Переглядів: 765

Іван Липа. Юрасів сад

(З циклу «Казки про Волю». Видавництво «Народній стяг», ч. 7, Одеса, 1917 р.)

У Юрася маленького був сад. Ніхто з сусідів не пам’ятав, коли саме його садили. Знали тільки, що з діда, з прадіда той сад належав Юрасеві.

Коли умирав Юрасів тато, то Юрась був ще невеличким. Пам’ятає тільки, як тато наказував йому стерегти садок, підсаджувати нові, молоді дерева замість струхлілих, не пускати нікого з чужих людей, щоб порядкували тут, а своїх сусідів, садівників, доглядачів і всіх мешканців саду шанувати і поважати!

Казав ще тато Юрасеві, як бути, коли чужі люди захочуть одняти у нього сад, та цього Юрась маленький не дуже дослухався, а згодом зовсім позабув. Згадує тільки, що тато казав про якісь книги… про те, щоб він перечитував їх, коли підросте…

У садку були різні смачні плоди: були тут і вишні, і черешні, були яблука й груші, сливи і морелі, а з кущів були малина й порічки, аґрус і виноград, словом усього було доволі.

А що найбільше прикрашувало сад, — то височезні старі дерева, хоч і не родючі, та гарні й корисні. Вони оточували весь сад і стояли кордоном, як захист, на сторожі від холодних вітрів та бур. За ними спокійно цвіли і розвивалися всі родючі дерева. Тут з одного боку стояли в рядку дуби кучеряві, з другого — липи запашні, з третього — кивали своїми сивими коронами осокори шумливі, а понад річкою — тополі стрункі та верби кудлаті. А під самою хатою у Юрася красувалася височезна, гілляста стара липа, столітня, найстарша за всі дерева в саду.

У садку поміж деревами в захисті росло багато трави соковитої та квіток яскравих. Тут були чорнобривці й гвоздики, васильки й рута, а попід самою хатою постелявся зеленим килимом барвінок. Тут же гордо випросталися різноцвітні маки, як дівчата у святковому вбранні та різнокольорові мальви. Соняшники, жовті й великі як місяць з весни, стояли рівно, повернувшись до сонця, як школярі до вчителя, а влітку хилилися аж удвоє від свого повного насіння, мов діди під вагою літ.

Було в садку Юрасевому і звіра, і птахів пребагато: поміж кущами нишпорили зайчики, білочки скакали з гілки на гілку, з дерева на дерево, в самій гущавині водилися їжаки колючі, а коло хати стрибали сороки-білобокі та галочки-чубарочки. Весною із ранку до вечора кували зозуля, а по ночах тьохкав соловейко… На високій клуні бузько щороку звивав собі кубельце, а часто й степові чайки кружляли над садом якось загадково кигичучи, немов згадуючи щось минуле.

Усього повно було в садку Юрасевому: були тут і ніжні метелики різних кольорів і відтінків, і коники-скакунці, веселі сонечка, жучки золотисті, усякі комахи, яким природа велить жити і славити життя.

Сад був великий та родючий, і Юрась дуже любив його.

Як помер тато, то Юрась маленький вмів тільки бігати по траві зеленій, общипувати з кущів ягоди соковиті та виноград солодкий.

А як став підростати, почав залазити й на дерева та зривати груші й яблука, а то й так собі влізе на стару столітню липу, аж на самий вершечок, та й дивиться з своєї високості на улюблений садок і на далекий обрій, розглядає сад, милується ним, помічає все: і як живуть там звірята, і які птахи які пісні співають, де вони й як кубляться, звідки беруться метелики та різні комахи.

Все те Юрася тішило, бавило його і в своєму садку він чувся щасливим.

Бувало натішиться за день усім, що росло й цвіло, скрипіло й шу-міло, шелестіло, цвірінькало, співало, а ввечері замислиться і каже сам собі:

— Господи! Який же я щасливий, що маю такий чудовий сад! Спасибі татові, і дідам та прадідам, що не жаліючи прикладали до нього своїх рук та розуму.

І я за ними весь вік свій робитиму й відновлятиму садок, щоб і дітям, і внукам передати його таким же дивно-чарівним.

Юрась підростає, ще більше тішиться садком, ще більше краси пізнає в ньому…

Коли в сад заходили сусіди або й перехожі люди, він усім дозволяв їсти фрукти, навіть брати з собою в дорогу.

Якось весною їхали верхи Кримські Люди в Туреччину. Побачили зелений, чарівний сад, залюбувалися ним. Потім спинили коней і говорять між собою:

— По що нам їхати так далеко аж у Туреччину? Зостанемося тут і будемо жити. Сад великий, фруктів всім нам вистачить.

