Чи не пора реформуватися і Верховній Раді?

За таких умов і розкладу сил у суспільстві і в парламенті задекларовані й обіцяні реформи гальмуватимуться, з одного боку, соціальним невдоволенням «тіла нації», з іншого — спротивом значної частини депутатів різного забарвлення, котрі також хочуть «жити, як вони звикли». Складається враження, що під машкарою європейської риторики ховається небажання частини депутатів і тих сил, які вони представляють насправді, взагалі змінювати що-небудь у країні, а наше виборче законодавство, якщо вивіяти з нього словесну полову, — це унікальний зразок антидемократичної змови корупційно-кримінальних сил.

4. За останнє десятиліття (2004 — 2014) за стінами Верховної Ради відбулися тектонічні розломи і зсуви у, здавалося б, непорушному моноліті авторитаризму, з’явилися паростки формування громадянського сус-пільства, подає голос нова генерація людей з потенціалом уже нової якості, перед Україною постали нові, ніколи й ніким не передбачувані виклики, — усе це вимагає всеохоплюючих і невідкладних реформ, які, в свою чергу, потребують відповідного законодавчого забезпечення. У той же час система українського парламентаризму в її сучасному вигляді не відповідає ні стану суспільства, ні ступеневі зрілості її «інтелектуальної меншини». Тому й сама Верховна Рада як законодавча гілка влади в Україні потребує радикального реформування, в іншому разі всі наші благії наміри будуть приречені.

Так, можна обмежити кишенькові витрати депутатів, можна навіть взагалі позбавити їх зарплатні, недоторканності, автомобілів (нехай їздять трамваями або ходять пішки), врешті-решт, можна провести ще одні позачергові парламентські вибори — філософія мислення сучасного парламентаря не зміниться: сам совковий дух будівлі ВР паралізує будь-які «душі прекрасні поривання» (О. Пушкін) і, перш за все, навіть думку про вдосконалення, а тим більше — впровадження нового, справді демократичного виборчого закону.

Ми дуримо себе й інших нібито прагненням до європейських цінностей і стандартів. У той час, коли «у парламентах інших країн ви не знайдете банкірів, власників фабрик, заводів» (Г. Москаль), погляньмо, хто ж у нас при владі, починаючи з її найвищих щаблів. Отож бо! Звісно, багатство не гріх, але, входячи до Храму Божого, люди знімають головні убори, а подекуди і взуття, щоб постати перед Всевишнім без зайвої суєтності, тому гріховним є входження до Храму Закону з душею, оскверненою корисливими помислами. Тож в основі нового виборчого закону має бути основоположний, непорушний, без будь-яких винятків принцип відділення бізнесу від влади. І ще одне: на мою думку, на доступне для огляду майбутнє слід відмовитися від політичних партій як суб’єктів виборчого процесу. Такими суб’єктами мають бути трудові колективи та інші об’єднання громадян, а народний депутат повинен обиратися безпосередньо народом без будь-яких партійних «прокладок» та посередників. Тільки в такому випадку депутат ВР мав би право де-юре і де-факто величатися — і бути! — народним. Кажуть, будь-яке порівняння кульгає, а аналогія не гарантує тотожності, й тим не менше: пасажирів потяга найменше, а то й зовсім не цікавить, якого кольору сорочка та фасон зачіски у машиніста потяга, для них важливі умови перебування в дорозі та своєчасне прибуття до пункту призначення. Отож лише тоді, коли країна міцно стане на ноги, ми зможемо дозволити собі партійність, багатопартійність, пропорційність і тому подібні «лагомини»; лише тоді, коли під колесами потяга буде надійне залізничне полотно, а потужний локомотив гарантовано доставлятиме вагони у потрібне місце в потрібний час, — лише тоді ми зможемо активно обговорювати фасони одягу провідників та дизайн фіранок на вагонних вікнах.

