Кожна мова – це перлина

За увесь час існування українська мова теж зазнавала злетів і гонінь. Та без своєї мови, своєї самобутньої культури нема народу. Мова — історія народу, його світогляд, інтелектуальний та духовний результат кількатисячолітньої еволюції кожного етносу.

Для прикладу нагадаю невеличку історію, яка сталася майже сто років тому, в далекому 1916-у. Тоді, ще за часів старої Австрії, в купе першого класу потяга «Львів—Відень» їхали англієць, німець, італієць та львів’янин. Балачки точилися навколо різних тем. Нарешті заговорили і про мови: чия краща, багатша і якій належить світове майбутнє. Звісно, кожен заходився вихваляти рідну.

Почав англієць: «Англія — це країна великих заво-йовників і мореплавців, які славу англійської мови рознесли цілим світом. Англійська мова — це мова Шекс-піра, Байрона, Діккенса й інших великих літераторів та науковців. Отже, їй належить світове майбутнє».

Німець гордо заявив: «Ніколи! Німецька — мова двох великих імперій. Велика Німеччина та Австрія займають пів-Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля, Канта, Вагнера, Гейне. І тому, безперечно, вона має світове значення».

Італієць усміхнувся і тихо заперечив: «Панове, ви не маєте рації. Італійська — мова сонячної Італії, музики та кохання, а про кохання мріє кожен. Мелодійною італійською написано найкращі твори епохи Відро-дження, твори Данте, Боккаччо, Петрарки, лібрето відомих опер Верді, Пучіні, Россіні, Доніцетті й інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною у світі».

Українець замислився і промовив: «Я не вірю у світову мову. Хто домагався цього, потім гірко розчаровувався. Йдеться про те, яке місце відводять моїй мові поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що українська — мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, геніального поета Тараса Шевченка. Це лірична мова найкращої з кращих поетес світу Лесі Українки, нашого філософа-мислителя Івана Франка, який вільно володів 14 мовами, зокрема й похваленими тут. Проте рідною, а отже, найдорожчою, Франко вважав українську... Нашою мовою звучать понад 300 тисяч народних пісень, багато більше, ніж у вас усіх разом узятих... Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство і можливості ваших мов. От скажіть, чи могли б ви своїми мовами написати невелике оповідання, в якому всі слова починалися б з однакової літери?».

Усі троє — англієць, німець й італієць — відповіли, що «ні, це неможливо!». А українець — за своє: «Вашими мовами неможливо, українською — зовсім просто». Він запропонував назвати якусь літеру, звернувшись до німця. Той погодився і сказав: «Нехай це буде літера «П». І львів’янин не змусив себе чекати, оголосив, що оповідання називатиметься «Перший поцілунок», і розпочав.

«Популярному перемишльському поету Павлові Петровичу Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення: «Приїздіть, Павле Петровичу, — писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Пантелеймонович Паскевич, — погостюєте, повеселитеся». Павло Петрович поспішив, прибувши першим поїздом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали поважні персони — приятелі Паскевичів... Посадили Павла Петровича поряд панночки — премилої Поліни Полікарпівни. Поговорили про політику, погоду. Павло Петрович прочитав підібрані пречудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези Понятовського, прелюдії Пучіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспань, польку. Прийшла пора — попросили пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну, пліски, пшеничної, підігрітого пуншу, пива, принесли печені поросята, приправлені перцем, півники, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливою, пироги, підсмажені пляцки. Потім подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок. Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку. Поліна Полікарпівна попросила прогулятися Підгорецьким парком, помилуватися природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла примхливому поету. Походили, погуляли... Порослий папороттю прадавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п’янило принадними пахощами. Побродивши парком, пара присіла під пророслим плющем платаном, посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися. Почувся перший поцілунок: прощай, парубоче привілля, пора поету приймакувати».

Українець закінчив, і в купе зааплодували, визнавши, що милозвучна, багата українська житиме вічно поміж інших мов світу. Натомість зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки, зазначивши, що він міг би назвати й іншу літеру, приміром «С». Зі свого боку львів’янин впевнено відповів: «Своєю мовою можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, де всі слова пишуться на «С» і передаватимуть стан природи. Наприклад, свист зимового вітру в саду. І, якщо ваша ласка, прошу послухати:

Сипле, стелить сад самотній
Сірий смуток, срібний сніг.
Сумно стогне сонний струмінь,
Серце слуха скорбний сніг.
Серед саду страх сіріє,
Сад солодкий спокій скрить.
Сонно сиплються сніжинки,
Струмінь стомлено сичить.
Стихли струни, стихли співи,
Срібні співи серенад,
Срібно стеляться сніжинки —
Спить самотній сад.

У ту ж мить англієць та італієць вигукнули: «Геніально! Незрівнянно!» Й одразу ж замовкли — говорити не було потреби.

Отже, шануймо нашу мову, яка є рідною майже для 50 мільйонів людей, адже українською мовою розмовляли наші діди та прадіди, а матері та бабусі співали нам колискові. Народ наш жартував і плакав рідною мовою. Тож давайте піклуватися про рідну мову, захищати її, розкривати для себе її велич й могутню силу, тоді збережемо її у всій чудовій красі для наступних поколінь!

Підготувала Тетяна ДЕЛІМАРСЬКА.