«Я пішов туди, щоби наблизити перемогу»

Але є одна категорія населення — це зрадники, саботажники (часто на високих посадах), є нездатні думати самостійно та відповідати за щось — бодай перед самим собою, або — що найгірше — люди байдужі. А через них, як відомо здавен, саме й трапляються всі нещастя. Отакі байдужі — небезпечніші од усіх інших. Хто вони? Військові з великими зірками на погонах, котрі не вміють, не хочуть воювати, боягузи, котрим не стає відваги поставити повноцінний спротив агресорові.

І є молода еліта, молоді люди, котрі виросли у вже незалежній державі і хочуть жити саме в такій країні. Багато з них сьогодні — там, де палахкотить пожежа війни. Вони зробили свідомий вибір і пишаються цим.

Аркадій — так він попросив називати себе — доброволець, має армійський вишкіл, йому 27, нежонатий, вдома залишив самотню матір. На війні лише кілька тижнів. Воює у славному полку «Азов», чим особливо пишається. Його приїзд в рідну Одесу — радість навпіл з горем. Разом з побратимами привіз тіла загиблих бойових друзів.

— Як вони загинули?

— Розвідка. Їхали машиною, накрило їх мінами, хлопців контузило… Потрапили в полон до чеченців, а ті… Не можу говорити…

— Бувало там страшно?

— Було страшно, але вже після хрещення. Коли йде обстріл, то не встигаєш злякатися, думаєш за інерцією, як тебе вчили: негайно сховатися, перечекати, перетерпіти. Якщо ти поведешся інакше, тоді все.

— Це коли вперше? Бойове хрещення?

— Обстріл — це хрещення, у нас кажуть, а якась операція — це бойове. Ти потрапляєш в таку якусь… позачасову яму, що тебе можуть вбити, а ти в цю мить не бачиш ворога, не можеш йому відповісти.

— То вірно говорять: бреше той, хто каже, що йому не буває страшно?

— Всім буває страшно… Багато моїх побратимів там уже по 8 — 9 місяців, жодного разу не були вдома. Це психологічно дуже важко. Вони бачили Ма-р’їнку, Іловайськ… Кажуть, було страшно… Але ти знаєш, чого ти тут, ти сам сюди прийшов, тому перемагаєш свій страх.

— А ти бачив ворога в обличчя?

— Щоби лице в лице, то ні. Лише на відстані... У мене трохи інша робота. Я бачив розтрощені людські житла або й повністю містечка, спалену землю, відчай простих людей… Ось це — лице ворога. Ми бачимо тільки його техніку. Техніки у нього дуже багато. Вона заходить з Російської Федерації, і в такій кількості, що наші хлопці не встигають ту їхню техніку палити. Якби була зброя, яку передали б Америка чи Європа, наші хлопці її швидко освоїли б і палили б ту техніку, а вже самих сепарів ми б знищили — тут нема ніяких питань. Ми і з москалями можемо добре воювати.

— А вони напряму протистоять нашим?

— Постійно. За орками, як кажуть в «Азові», які йдуть попереду, завжди ззаду росіяни, вони коригують їх, направляють.

— Що стало поштовхом … властиво, чому ти пішов на війну?

— Та не було вже ніяких сил тут дивитися на це все, що там відбувається. Злість така взяла!.. Я пішов туди, щоби наблизити перемогу. Як тільки приїхав, майже одразу ж зі зброєю в руках був на бойовому, так там кажуть. Якраз потрапив на так зване перемир’я… імені нашого Президента.

— От ми чуємо, що, мовляв, дамо по зубах, та щось не видно цього…

— Щоб давати по зубах, треба, щоб ми тут мали право приймати рішення. Якщо у генерала є наказ не завдати удару, а ми добре бачимо, що можна і треба… Або якщо з того боку російський генерал — його кореш по військовому училищу чи академії, то дуже важко щось зробити. Тому операція нашого полку задля успіху проводилася так, щоб майже ніхто не знав. І ми тоді дали їм по зубах.

— У тебе статус добровольця. Це зафіксоване десь у паперах, ти потім зможеш довести при потребі?

— Детально не знаю, але я підписав контракт з полком Національної гвардії «Азов».

— Які претензії у тих, що там воюють, до вищого керівництва?

