№ 11 (21583) субота 14 лютого 2015 року

 Розкішний Палац незалежності в Мінську — погане місце для української дипломатії. Важко забути, як 26 серпня минулого року в цьому палаці, на зустрічі Україна — Євросоюз — Євразійська трійка, Петро Порошенко потискував руку Володимиру Путіну і цілісіньку годину віч-на-віч обговорював з колегою двосторонні відносини. Українські бійці в цей час гинули в «Іловайському котлі», причому удар в спину завдавали їм саме російські війська. Дай Боже, щоб така ганьба не повторилася.

Миротворці
вночі не спали

 Ніч із середи на четвер (11 — 12 лютого) стала безсонною для журналістів, експертів та громадян, що цікавляться політикою. Всі чекали результату зустрічі «нормандської четвірки» в Мінську. Уже перейшло за північ, а на інформаційних сайтах головною новиною було, що Меркель, Олланд, Путін і Порошенко повечеряли і продовжили переговори.

О 3-й годині 18 хвилин якийсь гострослов із інтернет-спільноти «Типовий Київ» написав: «У тебе є вибір: першим дізнатися долю світу або спати». Той, хто очей не зімкнув, прогадав. Доля світу не прояснилася до ранку четверга, і мало надій на те, що вона проясниться найближчим часом.

«Нормандська четвірка» після 13 годин переговорів підсумковий документ, щоправда, узгодила. Для візування його передали Тристоронній контактній групі, яка засідала у Мінську третій день, хоча тільки в останній момент участь у ній взяли голови «народних республік» Захарченко і Плотницький. Запланована процедура візування терористами підсумків переговорів «четвірки» говорить багато про що. Путін залишився на колишніх позиціях: Росія ні з ким не воює, в Україні йде громадянська війна, і про умови миру українці повинні домовлятися один з одним.

А  ти  готовий  захищати  Вітчизну?

Чи доводилося вам хоч раз опинятися біля потривоженого вулика? Ох, стережіться! Гудуть, дзижчать, в’ються роєм над головою, пікірують, щоб ужалити. Бо закон у них однозначно жорстокий, але справедливий: не зазіхай на чуже — знищимо!

Україна сьогодні — це той же збуджений вулик: війна! Несподівана, як землетрус, незбагненна, непередвіщувана і взагалі якась гібридна! Бандформування поливають вогнем з артилерії, «градів», мінометів луганську, донецьку, а отже, нашу, українську, землю, перетворюють на руїни міста і села, заводи і шахти, руйнують інфраструктуру.

Слухаючи чергову дурню продажних російських кисельо-вих на догоду цареві російського рейху Володимиру-короткому, що Росія сама виграла Велику Вітчизняну війну, стає ніяково і моторошно. І не заробила собі горба та грижі? А як же братні республіки-сестри? Невже всі зрадники? Та ні! Найбільше зрадників було якраз серед росіян — власовці та інші... Виходить, що Путін хоче вкрасти у мого покійного батька оті гіркі й смертельні солдатські шляхи?..

Ми з матір’ю не воювали, а були під румунами в селі Чорна Чорнянського району на Одещині. Жилося там нам не з медом у чужій хаті, бо перебралися з Бессарабії, — батько служив надстроковиком в авіації. Матір ганяли за 10—12 кілометрів на ту ж прокляту підне-вільну колгоспну норму. Вона тягала на собі мене, півторарічного, сапу, банку з водою, вузлик з їжею. Геть надірватися не давали подруги по неволі. А доблесна радянська армія у цей час тікала від кордону паралельно з біженцями. Йшли у світи без надії і сподівань. Бомбили гітлерівці цивільних так само, як нині росіяни на Донбасі. Цивільні жертви нікому було рахувати. Свідченнями насильницької смерті дітей, матерів, бабів слугували саморобні хрестики, якими позначали невеличкі насипи землі у лісосмугах. Волонтери нас не зустрічали і не розселяли... Населення так само люб’язно приймало під дах, ділилося останньою картоплиною, малаєм (кукурудзяний хліб, гарячий  —  їстівний), головкою часнику чи цибулиною. Кура-ряба ховалася від загарбників. Ми все те приймали вдячно і не протестували, що в селянській хаті нема води, вбиральні та газу. Воду носили здалеку, регулярно купалися в кориті, ходили збирати курай, корінці від соняхів та кукурудзи, крали солому і палили в українській печі. Потім покотом лягали на тепле спати. Якщо в посадках знаходили сухостій, то було маленьке свято тепла. І так довгих шість років, бо не краще жили і в голодні 1946-й і 1947-й.