А Юрась почув та й каже:

— Люди Кримські! Беріть собі в дорогу скільки хочете садовини, тільки тут не зоставайтеся: у мене й хати такої нема, щоб вас умістила, та й нудно вам буде. Тут у мене нема ні кипарисів темно-зелених, ні магнолій чудо-квітних, запашних, ні барбарису червоного, ні кизилу солодкого, навіть ліщини мало. Ви ж любите все своє, то як же без міртів, без лаврів, без усьо-го, чим багата ваша Кримська земля, ви тут житимете?

А Люди Кримські кажуть:

— Нічого, Юрасю! Ми тебе не потурбуємо в твоїй хаті, ні в твоєму садку: ми поставимо свої саклі біля саду та й житимемо. А як треба буде нам міртів, чи барбарису, або ще чого, то ми привеземо зі своєї землі.

Оселилися Люди Кримські під Юрасевим садом, поставили саклі і почали жити.

Юрась був малий, не міг їм того заборонити, а сусіди байдуже дивилися: не наше, мовляв, діло втручатися…

Спершу Юрасеві непогано жилося. Ходить по садку, лазить по деревах, зриває плоди. Людей Кримських він і не помічав, перешкод вони ні в чому йому не робили. Тільки скоро вгледів, що в садку хтось зле порядкує…

Заплакав Юрась та не знає як лихові запобігти. Почав сторожувати вночі і побачив, що Люди Кримські зі своїми верблюдами та баранами геть чисто нищать садок: випасають траву, рубають найкращі дерева собі на багаття, забивають звірів, руйнують гнізда птахів. Без пуття зривають плоди і вже не тільки самі їдять, а годують ними й худобу свою…

Лихо впало на Юрасеву голову, та як тому запобігти? Юрась ще малий, не здолає побороти ворогів своїх.

Плаче Юрась, згадує батька свого, пригадує його заповіт: берегти сад, щоб ніякі чужі люди в ньому не порядкували, і ще хоче щось згадати та ніяк не може…

А Люди Кримські, як розбійники, тягнуть до себе з садка все, що попадеться…

Юрась тим часом підростає і кріпшає на силах, та вже не тішиться садом…

Через рік весною їхали верхи Люди Польські у Крим… Побачили садок Юрасів, спинилися, заїхали туди. Хоч він був уже немало зруйнований, та був ще багатий і прекрасний.

Поглянули на садок Люди Польські та й говорять поміж собою:

— По що нам їхати так далеко аж у Крим? Зостанемося тут і будемо жити. Сад великий, плодів нам всім вистачить.

Юрась почув, та й каже:

— Люди Польські! Беріть собі в далеку дорогу скільки хочете плодів, тільки тут не зоставайтеся. У мене нема й хати, де б ви помістилися, та й нудно вам тут буде. Нема в моєму садку ні беріз білих гіллястих, ні смерек темно-синіх, ні троянд пахучих, ні лілей. Не водяться тут ні кози дикі, ні сарни прудконогі, не ширяють під небом орли гірські… Ви ж любите все своє, то як же ви тут житимете? А до всього під моїм садом поставили саклі Люди Кримські, та й то вже мені таку велику шкоду роблять!

Люди Польські й кажуть:

— Ти, Юрасю, не турбуйся, а Богові дякуй, що ми над’їхали. Нам не треба твоєї хати, ми тут побудуємо власні палаци, а потім заведем і вепря дикого, і сарну прудконогу, троянду пахучу і лілею білу, — усе буде. Людей Кримських ми проженемо, бо у нас самопали добрі, списи довгі, а шаблі сталеві.

Юрась не міг їм того заборонити, а сусіди байдуже дивилися, не пожаліли малого: не наше, мовляв, діло втручатися.

І от, Люди Польські прогнали Людей Кримських: декотрих повбивали, декотрі самі повтікали, саклі попалили, а все добро Юрасеве повернули…

