Відчуття температури часу

Та варто все ж застановитися ось на чому. Інколи поет друкується під псевдом Щепій. А ви знаєте, що то є щепій? Що то за слово таке незвичне? А це, виявляється, від його діда пішло, властиво — од його заняття позаробочого. Практикуючи лікарем — один на три волості, він ще й майстерно щепив плодові дерева. Вдатним був щепієм. А це, сказати б, те саме, що знаходити місце для копання криниці, чи вміти вправляти вивихи, а то й з хребтом давати раду. А чи зелом-травою цілющою — а вони всі, на переконання Дмитра Романовича, цілющі — допомогти людині в її біді. Такий жмут чудесних здібностей дається лише рідкісним обранцям природи-матінки, а далі вже ці знання поглиблюються, досконалішим стає вміння. Певна річ, коли є непоборне бажання, мрія — скажемо так. А є люди, відзначені всіма цими талантами. Мовиться про Шупту Дмитра Романовича: не лише поета за Господнім призначенням, а й за освітою та обдаруванням — лікаря, а за покликом душі — ще й знавця всілякого зела, що довкола нас просить-благає: візьми та оздоровлюйся, а ми, невігласи, на аптеку надіємось.

Онук лікаря також дуже хотів навчитися допомагати людям, лікувати їх. 1961 року обрав хірургію — вступив до Кримського медінституту, який закінчив з відзнакою. На відмінно закінчив і піврічні курси вдосконалення. Ще встиг попрацювати хірургом. А участь у Всеукраїнському семінарі молодих літераторів в Одесі в студентські роки та спілкування з його учасниками, серед яких були такі ж молоді на той час поети, як Василь Стус, Микола Вінграновський, Богдан Горинь, Борис Нечерда, Василь Захарченко й інші, безперечно, вплинуло на світоглядні обрії юнака. Десь у тих часах почав формуватися як сер-йозний поет, власними віршами відкрито декларуючи свою українськість. Це одразу впало в око тим, у кого те око дивилося цілеспря-мовано, саме у цьому напрямку, і в кожному бачило потенційного ворога системи. Воно, в принципі, так і було. А українська свідомість завше становила небезпеку для імперії, тож було кому за цим пильнувати. Надто коли кажуть, що у цього хірурга, мовляв, «навіть шви націоналістичні». Це вже репутація, в тих часах — смертельно небезпечна. За нього взялися впритул: спочатку то були спроби схилити до співпраці, а далі — після рішучої відмови — вже більш серйозний тиск, зовні невидимий, але методичний, відчутний…

Про його лікарську іпостась можна сказати коротко, бо такою ж короткою була й медична кар’єра, вірніше, хірургічна практика Дмитра Шупти (всього 20 років). Ще студентом, десь на другому-третьому курсі, вже їздив зі «швидкою» на виклики. Траплялося, що й на іспит приїздив на «швидкій». Однокурсники, що тремтіли під дверима,

угледівши його, одразу шанобливо розступалися. Завжди складав на відмінно. Та найкращим іспитом, найбагатшою практикою була саме оця його робота разом з досвідченими лікарями. То був справжній іспит, або тест — як тепер кажуть — на вірність обраному фахові.

У його пам’яті завжди жив дідусь, лікар і щепій. Довподобив собі онук це слівце. Поети, а на загал усі, хто працює зі словом, вони такі: визбирують незвичні, незатерті слова, а бува, що й неологізми придумують. Ті слова зазвичай відомі, та ми їх, що називається, «не бачимо». А у поетів особливий слух на такі слова. Одразу, як ото камінчик незвичної форми чи кольору, винесений на берег морськими хвилями, підносять його до сонця, і починає те слово грати різними барвами та відтінками. Або ж почує поет незнане слівце з чиїхось уст, бо мова наша — на глибоке переконання Дмитра Романовича — таким є неоціненним скарбом, що ми й самі не знаємо достеменно, яким володіємо багатством. Це завважили у його творах композитори: багато віршів Дмитра Шупти стали піснями. Поети граються мовними надбанками та милуються ними, з їх поміччю викрешують зі слова у своїх творах несподівані метафори, образи, рими, асоціації, що відтак зроджують у читачів такі ж несподівані для них самих думки. Властиво, гарні думки. Після поезії Дмитра Шупти твердішають переконання, відходять сумніви та розчарування. Людина стає міцнішою духовно. Може, і є в цьому деяке перебільшення, але ж і поезія не читається напряму, художній текст, як відомо, має ще й підтекст. Дмитро Шупта — без високих слів та патетики — прищеплює своїми віршами глибоке розу-міння, що є таке наша Батьківщина — Україна, та гостре бажання прислужитися їй, прищеплює відчуття високої температури часу, сказати б навіть: українського часу в історичному сенсі, а в значенні філософському — його скороминущості та безцінності. Прищеплює почуття української ідентичности — отого україноцентризму, якого так ще не вистачає нам, а в кого вона заслаба, як ото імунітет у людини — зміцнює. Така поезія завжди мала запит у кращої частини суспільства, котра переймалася долею Батьківщини. (Це лише побіжні характеристики, бо не об тім річ.) Тож і визрі-вають відтак з того всього прекрасні плоди. Бо ж сказано: Щепій. І доктор: його суспільні діагнози точні, як у доброго лікаря. Й це, вочевидь, проростає в людині з родових коренів, з родинного виховання — передовсім. Зроджується та утверджується родинними традиціями, їх тяглістю. Його зведений брат Микола загинув в УПА. Батько, Роман Дмитрович, свого часу категорично відмовився записуватись у СОЗ, за що відбував присуд у совєтському концтаборі під Архангельськом. Воював. А по війні знов ув’язнили й дали двадцять п’ять років. Уже в ув’язненні — ще  «розщедрились»: за «антирадянську агітацію». В таких ось традиціях нескореності духу зростав майбутній поет.

