Естакада байдужості

Мій терпець урвався, коли 24 серпня 2009 року, у День Незалежності України, в обід проїхала великовантажна машина по дорозі біля нашого будинку, задзвенів посуд, а в квартирі почувся гуркіт. Піднявшись на другий поверх (помешкання у двох рівнях), ми з донькою побачили, що в одній з кімнат впала штукатурка зі стелі над столом, де стоїть комп’ютер. На щастя, онука та донька в той момент були на першому поверсі. Уявіть мій стан безвиході: свято — і така біда.

Я подзвонила черговому в адміністрацію і розповіла про те, що сталося. Дякую, через 10 хвилин у мене було керівництво районних відділів ДАІ, МВС та МНС, які зняли все на відео. Одразу після свята тодішня голова Ширяївської РДА Л.І. Жаданова запросила з Одеси спеціалістів з руху ґрунтів, щоб розробили пропозиції для запобігання руйнувань капітальних стін моєї квартири. Мене запросили на засідання цієї комісії. У ній брали учать спеціалісти з Одеси, поради яких я потім використала при захисті своїх домочадців від можливої катастрофи.

Коштів, щоб виконати рекомендації комісії та вирішити проблему, як завжди, в районному бюджеті не було (потрібно було близько 160 тисяч гривень). Я попросила голову комісії, одеських фахівців дати мені рекомендації, як усунути власними силами загрозу падіння зовнішніх капітальних стін. Висновок був такий: потрібно збудувати естакаду з металевих труб, двотаврів, швелерів, яка взяла б на себе коливання землі при русі великовагового транспорту і гасила б хвилю руху землі, тобто труби відігравали б роль пружини.

Визначилися, що допоможуть розробити проект естакади. Відтак я замовила проект, зібрала всі необхідні документи, які вимагали відділ архітектури райдержадміністрації, селищна рада. В 2009 році мені дала дозвіл на реконструкцію, і я потихеньку почала своїми руками, тоді 57-річна пенсіонерка, рятувати свою квартиру від руйнування, а дітей та внуків — від біди.

Великоваговий транспорт як їздив, так і їздить. За п’ять років своїми руками я збудувала естакаду, відвела від неї воду, утеплила, щоб не ржавіли 10 труб-стійок діаметром 125 мм, висотою 3 м і щоб випадково на них не впали проводи високовольтної лінії електропередач, яка проходить над ними. Здавалося б, живи спокійно і радій. Аж ні. Поки я п’ять років займалася убезпеченням свого помешкання від руйнації, з’явилася фірма — з інспектування за будівництвом і з’явився інспектор за скаргою моїх сусідів. Виявляється, всі вони вже забули, як хитало будинок, який зараз тримає збудована мною естакада, й ось тепер це будівництво обіцяють розгорнути бульдозером як самовільне, а я ще маю сплатити штраф у розмірі 17 тисяч гривень за те, що не взяла в них дозвіл на будівельні роботи.

У мене на жодному дозвільному документі про цю фірму навіть згадки не було. Коли давали всі дозволи, то не казали, що і з нею потрібне якесь погодження. Тепер ці спеціалісти заявляють, що в мене самовільне будівництво (рішення селищної ради, проект, технічний паспорт 2014 року не визнаються, і для них це непотрібні папірці).

Я телефонувала на «гарячу лінію» цієї інспекції в Київ наприкінці грудня 2014 року, надала копії всіх своїх документів, але й до сьогодні мені ніхто не відповів, хоча юрист обіцяла вирішити питання і дати відповідь на моє звернення. Ось так у нас вирішуються людські проблеми.

Держава в особі чиновників створила мені проблему, допомогти не може, а якщо я сама за свою пенсію допомагаю собі, то вона ще й карає — за що?

Торік я написала в селищну раду п’ять заяв про допомогу. Жодного разу не прийшла комісія на моє звернення, а лише надсилають відписки, бездушні та безвідповідальні.

Сьогодні вплив великовантажного транспорту на квартиру зменшено, проте тепер страждають капітальні стіни господарчих побудов (у капітальних стінах гаража наскрізні тріщини до 10 см). Дуже страшно, якщо підуть машини ще більшої вантажопідйомності — куди тоді стукати? Яку естакаду доведеться зводити поряд?

Та найстрашніша естакада — байдужість чиновників, з якими мені особисто довелося за ці роки зіткнутися у вирішенні моєї проблеми. Тільки спеціалісти з будівництва розуміли цю проблему. А при владі в районі — вчителі, водії, медики... І всі криком та погрозами «вирішують» проблему моєї сім’ї. Їм простіше накласти на мене штраф у розмірі 17 тисяч гривень і закрити мені рота, ніж вникнути і допомогти вирішити проблему. Глухий кут.

Який вихід? Запропонуйте. Я прожила 62 роки, мені залишилося жити набагато менше, але я хотіла б, щоб моя онука, донька із сином мешкали в безпечній квартирі, адже вони мають право на безпечне життя. Чому тоді чиновники читають мені зараз лише про якісь вимоги та обов’язки, а про права на безпечне життя, мене і моєї сім’ї ніхто не хоче й чути. І допомогти ніхто не хоче.

Не приведи, Господи, комусь роками боятися за своє життя і життя своїх близьких від зовнішніх факторів ризику. Мені вдалося їх зменшити хоча б такою ціною. Можливо, хтось дасть рецепт, як без хабара напоумити чиновників, адже «купувати» їх в мене нема грошей, хоча суму вони назвали в доларах і самі попередили, що я таку суму не зможу заплатити — занадто велика. За гроші всі мої дозвільні документи будуть дійсні, а без грошей залишається для мене, моїх дітей та онуків лише бульдозер.

Невже в нашій країні без грошей ти не людина і не маєш права на чесне, спокійне життя? Невже корупція і здирництво заполонили всю Україну?

Лідія ЗАГОРНЯК,
пенсіонерка.
смт Ширяєве.