Спершу Юрасеві нічого собі жилося: їв плоди, лазив по деревах, бігав по траві… Побудували Люди Польські в саду великі палаци, почали жити. Садили свої дерева й кущі, для того стали вирубувати і вишеньку, і черешеньку. Далі заборонили Юрасеві лазити по деревах, щоб гілля не ламав, щоб плоди не струсив. Звеліли не бігати по траві, бо там паслися їхні коні. Не дозволяли вже самому й садовину рвати, а лише брати у них готову. Юрасеві давали гірше, а краще самі їли. До всього вепри та дикі кози дуже нищили садок. Юрась не був уже тут господарем, а весь садок забрали собі Люди Польські, самі порядкували в ньому, а щоб хлопець без діла не нудився, звеліли й йому коней випасати, свиней годувати, стерегти вівці… Їсти давали обмаль, як наймитові, аби дитина з голоду не вмерла. Почали Люди Польські навчати Юрася говорити по-їхньому, Богові молитися також по їхньому, а він противився, плакав нишком та тишком, бо голосно не дозволяли, щоб було сусіди не почули. Потім Люди Польські десь дошукалися, що і дід, і прадід Юрасів були їхніми наймитами, що й садок цей належить їм, що давно вже його шукали…

Тепер уже самі дбатимуть про нього: старі дерева геть чисто позрубують, свої кращі насадять.

Сусіди слухали і вірили, а Юрась гірко плакав, згадував тата, його заповіт і ще от-от щось згадає, та ніяк не може…

 

Через рік, весною їхали верхи Люди Московські на Кавказ. Побачили Юрасів сад — і здивувалися:

— По що нам,— кажуть,— їхати так далеко аж на Кавказ? Зостанемося тут і будемо жити в Юрасевому садку. Сад великий, розкішний, плодів усім нам вистачить.

А Юрась почув, та й каже:

— Люди Московські! Беріть собі в далеку дорогу скільки зможете садовини, тільки тут не зоставайтеся. Бо нема в моєму саду ні сосни сумовитої, ні рябини червоної, ні ягоди морошки, ні грибів лісових, то нудно вам тут буде…

(Далі буде).

— А ти, Юрасю, будь добрий, позволь нам їх тут насадити.

— Немає в моєму саду ні ведмедів волохатих, ні куниць пухнастих, ні горностаїв, ні соболів. Не залітають сюди ні соколи, ні кречети, ані лебідки білі.

— А ти, Юрасю, тільки дозволь, то ми все тут заведемо…

— Та тут у мене, — каже Юрась, — уже побудували палаци і осілися Люди Польські. У них самопали добрі, списи довгі, а шаблі сталеві.

— То пусте діло, Юрасю! Ми тої шляхти польської не боїмося, зараз її з твого саду викуримо.

Кинулися Люди Московські битися з Людьми Польськими — одних повбивали, другі повтікали, палаци спалили, щоб і духу по них не було…

Хоч Юрась підростає, на силах кріпиться, то що міг зробити напасникам?

Спершу йому доволі добре жилося. Навіть утіхи дитинні вернулися до нього. Знову лазив по деревах, бігав по траві, їв досхочу плодів. Радів Юрась по дитячому, немов був справді на волі, забув батьків заповіт і вже став звикати до Людей Московських…

— Весело мені, весело! — голосно викрикує і сміється. Коли ж Люди Московські побудували собі хати і кріпко осілися, то стали викорчовувати старі дерева, щоб і сліду від них не було, щоб Юрась позабув і не згадував за них. Садили все своє: і рябіну червону, і ягоди усілякі… Позаводили ведмедів волохатих, вовків кровожадних, лисиць хитрих, а що вже найгірше: змій підколодних… Їх ніде не видно, тільки чути по цілому саду щось шипить… Найстарший змій то був Дракон. Тулуб його ховався десь в гущавині саду, а кількадесят голів на довжелезних шиях спочивали по одній сливе на кожному дереві.

І вже тепер не можна було Юрасеві вийти в садок на сонечко, на волю. Тільки він на поріг хати, а вовки виють, а ведмеді ревуть, змії підколодні сичать…

Плаче Юрась, гірко плаче, а Люди Московські сміються:

— Чого сумуєш, Юрась? Хіба тобі краще жилося у Людей Польських, як хвости коням крутив, хортів годував? Ми тебе не зобидемо, бо ми з тобою одного роду, одного закону. Ми єдині твої родичі і ти нас мусиш у всьому слухати.

— По що мені слухати вас, милі гості, коли сад мій? — бувало, питає Юрась.

— Бо ми старші за тебе, ти вчися у нас. От і мова твоя не добра, треба тобі говорити по-нашому! Учись у нас і тоді тобі буде добре.

— Та мені вже й так добре, дуже добре! — розсердившись каже Юрась.

— Та ти не гнівайся! Ми ж тебе добра навчаємо!..

Юрась тяжко засумував, сидячи у своїй хаті. Згадав тата свого, його заповіт: берегти сад від чужих людей, і ще хоче щось згадати, та ніяк не може…

 

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua