Хвиля наша – переможна!

Коли під час Другої світової війни прем’єр Великої Британії Вінстон Черчилль дізнався про плани міністрів скоротити видатки на науку, культуру та освіту, він запитав: «За що ми тоді воюємо?» На жаль, не всім народам так таланить з політиками, як англійцям. Наші можновладці такого бачення, як Черчилль, не мають, тому що в них самих з освітою поганенько.

Освіта робить людей адекватними, допомагає їм позбутися міфів. Типовий міф — Донбас годує Україну. Дніпропетровщина 2013 року переказала до держбюджету 15 мільярдів гривень, отримала назад 8,85 мільярда. Натомість Донецька область дала до бюджету 3,85 мільярда, а отримала — 13. Копальні на Донбасі збиткові, український уряд дає щороку мільярдні дотації шахтарям.

Журналістка Мирослава Гонгадзе, яка працює в українській редакції «Голосу Америки», каже, що Євромайдан викликав у США хвилю підтримки нашої держави: «Американці зрозуміли, що в Україні є люди, готові помирати за свою свободу. Це було ключове… Чомусь Росія вирішила, що Україна має бути в її зоні інтересів. З якої радості? Америці не потрібна зона інтересів. Америка хоче, щоб Україна жила власним життям».

Віце-президент США Джо Байден під час візиту до Києва 21 листопада 2014 року заявив перед журналістами: «Ви — надзвичайний народ, український народ, хоробрий народ, і ви продемонстрували це всьому світу».

Киянин Сергій Сергєєв 25 вересня 2014-го написав у «Фейсбуці» про бійців 93-ї бригади та добровольців «Правого сектору», які з травня захищали аеропорт у Донецьку: «Прибився до нас на роботу один із Донецька. Його колишній співробітник воює за «ДНР». Дзвонить наш біженець тому кренделю дізнатися, як справи. Через хвилину кличе всіх і вмикає гучний зв’язок. Боєць «Новоросії» каже: «Я не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх три місяці вибити не можемо. Пробували штурмувати — нам таких вломили, що ми відійшли. Почали накривати «градами» — вони пірнають у підземні колектори. Вирішили залити — вони по колекторах перебралися аж до Авдіївки, повернулися по верху в аеропорт. Я не знаю, хто там сидить, але це не люди — це кіборги».

Американський журналіст Сергій Лойко, кореспондент газети Los Angeles Tіmes, у жовтні 2014-го чотири дні прожив з українськими вояками-«кіборгами» в оточеному російськими бойовиками Донецькому аеропорту. 29 жовтня на радіо «Эхо Москвы» він сказав, що в Донецькому аеропорту «абсолютне добро бореться з абсолютним злом». Сергій Лойко зауважує, що більшість захисників аеропорту «з однією чи кількома вищими освітами. Я давно не був у такій культурній компанії. У моменти відпочинку ми обговорювали все: кіно, театр, літературу, мистецтво. Я не помітив жодної ненависті до Росії та росіян. Жодного разу не чув слів «кацап», «москаль». На цьому рівні взагалі ніхто не розмовляв. Навіть не матюкалися. Хіба в бою. Оперативною мовою була російська. Але люди готові стояти за Україну до кінця. Дисципліна абсолютна, всі накази блискавично виконуються. При цьому стосунки межують з панібратством, майже всі між собою на «ти», нема різниці між офіцером і рядовим. Я не чув командирського хамства. Просто братство героїв, які разом на цій ділянці фронту захищають Україну. Істерик, що є на кожній війні, не було взагалі. У Чечні я бачив елемент позерства, неадекватного ставлення до су-противника і друзів-комбатантів. Тут — спокійну, впевнену, гідну поведінку красивих людей. Це були чоло-віки, які робили справу, не випинаючи себе. Усвідомлювали, що вони — справжні герої, але скромніших людей я не зустрічав ніколи».

«У зоні бойових дій я зустрів дивовижних людей — найкращих представників вашого суспільства, — розповідає американський журналіст. — Я бачив їхні очі, повні любові до своєї батьківщини і справжнього патріотизму. Раніше ніколи не міг собі уявити, що патріотизм може мати таке природне, не штучне обличчя. Тут люди піддають себе смертельній небезпеці, інколи жертвують життям, виконуючи свій обов’язок… Я побачив, що ці люди захищають свою батьківщину і що вони мають рацію в усьому, що вони роблять».

