Вінок синівський

«Доля забрала мого Батька 13 листопада 1923 р. Моїм найбільшим найголовнішим завданням поки я можу є зібрати кожне слово Татове, кожне слово про життя і діла Татові» (з листа Ю. Липи Сергію Шелухину до Праги від 30.ХІ.1923). «Тато» і «Батько» — завжди з великої літери. «…Написати про нього, чи взагалі щось дати людям се моє завдання, бо Тато аж до кінцевих днів турбувався про це, а я виконую все, що Тато мав замір виконати. Аби тільки доля помогла се зробити швидше і се повинно зробитися» (з листа від 25.ХІІ.1923).

Доля допомогла. Розбираючи батьківський архів, Юрій почав складати життєпис Івана Липи. «…Його слова і діла довкола мене. Перебираю клаптики паперу і легко мені» (з листа Марії Донцовій до Львова від 7.І.1924). Невдовзі, 21 березня 1924 року, збірник «Світильник неугасимий. Пам’яті Івана Липи» було надруковано у Каліші накладом 500 примірників.

У документально-художньому нарисі про життєвий шлях батька, замислюючись над значенням історії роду і народу в біографії людини,

Ю. Липа написав про зв’язок поколінь, про обов’язок перед минулим, про завдання нащадків та їх призначення. Слово «призначення» взагалі було наріжним у житті й творчості Юрія. Він поєднав батьківський рід і його постать з історією України. Згадавши своїх пращурів, нащадок подякував їм за те, що дали Україні Івана Липу. «…Його любов до людей світиться рівним світлом достиглості, його віра в прекрасну Націю і в прекрасний Всесвіт зміцнюється на ціле життя, а пізнання дрібниць життєвих призвичаює до гострого вглядання в довколишнє і створює вміння серед усіх маячінь буденщини вибрати простий, розумний і плідний шлях… Радісна увага до довколишнього, до людей, сполучена з здоров’ям внутрішнім і зовнішнім, давала йому щасливе мистецтво життя».

Вірш «Вінок синівський» був написаний під враженням похорону й доповнений пізніше з усвідомленням втрати найближчої людини. Більше відома під назвою «Батькові» ця поезія є зверненням до великої батьківської душі.

І

Шляхотнеє чоло мойого Батька
Укрите пелюстками від троянд;
І в рученьки його вкладіте берла
Од трьох світів, сотворених суквітно:
Золотохвильних, теплих нив південних,
Високих гір, блакитноверхих гір,
і моря, моря, що буяє вічно...

ІІ

В моїй країні пишній,
Мій Батеньку, творіте Службу Божу,
З життям людським довічно будьте
злиті,
Немов шумні вітри, що віють
без спочинку,
Немов гримучі води, випорснені
в далеч,
Мов сонячна теплота, розвивайте
землі, —
Душе великая в незмінному пориві!

ІІІ

Я. Бачу їх на скелях. Там, — де море.
Ось Правда йде в плащі із левих шкір,
Ось Вірність тихая із нею розмовляє,
Ось Непідкупність з золотим ключем,
Ось і Братерськість, що з орлами
з міді,
Їх обіймає любо. Ось дубовий
Вінок Знання вбирає й усміхом Краса
Дарує всіх гостей Душі, що гідна.
Чуєш?
То — Перемога в сурми трубить.
І цвіте Земля.

IV

Благословен, Татусю, час Великих Дум,
Стежки майбутности, що Ваші стопи ранні,

Кривавлячися, протоптали нам!
Ось вийшли ми високо. Кожна диха важко,
І мужність кожному в життю єдиний щит.
А я де гляну, — Вас знаходжу, Батьку…

Узори креслять маятники Часу,
Найвищому читальні ті узори, —
І чую голос: «Будь, зростай, твори!
О Україно, будь, як Божий світ.
В Тобі — небес сади многопоясні.
В Тобі — земель розквітла
ріжнородність.
В Тобі довершення Одвічного
й Людського»…

В останню дорогу провести свого речника прийшли Правда, Вірність, Непідкупність, Братерськість, Знання, Краса і Перемога — чесноти, що супроводжували Івана Липу впродовж життя, про яке він написав колись: «Живу я гірше, ніж коли б то не було. Взагалі за ці три роки я все згубив, що надбав за старі часи. Зосталося саме здоров’я, що вже потроху ліквідовується. А втім надії я не трачу. І якби довелося наново вибирати шлях, то тільки цей і взяв би» (з листа І. Липи до В. з Тарнова від 12.VI.1921).