    Повертаючись до себе
    З далеких доріг,
    Як по лезу іду —
    І ні вліво, ні вправо.
            Геннадій Щипківський.

12 лютого Георгій Андрійович Вербалович відзначав своє 88-річчя. Час спливає, і душа хоче поділитися пройденим, бо все — незабутнє.

Ось він, трирічний, разом з матір’ю, Теофілою Степанівною, приїжджає до бабусі в Одесу. І з цього часу все життя його пов’язане з чорноморським містом, хоч народився у Проскурівському районі (нинішня Хмельницька область). Батько його, працюючи на курсах лікбезу, познайомився там, на Хмельниччині, з молодою, вродливою дівчиною, яка згодом стала дружиною й народила сина. Мати була родом з Одеси, у 1919 році із золотою медаллю закінчила жіночу гімназію. Це була талановита дівчина. Любила вчитися і згодом навіть написала книгу спогадів…

Сьогодні, за браком робочих місць у селі, немало родин, аби, як кажуть, мати хліб і до хліба, утримують у своїх домашніх господарствах чималу кількість живності. Серед таких — подружжя Ольги і Сергія Кондратюків з Дубинового.

Упродовж кількох останніх років основну увагу сім’я приділяє розведенню поросят. Для цього утримують шість свиноматок і кнура. Торік для такого величенького гурту господарі збудували просторий свинарник. Є на обійсті Кондратюків три дійні корови, стільки ж биків, двоє телят та конячка. Розводять також курей, а влітку — ще й качок.

Продовження. Початок у номерах за 7 та 12 лютого.

Самореалізація — одне з головних завдань свідомої людини. Нереалізована людина — це нещасна та вкрай небезпечна людина, яка несе в собі образу на весь світ, що жодним чином не винуватий у її негараздах. Українське життя вплетене в світову культуру, тому наші проблеми та труднощі мають аналоги в історії. У Книзі Екклезіястовій читаємо: «Vіcturos agіmus semper, nec vіvіmus» — «Ми завше збираємось жити, але не живемо ніколи».

Кожна третя людина на світі страждає на алергію. Інша справа, що гіперчутливість організму на подразники, чим, власне, і є алергія, у кожного проявляється по-різному. Про це йшлося на прес-конференції в Одеському кризовому медіа-центрі лікаря-алерголога вищої категорії обласної клінічної лікарні Ірини Гонти.

Як розповіла Ірина Анатоліївна, останнім часом виросла кількість тяжких форм алергічних захворювань. Вони, власне, і є розплатою сучасної людини за життя у комфорті. Тривале перебування у закритому просторі (особливо це стосується городян, які більшу частину доби перебувають в офісах і вдома), постійні стреси, інші психологічні навантаження призводять до того, що організм ніби збивається з курсу: забуваючи про реальні інфекції, починає хворобливо реагувати на звичні предмети з нашого оточення — порох, домашніх тварин, їжу, до якої ми звикли, на перепади температур тощо.

Амінокислоти вступають у конкуренцію, щоб доставити своє «послання» мозку, який, у свою чергу, приймає пропозицію або відхиляє її.

Коли ви з’їдаєте кілька шматочків звичайного чорного хліба, у мозок надходить амінокислота триптофан, що підвищує рівень серотоніну — речовини, яка протидіє депресії, підвищує тонус, сприяє поліпшенню настрою.

