні свідчить не лише про кровопролитний характер боїв, а й про ставлення Ставки Сталіна до своїх воїнів, бо Г. Жуков та його генерали воювали не вмінням, а кількістю кинутих у бій людей. Після звільнення території України від німців за наказом Сталіна всіх призваних до армії майже без підготовки кидали у бій як гарматне м’ясо. Таких мобілізованих українців фронтовики охрестили «одноразовими солдатами», «чорною піхотою», а також «чорносвиточниками», оскільки у бій вони йшли в звичайному цивільному одязі й майже беззбройними. Втрати цієї «чорної піхоти» (ніде не зареєстрованої, до речі) були жахливими — до 90% (!) убитими. Позаду за новобранцями йшли червоноармійці із «заградотрядов» — з кулеметами, автоматами і червоним прапором... А «великий полководець» Г. Жуков заради економії часу розміновував мінні поля, проганяючи по них піхоту...

Й оцим ми маємо пишатися?! На цих московських та радянських періодах історії повинні виховувати патріотів України? І чи можна взагалі виховати українського патріота на таких зразках і традиціях? Ні, не можна. Тому що московська царська чи «червона» армія — то армія окупантська для українського народу, інструмент його поневолення.

Хіба не має український народ своїх бойових традицій, героїчних зразків для наслідування? Були ж в історії наші славні військові формування: дружини та рать князів Руси-України, січове військо Запорізьке, козацьке військо гетьманів Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи, Український легіон січових стрільців, армія Української Народної Республіки (Дієва армія УНР воювала у 1918—1920 роках), Українська Галицька армія ЗУНР (діяла у 1918-у—1920-у), Карпатська січ Карпатської України у 1939-у, Українська повстанська армія, яка виборювала свободу українцям у 1942-у—1955-у.

У нашому місті, як відомо, діяли видатні українські воєначальники Національно-визвольної революції 1917—1920 років, зокрема генерал-полковник армії УНР Михайло Омелянович-Павленко — визначний український діяч, начальник 2-ї школи прапорщиків в Одесі у 1917 році, головнокомандувач Української Галицької армії ЗУНР та Дієвої армії УНР, який командував операціями 1-го Зимового походу (1920); полковник Всеволод Змієнко — начальник штабу Одеської гайдамацької дивізії військ Центральної ради, військовий комендант Одеси, в.о. командувача Південно-Східної групи Дієвої армії УНР; полковник Іван Луценко — член Центральної ради та Українського генерального військового комітету, з наказу якого в Одесі вперше піднято жовто-блакитний стяг як символ української державності.

За створення Української Соборної Самостійної Держави боролася Українська повстанська армія (УПА), гаслом якої було «Бог і Батьківщина!». Боролася з нацистською окупаційною владою, польськими шовіністами та більшовицькою тиранією, захищала українське населення від наруги — грабунків, насилля, ґвалтування, розстрілів, депортування. До 1955 року(!) тривала нерівна боротьба бандерівців з ворогами українського народу. І це відбувалося без зовнішньої допомоги. Чисельність партизанської армії сягала від 30 тисяч до 200 тисяч бійців і близько 300 тисяч у допоміжних відділах (господарчих, санітарних, розвідці). Керівником УПА виступила Організація українських націоналістів, а з 1944-го — Українська головна визвольна рада. Командирами (у різний час) були: полковник Тарас Бульба-Боровець, Клим Савур, генерал-хорунжий Роман Шухевич (Чупринка, Тур), генерал-хорунжий Василь Кук. Сотні тисяч бійців УПА загинули в боях, мало хто з упівців здавався ворогу живим. Неоціненний досвід УПА вивчається і викладається у військовій академії… Франції.

Ось на яких прикладах мають виховувати майбутніх офіцерів Українського війська!

Іван ПОДІЛЬСЬКИЙ.