За свідченням очевидців, Ю. Липа, коли починав писати свої чи літературні твори, чи медичні та публіцистичні праці, ставив перед собою на стіл портрет батька як свого помічника, натхненника, вчителя й критика.

У творчості Ю. Липи є присвяти І. Липі. Так, до року по батькові молодий поет створив драму «Слово в пустині» (1924) на тему призначення. Відкинувши спокуси грошима, славою й владою, головний герой обрав життя за призначенням: «…— Не згасну я, — я в муках розгорюся!.. / Слова лукаві ще мене не зв’яжуть, / Зловісність суженого не засліпить…». Твір присвячений батькові: жити за призначенням — таким був батьківський заповіт.

Минуть роки, і зрілий публіцист Ю. Липа пов’яже свою книгу «Чорноморська доктрина» (1940) з рідним містом батька (Керч-Пантикапей). У послів’ї до першого видання та вступному слові до другого читаємо: «...складаю віддано пам’я-ті Івана Липи, основоположника Братерства Тарасівців. Спеціально при писанні «Чорноморської доктрини» трудно було не думати про нього, що вродився в столиці Митридата Великого і зріс, і загартувався над Чорним морем».

Митридата VI Евпатора, що об’є-днав під своєю владою держави Чорноморського узбережжя, Ю. Липа, слідом за французьким дипломатом К. Фарером, вважав «Символом Чорного моря, знаком його одности і сили». На переконання автора, майбутня Чорноморська Україна в порозумінні з іншими чорноморськими народами запанує в чорноморському просторі.

У доробку Ю. Липи є дослідження про діяльність І. Липи. Після річниці по смерті батька в листі до Марії Донцової від 18.ХІ.1924 він поділився своїми планами «написати якнайліпше про Братерство Тарасівців і побачити це в друку». Невдовзі з’явилася стаття «Тарасівці» (1925).

«… Починали велику сійбу, мислили про великі жнива, а бачили що вони люде — обтяжені завданнями титанів. Правда, сі чотири були міцно зв’язані дружбою і доповнювали один одного характерами. Мрійливій і меланхолійній вдачі одного відповідала практична, жвава і весела подільська вдача другого, консеквентність до абсурду, розмах до смішності Волиняка спинювала методична розрахованість і залізна практичність Кримчанина. Але дух творчості, упертість і витривалість на ціле життє дав їм хтось шалений і стихійний, і його іменем назвались вони…» Кримчанин — це, звісно, Іван Липа.

Стаття містить огляд подій, світо-гляд і значення братерства, а також міркування щодо межового геопо-літичного розташування України, необхідності протистояти зовнішнім впливам та протиставити Сходу «свою віру, свою світлість», а Заходу — «свою практичність, своє уміннє, свою стислу систему і могутній чин».

З часом тему братерства було продовжено. У «45-літті «Тарасівців» (1936) йшлося про органічність самостійництва братчиків: «…Може здатися, що світо-гляд тарасівців не має вже значення, коли по 1918 році всі українські групи прийняли гасло самостійности, й навіть соборности під натиском обставин. Однак у духовім життю не багато цінимо те, що сталося механічно під натиском обставин. На це не потреба великих зусиль, і це не дає тривалішої традиції. Ця ж група українців в найглухіших де-в’ядисятих роках Великої України постановила сама підпорядкувати собі обставини. Мусіла мати в собі запас надзвичайної енергії, оголошуючи тоді більше як коли важку боротьбу за самостійність. Тому може в них органічних, а не припадкових самостійниках криється вартість традицій будучини».

У статті «Тарасівці і Галичина» (1936) для ближчого знайомства читача з організатором братерства Ю. Липа навів «характеристичні» уривки з листів І. Липи до матері 1893—1894 років. Наприклад: «… Ми приймемо кару за свій нарід, за бажання йому добра, і з часом люди зрозуміють наші прагнення. Коли їх не зрозуміють тепер, то народ дізнається таки коли-небудь про своїх друзів…» (з листа від 16.03.1894); «…Не для себе я робив те, за що попав у тюрму, а для людей. Моє щастя в тім, щоб жити не для себе, а для людей. Вам це може бути не зрозумілим, але я без цього не можу жити…» (з листа від 24.06.1894).