Італійські вчені виявили, що чоловікам у стані стресу складно зрозуміти почуття інших людей, тому вони можуть поводитися егоїстично, озлоблюються. А от жінки у подібній ситуації навпаки стають більш товариськими і чуйними. Можливо, це пов’язано з тим, що представниці прекрасної статі краще виражають свої емоції і частіше звертаються за допомогою.

Стрес не лише шкодить здоров’ю, але й впливає на наші стосунки з іншими людьми. Чоловіки, які переживають стрес, ледве розуміють власні почуття і почуття оточуючих. Жінки ж, навпаки, шукають спілкування і підтримки, ділячись своїми переживаннями. Учені виходили з гіпотези, що стрес робить людей егоїстичнішими. Він вимагає від людини мобілізації всіх ресурсів.

Канадські дослідники з Університету МакГілла та Університету психічного здоров’я Дугласа створили препарат, який ефективно допомагає подолати безсоння, перебудовуючи біологічний годинник організму.

Дослідники пояснили, що новий засіб здатний керувати біологічним годинником людини. Фахівці вважають, що для людей, які страждають на розлади сну, а також для тих, хто працює ночами, і пасажирів, які часто літають, препарат стане порятунком. Його дія полягає в тому, що він синхронізує лейкоцити, завдяки чому людині вдається обдурити свої біоритми, змінивши сприйняття організмом дня і ночі у потрібний час. На думку вчених, це допоможе уникнути низки проблем зі здоров’ям, що пов’язані з безсонням (серцево-судинні захворювання, онкологія, психічні розлади), а також відчувати себе бадьорими і повними сил.

Твори сучасної української симфонічної музики з двома прем’єрними виконаннями подарували одеситам 6 лютого під час концерту у Великій залі філармонії Національний одеський симфонічний оркестр і наші гості — диригент Оксана Линів (Мюнхен, ФРН) та скрипаль Богдана Півненко (Київ). Звучали твори Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика та Юрія Ланюка. Зазначимо, програма досить ризикована як для міста, в якому перевагу надають творам, випробуваним часом.

Концерт поєднав музику і музикантів Львова та Києва. Скорик—Ланюк—Линів є вихованцями Львівської національної академії. Лятошинський свого часу закінчив Київську консерваторію, у якій Півненко набувала фаху в 1990-і. Якщо Оксана добре відома одеситам, бо ще донедавна була помічником диригента Одеської опери, то «Паганіні у спідниці», як полюбляють величати Богдану, ми відкривали заново (останній раз вона виступала у нас у 2001 році). Богдана — донька відомого художника Івана Марчука, який входить у сотню кращих майстрів світу. В музиці його талановита донька прагне бути на рівні з батьком. Здорова амбіція!

Ошатна, тендітно струнка. Здається, у цій тоненькій фігурці тільки слабка жіночність, що потребує захисту. Та криється в ній неабияка сила таланту обдаровувати людей і ясною усмішкою, яка постійно промениться з великих карих очей, і рідкісне уміння співчувати та співпереживати, а то й не роздумуючи кидатися на поміч тому, хто її потребує. Невгамовна, неспокійна і, що особливо вражає, — мудра, розсудлива у свої ще зовсім молоді роки.

Художниця Лариса Дем’янишина — майстер сонячного пензля. Її полотна випромінюють дивне світло, що пронизує вас щастям. Навіть, коли фарби скупі на барви. Не можу забути одного її пейзажу, написаного в драматичні 1990-і. Це болісний пейзаж, як і час. А назва його оптимістична — «Напередодні весни». На полотні у сірій млі забуте Богом село. Біля самотньої хати стоїть чорне із зламаною верхівкою дерево. Кольори — сірий і чорний. Жодного промінчика. Лише ген-ген з-за хмари, якщо напружено вдивитися, — ледь жевріє натяк на світло. Перше враження — життю тут при-йшов кінець. Та раптом ошелешено помічаєш тонюсінького ніжного паростка, що вперто тягнеться вгору з гілки майже мертвого дерева. Угору, до сонця, якого не видно за густими хмарами. Вічне торжество буття — ось що таке цей несміливий паросток. Настане час, і він оживить сіру млу, запалить сонце...

