На цінностях своїх, а не чужих

У нас відсутній інститут репутації, українці не навчені шанувати престижність своїх найбільших цінностей. Тому цураються рідної мови, не знають своїх героїв, світових досягнень українських вчених, діячів культури. Адже їм з дитинства втовкмачували цінності «старшого брата». Тому не дивує позиція значної частини жителів регіону, де нині ллється кров. Вони вважають себе трохи українцями, трохи росіянами, трохи радянськими, а в основному — донецькими. (А хіба рідко ми чули в Одесі: «Я по национальности — одессит?!) Це не відхилення в психіці таких людей, а наслідок втілення шкільних програм з історії та добре продуманої системи виховання. І навіть тепер, після стількох жертв мирних жителів та військових, які виконують свій конституційний обов’язок, ті, хто кликав на Донбас «русский мир», ще не зрозуміли, звідки прийшла біда. У трагічних подіях вони звинувачують будь-кого, але не себе.

Нині, як у навчальних закладах, так і в ЗМІ, продовжують вбивати у свідомість радянські стереотипи, особливо міфи про війну 1941—1945 років, які працюють на відродження Російської імперії. Наприклад, 15.02.2015 по 66-у каналу кабельного телебачення російськомовний «історик» натхненно повторював фальш радянської пропаганди про «атаку століття», здійснену капітаном-підводником О. Маринеском 30 січня 1945-го. Він потопив лайнер «Вільгельм Густлофф», на якому перебувало, крім 1300 військових навчальної дивізії підводних сил (за різними джерелами), від 8000 до 10500 біженців зі Східної Пруссії. Це були інваліди, жінки, діти-сироти, пенсіонери, поранені і навіть міський пологовий будинок. Вижило лише 949 осіб. Історик, лауреат премії Джеймса Мейса С. Грабовський може пояснити акт знищення озброєного лайнера тим, що це було під час війни, але рішуче засуджує

уславлення героя пропагандистського міфу сьогодні, доводячи, що подія в Данцигській бухті насправді була «вбивством століття» («День», 13 — 14.02.2015).

Отже, перед середньою школою стоять непрості завдання: крім моральних аспектів виховання, вона має сприяти переосмисленню історичної пам’яті сус-пільства, вихованню національної гідності, усвідомленню свого обов’язку, а також переконанню в необхідності повної дерадянізації України. Поки що ці проблеми не вирішуються на рівні шкільних програм. Хочеться вірити обіцянкам міністра освіти

С. Квіта, що з наступного року запрацює спеціальна програма національно-патріотичного виховання, якій підпорядковуватиметься вся система освіти, а не лише вивчення історії.

Але чому сьогодні не проводяться нагальні кадрові зміни, а патріотичне виховання в більшості шкіл зрусифікованих регіонів підпорядковується радянській системі виховання?! Лише один красномовний приклад. У Приморському районі Одеси є школа, директор якої порадила класним керівникам вивчати з дітьми гімн Ро-сійської Федерації, бо «скоро тут буде Росія». Інформація, повідомлена в Міносвіти, була анонімною, тому на неї не відреагували. Та проблема керівництва осві-тою стоїть дуже гостро. Одеське відділення Ліги українських жінок, що спирається в своїй роботі на національно свідомих учителів, на початку навчального року робило відчайдушні спроби налагодити через міський департамент освіти співпрацю зі школами, керівництво яких стоїть на шовіністичних позиціях. У такі школи нас не допустили, напевне, щоб ми не побачили там портретів Сталіна чи, ще якихось символів тоталітаризму, якими й досі «прикрашений» не один одеський навчальний заклад.

Що ж вселяє віру в позитив навчально-патріотичного виховання дітей? Революція Гідності поклала початок нової історії. На Майдан, а потім добровольцями в АТО пішли ті, хто в сім’ї був вихований українцем, кому в школі поталанило на патріотично налаштованого вчителя, та ті допитливі, хто дізнався про боротьбу за самостійність України через інтернет чи друзів. Сьогодні суспільство консолідується навколо ідеї досягнення миру в Україні. На наших очах змінюється поняття еліти як прикладу для наслідування. Найбільше шанує простий люд воїнів, які пролили кров там, де наказала держава, й тих, хто допомагає прискорити перемогу, кого ми називаємо волонтерами і дивуємося, як їх у нас багато.

Недавно в одній з телепередач депутат А. Геращенко нагадав слова Бісмарка, що боронити Вітчизну готуються задовго до початку війни, а воїнів готують ще в школі. Чи є такі школи в Одесі? Звичайно, є, але ще не достатньо.

