Дивімося в очі Кобзареві

Підновлюють її нові царята
Багнетами й указами. Дарма!
Вже валиться ненависна тюрма,
Народів знов не кинути за ґрати!
О, дай нам сил кайдани рвать іржаві,
Провіснику свободи і добра,
Аби постав обаполи Дніпра
Народ наш вільним у своїй державі!
1991

Дмитро Павличко
(нар. 1929)

Молитва

Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі як правда сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.
Язики отруйні і брехливі
Вогняним мечем пообтинай!
Проколи серця, товсті й ліниві,
І гноївки випусти Дунай!

Всіх вельмож — рабів німих
            і подлих —
Скинь в геєну, а слова хули —
Потурнацький, безголовий
            мотлох —
На вогнях оновлення спали!

Дай нам силу ідолів знімати
З п’єдесталів чорної олжі,
Бурити казарми й каземати,
Де виймають душу із душі!

Не введи в спокусу слави й месті,
Вкинь в палющу, хижу ненасить
Мудрості — і прапор правди й честі
Дай нам не соромлячись носить!

Поклади нам зорі на зіниці —
Променем туди, де непроглядь!
Хай підносять очі люди ниці,
Хай в незрячих більма погорять!

Мислям нашим дай ясне поліття,
А поетам — спину, що не гнесь!
Дай нам пам’ять на тисячоліття,
Непокору і любов на десь!

І не одпусти нам ні на йоту
Борг, забутий в клекотах забав;
Сплатимо його із крові й поту,
Тільки од лукавства нас позбав!

Да святиться слова блискавиця,
Що несе у вічну далечінь
Нашу думу й пісню! Да святиться
Між народами твоє ім’я! Амінь.
1964

Дмитро Білоус
(1920—2004)

* * *

Нам імперський загрожував крук:
«Якщо вас не скатую, то зваблю».
Все робилось, щоб вибити з рук
українського лицарства шаблю.
Кров’ю, підступом здійснить своє:
козакові сидіть у закові.
А тут велет Шевченко встає,
і народ утверждається в слові.
Зброя слова в народу в руках:
не повергнути в прірву героя.
Буде жити народ у віках:
в нього є нержавіюча зброя.

Володимир Гетьман
(1921—2003)

* * *

Якщо і судилось боротися,
    нехай нас чекає вогненне,
Освячене пошуком творчості життя
        в непідробній красі.
Щороку, дев’ятого березня,
    забудьмо брудне та буденне,
Наповнимось величчю, подивом,
        урочими станемо всі.
У друга, товариша вірного,
        ми знову і знову повірим;
Соратнику ми побажаємо
        пізнати всесилля весни.
Щороку, дев’ятого березня,
        самі ми себе перевірим —
Чи варті торкатися Кобзи,
        народної тої струни?

Ліна Костенко
(нар. 1930)

* * *

«Заворожи мені, волхве!
        Заворожи мені, волхве...»
Сидять по мавпі на зорях, на місцях
Респектабельні пілігріми
    в комфортабельних «Волгах».
«Ходять» по шевченківських місцях.
Вербують верби у монографії.
Вивчають біо- і гео- графію.
Полюють у полі на три тополі...
А цікаво, багато із них потрафили
перейти шляхами його долі?
Давайте чесно,
        не кнопки ж ми і не педалі.
Що писав би Шевченко
в тридцять третьому,
        в тридцять сьомому роках?
Певно, побувавши в Косаралі,
побував би ще й на Соловках.
Загартований, заґратований,
прикиданий землею, снігами, кременем,
досі був би
        реа
            білі
                тований.
Хоч посмертно, зате — своєвременно.
Звісило з трибуни блазенський ковпак
забрехуще слово.
Було так, було так, було так, було так...
А може було інакше?

«Чуєш батьку?
Чую синку!..»
Пропадали ж люди ні за гріш.
Передсмертно лаявся Косинка,
Божеволів у тюрмі Куліш.
Курбас ліг у ту промерзлу землю!
Мовчимо.
Пнемося у багет.
Як мовчанням душу уярмлю,
то який же в біса я поет?!

Станіслав Стриженюк
(нар. 1931)

Каспійський етюд

Бунтує розгніваний
Каспій,
І сняться Тарасу крізь
 стогін
Дніпровські пороги і
наспів
Сліпих кобзарів край
дороги.

Від сонця хмарина
займеться
Понад голубим небокраєм,
І знову Тарасу здається,
Що Умань шляхетська палає.
І знову збентежені думи
Стривожать поетові душу,
Вогнем вітровим Каракуми
Зволожені очі осушать...
Підступним законом держави
За серце, що бунтом палає,
Орел його царський двоглавий,
Немов Прометея, карає.

А море бунтує й сміється,
Пророчить в часи вечорові:
Орел з нерозкутого серця
Не вип’є бунтарської крові.

Володимир Зінченко
(1935—1971)

* * *

Єдину втіху, скарб нетлінний —
Вкраїни пісню солов’їну —
Годований сатрап-капрал
Зіслав в пустельний Кос-Арал,
Щоб не лунала в рідній хаті,
Дратуючи отих пихатих
Панів лукавих; щоб про долю,
Окрадену козацьку волю
Вона ніколи не співала;
Щоб не вертала з Кос-Аралу
До волі кликати святої,
Гострить сокиру та до бою
За неї стати... О наївний!
Вона, як правда та нетлінна,
Неслась з глухого каземата,
Лунала крізь тюремні ґрати,
Доносилась з чужого краю:
«Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Василь Стус
(1938—1985)

З циклу віршів про Т.Г. Шевченка

* * *

Сто років, як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії,
і глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.
червень 1963

Микола Палієнко
(нар. 1944)

Пісня

Вперше пісню на слова Т.Г. Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий» було виконано у п’єсі «Дай серцю волю, заведе в неволю», яку поставила трупа Марка Кропивницького в Одесі 1874 року. Музику до неї написав молодий учитель-одесит Данило Крижанівський.

Притихло море — слуха пісню,
Припала пісня до душі.
У море місяць перевиснув,
За нею також затужив.
Тут йшли колись чумацькі валки,
Несли задуму козаки.
Це їх нащадки заспівали —
І голосисті, і зіркі.
Здіймались хвилі в пісні грізно.
З них човен вирине на мить,
Притихло море — слуха пісню,
Що аж нуртує і гримить.
Вона ще світ крилом пригорне
З чаїним місячним пером...
Впадає пісня в Чорне море,
Як з віку в вік впада Дніпро.

Олег Олійників
(нар. 1938)

Над «Кобзарем»

Горить саморобна свіча.
Хтозна, чи дотягне до ранку...
Зомлілі турботи мовчать
та ниють у спогадах рани.
Край столу кусок сухаря
душі додає трохи світла.
Лише б не згубила зоря
дороги, де щастя розквітло.
Читаю безсмертні думки.
Вірніше, я дихаю словом,
яке подолало віки,
народжене спрагою волі.
Горить-догорає свіча.
Дорога та обрій ясніють.
І світиться пісня в очах,
немов Кобзарева надія.