Вплив українських «кіборгів» на суспільство, на думку Сергія Лойка, буде гігантський: «Причетність до подвигу робить кожного чистішим, вивищує як людину. Це наче прочитання гарної книжки, перегляд доброго кіно. Діти мають це вивчати в школі. Щоб поговорити про мужність, тепер не треба повертатися до якоїсь битви з глибокої історії. Бо герої живуть поруч. Справжні, живі. Їх потрібно запрошувати до шкіл, аби розповіли, як захищали аеропорт і навіщо це робили. Людський капітал — найбільше багатство України. Він не збідніє, не зазнає девальвації, як гривня. Змарнувати його було б безглуздям. На ньому ви маєте виховати молодих людей, які побудують нове суспільство».

Боєць батальйону «Київ» Олексій Гладишко, 30 років, розповідає: «Я тут народився й нікому не дозволю прийти й диктувати свої умови… Є речі важливіші за життя. Помирати все одно доведеться. Я навчився цього не боятися… Проти нас воюють регулярні війська Російської Федерації. Вони своїх убитих солдатів закопують у шахтах. Родичі мають заплатити чималу суму, щоб їм привезли тіло. На цьому роблять бізнес. Це ще один доказ того, яка Росія  гнила країна»

На Донбасі проти російських окупантів воює українська інтелектуальна еліта. Доктор наук, голова Полтавської обласної ради Петро Ворона, який пішов добровольцем і командує ротою вогневої підтримки, каже: «Зі мною служать інтелігенти. Всі з вищою осві-тою. Є кандидати наук, доктори, професор історії з Києво-Могилянської академії». Поет Борис Гуменюк заступник командира батальйону ОУН, зізнається: «В якийсь момент я раптом зрозумів (у свої 49 років), що все життя готувався до цієї війни. Ціле покоління українців готувалося до цієї війни. Ми підсвідомо, на генетичному рівні, знали, що рано чи пізно цей звір на нас нападе. Коли вони на нас напали, ми зрозуміли: настав наш час… Я боєць і живу від бою до бою. Моє завдання — битися і перемагати».

Герої вмирають від ран, раби — від липучого страху. Люди, які роблять у житті мінімум зусиль, часто нарікають на втому. Натомість творчі, креативні люди майже ніколи не скаржаться. Може, тому, що їм бракує часу для нарікань та скарг!

Люди з психологією рабів стверджують, що незалежність впала українцям на голову цілком несподівано. Для рабів усе в житті — несподіване, їм весь час щось падає на голову, оскільки вони ніколи не бувають вільними й не здатні керувати навіть власною долею та життям. Українці століттями боролися за гідність, свободу і незалежність — за це загинули мільйони патріотів. Російська влада смертельно перелякалася проголошення Незалежності 1991 року, Майдану 2004-го та Євромайдану. Агресія Росії проти України — це передсмертний зойк Російської імперії. Цивілізована європейська Україна — страшний виклик ординській рабовласницькій системі кремлівських дикунів.

Війна на Донбасі — одна з найважливіших складових нинішнього процесу самоідентифікації України. Слушно зауважив третій президент України Віктор Ющенко: «Ми завжди воювали з Росією, починаючи з Івана Виговського». Нагадаємо, гетьман Іван Виговський влітку 1659 року у битві під Конотопом розгромив величезну армію московського царя Олексія Михайловича. Те, що зараз відбувається на Донбасі і в Криму, — це національно-визвольна війна українського народу проти нацистського режиму Путіна. Стосунки України з Росією — це, як кажуть англійці, «еndless story» — «нескінченна історія», яка весь час повторюється.

Кожна країна, що намагається піднятися з руїн, шукає національну ідею. Важлива частина цієї ідеї — створення армії: нової, демократичної, сильної, якою захоплювалися б жінки і діти. У нас не АТО, а війна за незалежність. Це чудовий момент для відродження, виховання, піднесення нації. І кожен має взяти участь у цьому. «В Сталинграде был сломан, по советскому клише, хребет фашизму. Здесь я видел, — каже студент журфаку із Черкас Сергій Галан, — как ломался хребет мордоризму, оркизму, этому бессмысленному кровожадному терроризму». Батько Сергія — російський полковник. А він — український десантник. Сергій розповідає: «Перед тем, как отправиться в армию, я звонил отцу. И отец, зомбированный бесстыдным, преступным враньём российского телевидения, сказал: «Ты же будешь стрелять в своих братьев!» Син відповів: «Ну, каких братьев, папа? Те братья, которые пришли ко мне с оружием в мою страну, — какие они мне братья?» (Мордор — це «чорна країна» з творів Джона Толкіна (1892—1973). Орки — схожі на мавп потвори-вбивці теж з книг цього англійського письменника). Суспільство, яке проповідує війну та безлад, не може очікувати нічого доброго.