«Українські історики давно говорили, що Росія нам не брат і не друг, але їм ніхто не вірив. Так само як і в те, що наш добробут залежний від Заходу. Проблема в тому, що українське суспільство амбівалентне, роздвоєне. Воно святкує і радянські свята, і релігійні, вважає себе патріотичним, але у своїй більшості не цікавиться українською культурою», — заявив під час брифінгу в Одеському кризовому медіа-центрі Олександр Музичко, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України ОНУ ім. І.І. Мечникова.

Науковець зауважив,
що хоче

об’єднати у своєму виступі, тема якого — «Аналіз історичних паралелей сучасних подій в Україні. Південний «П’ємонт» формування української нації», загальне питання про те, що таке історія, як вона допомагає зрозуміти сьогодення і як шукати шляхи виходу з власне історією причорноморських земель, зокрема Одеси.

Питання вшанування різних ювілеїв завжди активізує громадську думку. От і питання щодо ювілейної дати заснування Одеси сьогодні є надзвичайно актуальним і відзначається багатовекторністю поглядів і думок. Пропоную познайомитися з концепцією одеського історика, професора Новоросійського університету, активного діяча Одеського товариства історії та старожитностей Олексія Івановича Маркевича (1847 — 1903).

У своїх краєзнавчих заняттях О.І. Маркевич був, перш за все, істориком Одеси. На початку 1890-х він узяв активну участь в історіографічній дискусії, що розгорнулася серед науковців з приводу ювілею Одеси. Учасники дискусії, апелюючи здебільшого до одних і тих же джерел, наводили різні дати заснування міста.

Стаття Валерія Швеця «Про заочну освіту і не тільки», надрукована в «Чорноморських новинах» від 31.01.2015, черговий раз показала, як важливо мати не тільки високий професійний рівень, розробляти та розвивати нові теорії в царині точних наук, чим займається професор упродовж багатьох років, збагачуючи вітчизняну науку та піднімаючи її авторитет у світі, а й займати активну громадянську позицію.

Ми живемо у світі, де поряд з відомими законами природи для орієнтації в житті влада та старші, піклуючись про прийдешнє покоління, збагачують свідомість молодих і багатьма гуманітарними категоріями, такими, як релігійні догмати, ідеологічні принципи, поняття доцільності або бінарні опозиції на зразок «морально» — «неморально».

До 150-річчя від дня народження Івана Липи, видатного одесита, українського письменника і громадсько-культурного діяча, лікаря

Довідники, даючи інформацію про життя Івана Левовича Липи, не заглиблюючись у подробиці чи географію непримітного на мапі провінційного містечка Ананьїв, мимохідь зазначають, що він певний час працював лікарем на Херсонщині. Зі столиці імперії Херсонщина справді бачилася як забутий Богом степ, куди царська охранка відправляла на вислання молодих інтелігентів, що визначали свій шлях як шлях боротьби за незалежність рідної їм України. Не уникнув цього покарання і харківський студент-п’ятикурсник Іван Липа. Що ж спричинило таку кару для студента, котрий опановував в університеті мирний фах лікаря?

Причиною послугували відвідини могили Тараса Шевченка на тридцяті роковини від дня його смерті, на якій студенти-однодумці присяглися поширювати серед українців безсмертні ідеї поета: «Ми любимо усіх людей і бажаємо усій людськості добра і волі. Ми віддаємо усі сили, щоб визволити свою націю з гніту. Ми вживаємо тільки українську мову, ми працюємо тільки для українського народу». Так поклялися у 1891 році на Тарасовій горі, де витав дух нашого генія, молоді борці, серед яких був Іван Липа. А відтак виникла думка створити товариство, що одержало назву «Братство тарасівців».

Сніг — син сонця... Це не лише звичне явище природи, це ще сакральний, мінливий твір. Сніг на скронях. Старість приходить раптово, як сніг. Перший сніг, як перша любов. «Ми ліпимо своїх кумирів зі снігу і плачемо, коли вони тануть». В Україні кажуть: сніг у полі — хліб у коморі. Буде сніг, буде й білий хліб. Те, що сніг ховає, сонце відкриває...