— Я вже трохи сказав. А найголовніше: якщо хлопці щось роблять, то вони хочуть знати, що роблять це не дарма. Вони йдуть у бій, побратими падають підкошені, — що це все недаремно. Ця операція, що була під Широкіним, вона була вдала. Вони не марні, ці жертви, але так виходить, що майже нічого ми не виграли від того, що провели її...

— А як там з побутом? Харчування, наприклад, якісь елементарні умови — помитись, відпочити…

— У принципі все добре. У нас нормальні двоярусні ліжка, тепло, є де помитися, можна і поголитися — хто хоче. І спорядження є. Понад 90 відсотків

усього того, що є у хлопців, це від полку. Всім основним ми забезпечені, та й волонтери возять. Дещо хлопці прикупили власним коштом.

— Які думки викликає у тебе ця війна?

— Я спілкувався з хлопцями, є серед них цілком забезпечені, могли б спокійно виїхати з країни, у них сім’ї, по кілька діточок, у декотрих бізнес за кордоном… В одного була відкрита віза в США, казав: закінчиться війна, поїду знов у Штати. Люди ці можуть, у принципі, не воювати, воно їм нібито ні до чого, забезпечені, благополучні… Але вони туди прийшли, як самі кажуть, щоб зупинити, знищити ту заразу… Щоби люди могли спати спокійно в Одесі, Запоріжжі, Дніпрі…

— Серед ваших воїнів є етнічні росіяни?

— І росіяни, і білоруси… Вони кажуть, що воюють проти режиму Путіна. Хочуть стати громадянами України, але чомусь їм не дають. Хоча дуже багато в країні є таких, котрі лише називаються українцями.

— А от з місцевими ви там зустрічаєтеся? Які у них настрої, що говорять? Вони там вже побачили, що це не те, на що вони сподівалися, коли кричали: «Путин! Россия!»?

— Зараз люди відкрили очі, але таких небагато, я не знаю, чому так. У нас є хлопці з Маріуполя, з Донбасу, вони розуміють, чому вони тут. Дуже гірко чути, як мій товариш, він у Волновасі, каже по телефону, що у них там транслюють російські канали, стоїть вишка, і ніхто її не вимикає. Але ж Волноваха контролюється українцями! Я цього не можу зрозуміти. У нас жартують: відключив тещі російський канал — вона через два місяці вже почала плести маскувальні сітки для Збройних сил України, тобто зрозуміла, з якого боку стріляють «гради», а саме — з боку сепаратистів. А якось наші поверталися після вдалої операції через Маріуполь, то вийшло з 300 людей, вони кричали: «Слава «Азову!» і «Спасибі!». Часто чую, що там люди налаштовані патріотично, бо вони вже сьорбнули біди.

— А в інших місцевостях?

— Відсотків 70—80 байдужих, на жаль, кажуть, що от «вони прийдуть і дадуть нам гроші», й не розуміють, що так не буде. Є у нас кримські хлопці, котрі не схотіли під окупацією, вони спілкуються з родичами, що залишилися там, то вони кажуть, що вже там далеко на так, як обіцяли їм, вже є великі проблеми. Як казав Степан Бандера, якщо тобі дадуть хліба взамін за волю, то у тебе не буде ні хліба, ні волі.

— Що, на твою думку, треба для перемоги?

— Я думаю, що воля головнокомандувача. І розігнати генштаб. Гадаю, що не потрібно Україні кілька сотень генералів. Потрібні 30—40 грамотних генералів, які відповідали б за свою роботу, і кожен щоб знав, що за невиконання якихось воєнних завдань по голівці не погладять. Ці молоді хлопці, що гинуть там, це еліта нації — чи вони це розуміють? Цей хлопець, «Козак», якого ми привезли, йому був 31 рік, а більшість у нас — 18—19. Гадаю, якби була воля щось робити, то можна перемагати і з полковниками, котрі воюють на передовій. Є там і генерали, не скажу, що все там не так, як треба було б…

Якщо буде залізна воля головномандувача, ми за місяць покінчимо з сепарами. Якщо буде залізна воля і наказ. І трохи допомоги, бо у нас не вистачає техніки, а росіяни пруть її туди ешелонами.

Але в нас є велике бажання вигнати ворога з нашої землі.

Розмовляв
Роман КРАКАЛІЯ.