Зрозуміло, що ніхто не забороняє депутатові належати до якоїсь партії, нехай навіть до Партії шанувальників жінок, але своїх однопартійців він зможе побачити вже в парламенті, якщо такі знайдуться, і матиме можливість спілкуватися та узгоджувати з ними ті чи інші питання. Можливо, такі неформальні об’єднання стануть зародками партійних фракцій у віддаленій перспективі. Те ж саме стосується і членів уряду, котрих потрібно добирати за будь-якими критеріями, але тільки не за партійною приналежністю. Міністр не має бути політиком (політиків у нас задосить), він має бути міністром — посадовцем, котрий відповідає за стан справ у довіреній йому галузі народного господарства, а не за добробут своїх партійних вождів.

5. Парламентська тема вже давно хвилює, турбує, дратує суспільство. Останнім часом лунають пропозиції зменшити кількість депутатів ВР до 150. Як на мене, це хибна думка: якщо сьогодні один депутат умовно представляє приблизно 100 тисяч жителів країни, то в пропонованому варіанті це буде вже 300 тисяч. Про яку «роботу в округах» може йтися? Чи буде надія у виборців хоч раз за п’ять років побачити свого обранця та почути його голос? Число народних депутатів слід збільшити в рази, скажімо, до двох з половиною — трьох тисяч: депутат представлятиме 15 — 20 тисяч жителів і за свою каденцію матиме можливість не тільки зустрічатися наживо зі своїми виборцями, а й навіть поручкатися з кожним персонально. А це стане можливим, якщо депутат не сидітиме п’ять років у Києві, після чого зникне взагалі з поля зору своїх колишніх виборців, а проживатиме вдома, працюватиме на своєму робочому місці, а столицю відвідуватиме під час сесій ВР. Перебуваючи серед людей, використовуючи свої повноваження, народний депутат, за потреби, брав би участь (з правом дорадчого голосу) в зібраннях колективів, засіданнях місцевих рад, мав би безпосередній зв’язок з керівниками підприємств та громадських організацій і таким чином оперативно вирішував на місці безліч справ — скарг, прохань, пропозицій, адже 90% з них локального, місцевого характеру. З іншого боку, депутат знав би реальну думку людей щодо законопроектів, які розглядатимуться на наступній сесії, і міг би визначитися з власною позицією щодо того чи іншого питання.

Щодо персонального складу депутатського корпусу, то можна було б скористатися, скажімо, методикою С. Шустера з «квотного» комплектування аудиторії на його шоу: за віком, статтю, освітою, місцем проживання, фахом чи родом занять тощо, аби склад ВР був, наскільки це можливо практично, адекватним структурі суспільства на даний час.

Тепер про технічний бік питання. Пленарні засідання ВР могли б відбуватися в Національному палаці «Україна», зала якого вміщує кілька тисяч осіб. Під час сесій депутати мають бути на державному утриманні; зокрема, було б справедливим, якби маєтки колишніх «слуг народу» були використані для проживання чинних депутатів на час сесійних засідань.

І ще одне, суттєве. На постійній основі могли б працювати президія і (умовна назва) секретаріат — його склад міг би формуватися з голів парламентських комітетів — загалом у межах 50 осіб. Саме ці органи у співпраці з Адміністрацією Президента, Кабінетом міністрів, аналізуючи суспільні потреби та пропозиції народних депутатів, визначали б актуальність тих чи інших законопроектів та терміни їх розгляду. Для підготовки законопроектів мали б залучатися, крім народних депутатів, численні академічні та галузеві НДІ, виші, асоціації, громадські організації, вітчизняні й зарубіжні фахівці та експерти. Під час спілкування з людьми щодо цієї теми озвучуються думки, що при голосуванні в парламенті не повинно бути позиції «утримався»: виборці не делегували кандидатові таку «позицію»; рішення, прийняте менш як 2/3 голосів, має вважатися неприйнятним і неприйнятим та бути відхиленим або, зважаючи на важливість питання, доопрацьованим для повторного голосування.

І наостанок. Затяті українські демократи можуть підняти галас з приводу викладеного вище, що це, мовляв, «повернення до радянщини». По-перше, це повернення не до радянщини, а до здорового глузду, а по-друге, панам демократам не варто забувати, що саме вони повернули Україну ще далі назад — до капіталізму, причому до його початкового, хижацького періоду. Тому обійдемося без ярликів, а ще раз перечитаймо слова епіграфа: «…жах у тому, що все може залишитися так само…».

Борис СТУПАК.
м. Балта.