Розповім про досвід виховання дітей в одній з них, а саме в Маріїнській гімназії (директор С.П. Шульга), найактивніші учні якої 27— 28 листопада минулого року брали участь у конференції асоційованих шкіл ЮНЕСКО. Цей захід проходив у Києві і був присвячений 200-літтю Т.Г. Шевченка. Після доповіді про педагогічні погляди поета, підготовленої десятикласниками Маріїнки Антоном Дранниковим, переселенцем з Луганська, та Владою Мироновою, зал піднявся, а поезію Антона «Пам’ятник Тарасові» взагалі слухав стоячи. Делегація з Одеси здобула в своїй секції перше місце. Готувала гімназистів до виступів славна вчителька української мови Л.В. Сторожук.

Керівництво гімназії часто організовує творчі зустрічі, не пропускаючи нагоди запросити й гостей Одеси, як це було позаторік, коли до учнів завітала поетеса з Краснодона Антоніна Листопад. Гімназія дружить з музичною академією ім. А.В. Нежданової, проводячи концерти-зустрічі то з бандуристами, то з кафедрою сольного співу. Про одну з таких зустрічей, організовану доцентом музакадемії А.Я. Кулієвою, писала і газета «Чорноморські новини» («Вокальна шевченкіана для гімназистів», 27.11.2014).

Про найцікавіші події навчального закладу повідомляє газета «Маріїнські відомості» (редактор — вчителька російської мови О.В. Андрієнко). Останнім часом вона виходить у вигляді брошури накладом 600 примірників. А в жовтні минулого року був її спецвипуск — про доброчинну акцію на підтримку АТО «Я — крапля в океані». Зібрані 8063 гривні передали як адресну допомогу пораненим бійцям Одеського шпиталю. Газета розповідала, як діти своїми руками готували солодощі та сувеніри, що продавали під час акції, як зустрічали гостей, як дякували трьом пораненим воїнам, котрі несподівано завітали до них… Половину випуску за-ймають кольорові фото цих подій. Вже відбулися і друга благодійна акція — у день Святого Миколая (не у вихідний, як перша, а на двох перервах між уроками), і третя — на Масляну…

Ентузіастів, які вкладають свою душу у виховання дітей патріотами, в Одесі багато. Не можу не згадати колишню вчительку ЗОШ №29, а нині активну громадську діячку Г.А. Рудик, котра не без успіху десятиліттями виховувала у школі справжніх українців, попри супротив керівництва. Або вчительку української мови ЗОШ №47 Н.П. Першину, яка, прочитавши в «ЧН» про святкування в Літературному музеї 200-ліття Т.Г. Шевченка, привела на наш захід своїх вихованців у вишиванках, і вони зворушливо й виразно читали вірші з «Кобзаря». Або вчителів ЗОШ №117 Н.М. Юрасову та В.В. Мамедову, учні яких не лише були присутніми, а й виступали на урочистому святкуванні 24 лютого 150-ліття Івана Липи в Літературному музеї… Отож є з кого брати приклад. Головне ж — позбуватися чужих, нав’язаних нам стереотипів і будувати патріотично-виховну роботу на власних, справжніх цінностях.

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент,
голова Одеського відділення Ліги українських жінок.

Пам’ятник Тарасові

Чому завжди зображують Тараса
Похмурим, з криком болю
на вустах?
Чому його страждання —
це прикраса?
Навіщо смуток грізний цей в очах?

Це ж не надгробний камінь,
не могила,
Не реквієм, не хрест, не каяття —
Це гордість, велич, музика та сила,
Це — час, це — мудрість, це —
 саме життя!

І хоч тебе звеличено в граніті,
Твоє життя не береже граніт.
Де ж твої крила, скульптором
 відбиті?
Де вільних віршів піднебесний літ?

Тебе я бачу, любий мій Тарасе,
Інакше зовсім: вільним, молодим —
Поети справжні не підвладні часу,
Нехай роки і тануть, наче дим…

А ти стоїш в білесенькій бавовні
Із візерунком: квіти, солов’ї —
Прекрасний і зсередини, і зовні,
І бачу очі справжні я твої —

Щасливі очі сильної людини —
Ясні, неначе сонце, що зійде
Над житніми полями України, —
Таким, Тарасе, бачу я тебе.

Антон ДРАННИКОВ,
учень Маріїнської гімназії
м. Одеси.