У «50 літ тому» (1940) — роздуми про скромний початок і важкий шлях великих речей, про здобутки і помилки. «…Вони виступали проти українофілізму і модного марксизму: центральна група з І. Липою на чолі в Харкові; група М. Міхновського в Києві; В. Шемет — в Лубнях, на Полтавщині; В. Боровик — в Житомирі, Д. Сигаревич — в Одесі… Гасло їх: треба вже тепер приготовлятися до українського державного життя» — здавалося чимось нечуваним, навіть в кругах української молоді…» Гасло державності тоді лякало провідників і нервувало полі-тиків, але з часом вони визнали, що помилялися. Ю. Липа вважав, що якби такі організації, як «Братерство Тарасівців» та «Союз Визволення України», виникли раніше, «тоді б може 1917 рік абсолютної дійсності в будові держави не за-став українців неприготованими».

У праці «Українська доба» (1936) наведено спогади Євгена Чикаленка про суперечки з несвоєчасним самостійником Іваном Липою. На різних прикладах, у тому числі на біографії батька, Юрій показав Мовчазну Відданість як духовний елемент сучасних українців, як підставу гордості, як шляхетне заперечення негативу, як віху щоденного українського життя.

Творча спадщина Ю. Липи не багата на спомини, але в них є згадки про І. Липу в 1917—1919 роках.

У статтях «Одеська січ» (1935) та «Галичани над морем» (1936)

Ю. Липа написав про те, як Іван Липа з Володимиром Мурським з самого початку революційного березня 1917 року почали видавати орган Одеського керівничого комітету — тижневик «Українське слово»: «Українці Одеси були горді з того, що це в Одесі, а не в Києві був перший по упадку царату український пресовий орган».

В есе «Поріг століття» (1935) йдеться про боротьбу в історії як школу духовності. Юрій навів думку батька, актуальну й сьогодні: «Коли Івана Липу запитали в 1918 році — кому в нагороду за здобуття незалежності треба поставити пам’ятник, відповів тарасівець трохи усміхнувшись: «Большевикам, тим, що вели наступ на Україну».

У розвідці «Михайло Гаврилко» (1942) відтворено розмову скульптора з І. Липою в серпні 1919 року, під час якої митець пропонував негайно змінити сучасний календар на більш національний та переконував міністра, що це важніше від воєнних дій, бо дасть підстави на століття.

У вступі до підручника-довідника «Ліки під ногами» (1943) досвідчений доктор медицини Ю. Липа знову згадав 1919 рік, коли українська армія, оточена з усіх боків більшовиками і поляками, не мала нізвідки помочі: «…Найгірше було з ліками… Люди вмирали і недалеко від фронту, і в самому Кам’янці від нестачі найпотрібнішого… Батько мій, тоді лікар Військового міністерства, приходив сумний і мовчазний. Дуже часто доводилося тільки безрадно дивитися, як гинуть від пошестей і хвороб найкращі люди… Після ка-м’янецької доби немало минуло часу, але все ж пам’ять моя не могла викреслити тих тяжких хвилин, коли лікарі нічим не могли помогти хворим. По Кам’янці пішов я на медицину».

Згадка про Івана Липу допомогла встановити авторство невідомої досі статті Ю. Липи «Мистецька лінія» (1943), знайденої у львівському виданні «Наші дні» за підписом

«В. Воїн». Це псевдонім Ю. Липи студентських часів, яким він пізніше не користувався. Але хто, як не він, подав у висновку цитату І. Липи про неминуче настання духовної зміни: «Тепер інтуїцію мають тільки поети, письменники, провідники, а колись буде мати кожний».

І на закінчення огляду — молитва з новели Ю. Липи «Табор» (1937) зі словами про «батьківську тривогу» в серці сина. Смертельно хворий колишній вчитель — вояк армії УНР носив її біля серця, але, передчуваючи близьку смерть, передав цей заповіт на зберігання наймолодшому зі свого оточення:

Боже народів,
утвердження і небес, і землі, і моря!
Боже походів і самопожертви!
До тебе молиться
найсамотніший народ у світі,
народ найсильніший,
бо перетривав і меч, і підлість
людського слизького слова,
найсильніший,
бо злочини й гріхи своїх дітей
перетривав.
Боже, дай нам усе,
що найвеличніше було в нас
і сповни нарід наш молитвою
вічного напруження.
Дай так,
щоб ніхто в нас не мав
замкнених очей,
щоб тривога батьківська була
в кожному серці,
і щоб руки наші учились
усіх способів боротьби,
щоб уми наші пізнали всі науки,
а воля наша знищила всіх
противників!
За сірість минулих років,
за блуканину на роздоріжжях,
дай нам тепер
велику дорогу одності і молитви!

Світлана КУЧЕРЕНКО.
Благодійний фонд імені Івана та Юрія Лип.