Людина і країна мають шукати власну самототожність, сенс свого існування. Без цього народ не стане зрілою, дорослою нацією, й життя у такій державі не може бути цивілізованим й опиратися на право та справедливість. Нація — це вищий щабель існування та розвитку народу, коли громадяни усвідомлюють спільність долі, перспективу розвитку, починають відчувати національну самототожність і солідарність.

Життя суспільства, країни визначається кількістю яскравих креативних особистостей. Київський письменник Віктор Некрасов (1911—1987) був прикладом людини, яка не боялася та не мовчала. Отримавши Сталінську премію 1947 року за повість «В окопах Сталинграда», він не дав совіцькій владі «спіймати» себе. Некрасов завжди був на боці свободи і демо-кратії, дружив з видатним вченим і дисидентом Іваном Дзюбою. Філософ, літератор, в’язень ГУЛАГу Євген Сверстюк, який 1 грудня 2014 року пішов у кращі світи, написав: «В. Некрасов — постать величезного масштабу, складна і суперечлива. Ця постать яскраво виділялася на тлі безбарвної доби». Вдова академіка Андрія Сахарова — Олена Боннер 1993 року в російській газеті «Известия» опублікувала некролог на смерть письменника В’ячеслава Кондратьєва, в якому, зокрема, написала: «Нужно признать, что в каждую эпоху настоящих людей единицы».

Як дивовижно замикається коло видатних особистостей!

Видатною особистістю, яка не боялася, не мовчала й перемагала, був великий український поет Василь Стус (1938 — 1985).

Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, лукаві судді, не клонюся
В передчутті недослідимих верств.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Зненависти, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я поверну
І в смерті обернуся до життя.

Більшовицький режим виявився безсилим перед незламністю духу великого поета і громадянина. Василь Стус ніс у собі силу переможця й надихав нею (і надихає!) всіх свідомих українців:

А проте: ми ще повернемось,
обов’язково повернемось,
бодай — ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні.

Можна казати про нашу теперішню хвилю: український народ відчув себе вільним, а відтак відповідальним за власну долю і почав діяти. В історії соціальна хвиля, що сприяє певному народові, має бути використана ним найкращим чином. Якщо народ не використовує цю хвилю, вона минає й уже не повертається. Нам треба бути пильними. Будь-яка недемократична влада існує через рабство народу. В Україні постала новітня українська нація, постало громадянське суспільство.

Ми усвідомлюємо, що Росія хоче нав’язати нам свій спосіб життя, свій спосіб мислення, але українцям це вороже й гидке. Часто ми сприймаємо Росію серйозно, натомість передовсім маємо сприймати серйозно Україну. Вона того варта. До речі, іноземці, здебільшого, кращої думки про нас, ніж ми самі. Французький філософ і письменник Бернар-Анрі Леві з цього приводу пише: «Багато хто у мене вдома, у Франції, вже все розуміє. Можу сподіватися, що дуже скоро більшість усвідомить, що на кону тут, у Києві, — виживання Європи і що абсолютно необхідно допомогти вам боротися в цій битві й перемогти. Двоє сміливих американських сенаторів добилися, щоб комітет Сенату схвалив акт про підтримку свободи України, який дозволить постачати засоби комунікації, безпілотники, протитанкові зенітні комплекси й навіть високоточну зброю, якої так потребують ваші збройні сили. У мене є відчуття, що інші країни, зокрема моя, приєднаються до цього руху або навіть почнуть діяти першими. Впевнений, що ви є менш самотніми, ніж вважає Путін, і менш самотніми, ніж, можливо, вважаєте самі».

Символами нової України є Євромайдан, добровольчі батальйони та волонтери. У цій борні українство знаходить себе. Сучасні українці будують новітню Україну, яка вже попрощалася з Росією. Слушно написала гарна дівчина Настя Дмитрук:

У вас царь, у нас – демократия.
Никогда мы не будем братьями!

Євген АКИМОВИЧ,
кандидат філософських наук.

(Далі буде).