А найперше, певне, оте відчуття температури часу, відчуття себе українцем зроджується землею самою, отим підсонням, що береже не лиш історичну, а й індивідуальну пам’ять людську. І рідне його село Курінька на Полтавщині є саме таким, бо ж — колишнє сотенне містечко. Козацький край. Може, далеко не всі там такі кремезні та широкоплечі, може, лише почерез деся-тьох, бо трохи таки звиродніла козацька нація за сотні літ «братнього ярма», підупала морально, це лиш тепер потроху відновлюється той дух козацький, лицарський, що завше перемагає, відновлюються понищені гени. Й саме на це, як щойно тут було мовлено, «працює» поезія Дмитра Шупти, його побратимів по перу.

Вона не для диванного, чи, там, побіжного читання, але це й не поезія стадіону. Хоча дуже часто це поезія гніву, іронії, сарказму, поезія болю та любови. Але, перш за все, вона писана українцем, народилася в українському серці. І саме через це його поезія від самого початку була «враждебна социалистическому строю» — такі писали колись висновки на його книжки, — зрозуміло, хто і де. В тих страшних часах, у яких багатьом з нас випало жити, після подібних характеристик приїздив до мистця «чорний воронок», і людина опинялася вже в іншому світі. У тому світі не знали, що таке свобода, правда, віра, любов, совість, людяність, честь… Там не було нічого святого, а лишень страшні кола пекла, куди нелюди відправляли свої жертви мільйонами, всіх тих, котрі любили свою землю, рідне слово, прагнули знати, хто вони, «за що закуті».

Пройшов і він ті кола у Лук’я-нівській в’язниці… Вимагали, щоби зізнався в тому, чого не робив, та зрікся того, що найбільше любив та цінував у житті. Про ті катування нагадують не лише пам’ять, а й сліди шрамів на кистях рук (знали нелюди, що значать руки для хірурга)… Моторошно стає, коли читаєш той діагноз, який поставили йому лікарі після того, як вихопився з цупких кагебістських пазурів. Хоча в течці, де зберігається його «Дєло», назва сатанинського цього породження не вказана — лише міліція. Саме вона арештовувала та «шила» йому «дєло» — зберігання зброї, радіостанції, зв’язки з польською «Солідарністю» — «кришована», звичайно ж, КГБ. Тоді була перша половина 1980-х… У цей час він читав заборонену літературу, розповсюджував самвидав і писав свої вірші… У тих віршах вони бачили велику небезпеку для держави…

Та чи вирвався тоді насправді з того пекла? Про улюблений фах треба було забути: який то хірург з понівеченим хребтом і покаліченими пальцями… Хоч він готовий був знову тримати скальпель і працювати за операційним столом. Та до хірургії не допускали — не через руки, звісно. Всюди услід йшов папір з відповідною інформацією…

Багато людей вважають «сімку» щасливою цифрою, є навіть такий розділ ізотерики, як цифрологія. Хто знає, так воно чи ні: важливо, що людина вірить. Коли йти від цього постулату, то маємо аж дві щасливі сімки: 77. Саме стільки нині одеському поетові, членові Національної спілки письменників та заслуженому працівникові культури України, дійсному члену Української міжнародної академії оригінальних ідей Дмитрові Шупті.

Роман КРАКАЛІЯ,
заслужений журналіст України, член НСПУ.

Постскриптум. За свою поетичну творчість Дмитро Шупта відзначений багатьма літературними преміями. Про одну з них згадувала наприкінці жовтня минулого року «Літературна Україна». Цю відзнаку Всеукраїнського конкурсу на кращий твір для шкільної та учнівської молоді системи профтехосвіти принесла письменникові поема «Шахтарська шинель» ще 1983-го — саме тоді його було ув’язнено в сумнозвісній Лук’янівці. Також він лавреат кількох іменних премій: Івана Мазепи — за поему «Карма Гетьмана», Григорія Сковороди, краянина (цим земляцтвом особливо пишається) — цю відзнаку принесла поетична збірка «Чаїне озеро», Василя Симоненка — за поему «Василеві окрайці», Яра Славутича — за «Севастопольський зошит», Степана Руданського, Дмитра Луценка (як автор пісенних текстів), Пантелеймона Куліша, Степана Олійника, Володимира Винниченка… Та нема, втім, потреби називати всі, бо ж, як відомо, не для того працює творець. А кожна відзнака — то лишень свідчення важкої, невтомної праці над словом, над тим, щоби ставало воно отією «твердою крицею».

Р.К.