Чи засвоїли ми настанови Шевченка?

Цьогорічна Шевченківська імпреза відбувалася на тлі безпрецедентного поетичного марафону на радіо «Культура». 18 годин в ефірі звучала поезія Великого Кобзаря. За цей час можна було, мабуть, прочитати всього Шевченка, і не один, певне, раз. Щоби вже таки засвоїти його сувору науку. Але що найцікавіше: багаторазово повторювалися одні й ті самі вірші та уривки. І були це найбільш гострі, найбільш, сказати б, революційні, найбільш радикального змісту твори. Чи випадково це? Чи це не означає, що сьогодні, як і завжди, такі думки, такі заклики до нації, така емоційна напруга найбільш затребувані українським поспільством? З дивогідною послідовністю читці цілковито різних суспільних статусів у більшості своїй обрали саме таку поезію, і читали її напам’ять — це дуже важливо і показово.

Так, творчість Шевченка — не лише поезія, це — Біблія українства, це заклик і це наказ до боротьби за себе і за державу, це пряма спонука до активної дії. Ми звично кажемо: Шевченко неймовірно актуальний. І це правда. Але він був так само сучасним і в ХIХ, і в ХХ століттях; і тоді, коли знову єдина правляча партія нищила Україну, і під час Майдану, і тепер, у час нової російсько-української війни. Війни, яка почалася не

1917-го й навіть не 2014-го, а одразу після 1654-го. Він завжди на часі, який, звісно, міняється, та міняємось ми — з усіма своїми якостями та ознаками, яких давно треба було би позбутись.

Чому Шевченко завжди сучасний? Чому не насолоджуємося красою його поезії, образністю, метафоричністю, як милуємось його малярством чи гра-фікою, а завжди шукаємо співзвуччя з сучасністю в його поезії, скаржимось йому на долю-недолю, на негаразди наші?.. Та тому, що нічого не міняється в житті українців, наче ходять вони по колу якомусь зачарованому та все не знаходять своєї дороги. Здавалось би, поворотним кругом мав би стати Майдан. Так, трохи додалося гідности, з’явилося відчуття єдиної у своїх устрем-ліннях нації. Революція Гідности не минула безслідно, дала потужний імпульс. Чиста офіра Небесної сотні зробила нас іншими, очистила наші душі… Вони вірили, що все зміниться — інакше й не могло бути. Нарешті, здавалося, все буде у нас інакше. А що насправді змінилося? Відповідь усі ми знаємо. І знов з надією прийшли до Батька Тараса… Хоча мали би звертатись до нього частіше, аніж двічі на рік — у думках своїх та помислах: у день народження та в день перепоховання його в Україні.

Так, Шевченко — бунтар, він — заклик до революції, він — її знамено. Але скільки можна боротись — коли ж тоді жити, як живуть усі нормальні люди в світі? Чому не можемо раз і назавжди покінчити з усім лихом? Чому щоразу, після кожного «бунту», все залишається, як було? Значить, наука Шевченкова не засвоєна так, як треба було б її опанувати. Значить, таки ж не знаємо ми Шевченка — так, як він сам на те сподівався.

Якби ті, хто здавав Крим, хто спокійно спостерігав, як здичавілі натовпи захоплювали Донбас, лупцювали киями українців, — якби вони — представники тодішньої влади аж до найвищого рівня — добре знали Шевченка, якби вони так любили Україну, як любив її він, якби так у них боліло за неї серце, як у нього боліло, — то всього цього, можливо, й не сталось би. Може, занадто загострене це припущення, може, помилкова думка, але інших пояснень наразі нема…

Такі ось думки зринали в голові під час гарних, правильних, емо-ційних виступів гостей цієї виставки-конференції. На тлі мистецьких робіт — де кращих, де — менш вправних. По правді сказати, чимало робіт не відрізняються якимись творчими одкровеннями, духовним злетом, щоб отак стати перед нею — і ні з місця. На виставці багато пейзажів, композицій, натюрмортів, значно менше портретів. Портрет як свідчення епохи завжди був невід’ємною складовою малярства. Як і картина, якої давно не бачимо на виставках. Так, часи змінилися, та все ж… Мабуть, має місце нерозуміння свого часу мистцями — часу, який вони переживають разом з країною. І те, що переживає країна, ще не поклало свій мазок на полотна мистців.

Єдиний портрет — зображення молодого Шевченка (автор А. Павлюк) — як символ віри у відродження української України, як погляд у майбутнє — став окрасою виставки, недарма його виставили на мольберті у центрі зали. Щоби одразу побачити, і стати, й помислити про те, чому й через 200 років світ шанує геній Шевченка. В чому й досі українці не засвоїли його настанов.

Роман КРАКАЛІЯ.