Його мелодія живе в серцях народу

Михайло Михайлович Вербицький народився 4 березня 1815 року у селі Улюч (Руський Явірник, нині – Польща). Навчався і співав у хорі  співацько-музичної школи (1829–1833) та у Ф.Лоренца (1846) у Перемишлі. З перервами навчався у Львівській духовній семінарії (1933–1850), керував хором семінарії та Ставропігії (1842–1845). У 1840-х – регент церковних хорів у Львові й Перемишлі. Опанував гру на гітарі, а згодом і сам навчав; склав посібник-хрестоматію п’єс, диригував, розпочав писати музичні твори. Створив музику для багатьох вистав: «Верховинці» за Ю. Коженьовським, «Жовнір-чарівник» – І. Котляревським, «Чорноморський побит на Кубані» – Я. Кухаренком, «Підгоряни» – І. Гушалевичем та ін. Склавши екстерном іспит у духовній семінарії (1850), отримав сан священика і служив регентом у селах Перемишлянської греко-католицької єпархії.

Михайло Вербицький – автор хорів «Заповіт» на слова Т. Шевченка, «Поклін» («Гей на горі») – Ю. Федьковича, «Мир нам, браття» і «До зорі» – І. Гушалевича, «Піснь прощальна» – М. Шашкевича тощо, церковних композицій, оперет «Гриць Мазниця» та «Школяр на мандрівці», 12 симфоній-увертюр (1855–1865), музики до хору «Ще не вмерло Запоріжжя», солоспівів, інструментальної музики, понад 30 духовних хорів. Склав збірку п’єс для гітари. Ще з 1864 року співпрацював з Народним театром у Львові, для якого створив чимало музикальних сценічних композицій.

Патріотичні, громадські мотиви звучать у більшості сценічних творів, опрацьованих Вербицьким. Активна участь його в організації перших театральних видовищ говорить не лише про його громадську і творчу активність, а й про чітко виражені демократичні симпатії. Широко відомими були його хори патріотичного змісту, як-от «Хто за нами, Бог за ним».

Музично-драматична творчість композитора формувалася під безпосереднім впливом театру Наддніпрянщини, зокрема таких його безсмертних творів, як «Наталка Полтавка» Котляревського і «Сватання на Гончарівці» Квітки-Осно-в’яненка. Прем’єра «Марусі» Квітки-Основ’яненка у 1864 році відкрилася однією із симфоній Вербицького.

Вербицький був неабияким знавцем фольклору. В його увертюрах дивує і захоплює багатство коломийкових мелодій, які кожного разу з’являються у новому вигляді, у нових варіантах, не втрачаючи разом з тим своїх специфічних рис, оригінальності й привабливості. Народний мелос залишив свій слід і в багатьох ліричних, м’яких і наспівних поемах повільних епізодів. У музиці митця є якась моцартівська сонячність, світлість, гідний подиву оптимізм і радість світосприймання.

У ХІХ столітті з’явилася пісня, що була гімном для кількох поколінь українців, і стала Державним гімном незалежної України. Йдеться про твір «Ще не вмерла Україна». Хто ж його автори? Спочатку народилися вірші. Вони належать знаному громадському діячеві, збирачеві народної творчості, поетові Павлу Чубинському. Дос-лідники припускають, що поезія «Ще не вмерла Україна» з’явилася 1862 року в Києві й одразу була заборонена царським урядом. Зазнав переслідувань і її автор – 7 років перебував на засланні. Проте слова виявилися незнищенними. Вірш переписували, передавали один одному, вчили напам’ять. Так із Наддніпрянської України він потрапив до Галичини, де й був покладений на музику. Її автором став Михайло Вербицький. У вірша ніби виросли крила – пісня полетіла над Україною, об’єднуючи розшматовані землі, гуртуючи переділений кордонами народ, закликаючи до боротьби:

Станем, браття, всі за волю від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому.

Показово, що пісня «Ще не вмерла Україна» сприймалася як гімн уже з 1864 року.

З-поміж найвідоміших творів Михайла Вербицького – музика для хору на Шевченків «Заповіт». Звертаючись до цього тексту, композитор проявив неабияку моральну відвагу. Він, служитель церкви, не побоявся стати популяризатором поезії, сповненої ідеєю непокори, боротьби.

Співпраця Вербицького з молодим композитором Лисенком дала новий імпульс «Заповіту». Це проявилося на шевченківському вечорі в 1868 році. «Заповіт» Вербицького – перший за теренах Західної України музичний твір на текст Шевченка – посів особливе місце у культурному житті Галичини. Його співали на ювілейних концертах та громадських святах.

У 1869 році Михайло Вербицький важко захворів і переїхав лікуватися до Львова. Відчуваючи свою близьку кончину, він дуже турбувався про дальшу долю західноукраїнської музики, про нове покоління митців, які змогли б провадити і розвивати розпочату ним справу.

Помер композитор 7 грудня 1870 року. Скромна могила і пам’ятник на ній у селі Млини біля Перемишля символізує пам’ять і вічну данину великому композитору, який возвеличив український народ своєю творчістю. Український народ увіковічив пам’ять свого сина, прийнявши його мелодію за Державний гімн. До речі, 10 березня відзначатимемо ще одну ювілейну дату – 150-річчя від дня першого публічного виконання гімну «Ще не вмерла Україна».

Миколай БЕЗОТОСНИЙ,
кандидат історичних наук, доцент.
м. Одеса.