Сніг — найскладніший тип опадів. Сніг — син сонця... У планетарному масштабі він нагадує величезне дзеркало-відбивач енергії Сонця. Змінюється дзеркало — змінюється життя. У Сибіру сніг іноді схожий на алмазний пил, а в Антарктиді його називають «кавуновим» — завдяки водоростям сніг не лише червоного кольору, а й солодкий на смак. Лижники знають, що є «шампанський сніг», «кольорова капуста» і «картопляне пюре». Вони попереджають новачків: не їжте жовтий сніг...

2015-й — Міжнародний рік світла і світлових технологій

Хай буде світло! Ці слова можна вважати девізом цього року, оскільки Генеральною асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 2015-й було проголошено Міжнародним роком світла і світлових технологій (МРС-2015). Таке рішення прийняте для підвищення обізнаності громадян нашої планети про джерела світла, їхню важливість. Тем, звичайно ж, не злічити. Сьогодні — мова про сонячну корону.

Сонячною короною прийнято називати верхні розряджені шари атмосфери Сонця. Без спеціальних приладів, на власні очі, її (точніше, невелику частину) могли побачити тільки ті, хто спостерігав за повним сонячним затемненням: цієї миті навколо або з боків закритого місяцем Сонця ніби спалахує сріблясто-перлинне величної краси сяйво. Звідси і назва. А без затемнення для неозброєного ока корона невидима, оскільки яскравість нашого денного неба перевершує її яскравість. Та, як відомо, повні сонячні затемнення настільки рідкісні (у середньому на одній і тій же ділянці одне затемнення трапляється на 400 років), що, як стверджують знавці, лише один із 10000 жителів Землі за все своє життя може побачити сонячну корону.

15 лютого — Стрітення Господнє

У перекладі з церковнослов’янської «стрітення» означає «зустріч». Стрітення Господа Бога і Спаса Ісуса Христа — одне з дванадцяти найбільших православних свят. Відзначається воно на сороковий день після Різдва Христового в пам’ять зустрічі принесеного в храм немовляти Ісуса з праведним Симеоном і пророчицею Анною. Стрітення також символізує зустріч Нового і Старого Завітів, прихід нової епохи — нової ери.

Історія свята пов’язана зі старозавітними традиціями єврейського народу. Зокрема, з обрядом після народження в сім’ї дитини. У ті часи жінка після пологів не могла з’являтися в храмі сорок днів (а якщо наро-джувалася дівчинка — то і всі вісімдесят), оскільки вважалася нечистою. Як тільки термін закінчувався, мати мала принести в храм очисну жертву. До неї входили: жертва цілоспалення — однорічне ягня і жертва на відпущення гріхів — голубка. Якщо сім’я була бідною, замість ягняти теж приносили голубку, виходило «дві горлиці або двоє пташенят голубиних». Крім того, якщо в сім’ї первістком був хлопчик, батьки на сороковий день приходили з новонародженим до храму — для обряду посвячення Богу.

«Інфоксводоканал» оголосив про проведення інвентаризації особових рахунків усіх своїх споживачів. Метою інвентаризації, кажуть у компанії, є приведення у відповідність документації, договірних відносин та умов водоспоживання.

Під час інвентаризації фахівці управління «Водо-збут» обійдуть усіх одеситів і проведуть звірку: ступеня благоустрою житлового приміщення; уточнення даних абонента; наявності водомірів, їх опломбування та проходження метрологічної повірки; нарахувань і платежів за особовим рахунком.

Правоохоронні органи Одещини постійно вживають заходів, спрямованих на забезпечення громадського порядку та особистої безпеки жителів нашої області. Для якісного проведення таких заходів співробітникам міліції необхідна допомога і підтримка громадськості.

Правоохоронці звертаються до всіх свідомих і небайдужих громадян з проханням повідомляти будь-яку інформацію про підозрілі предмети у місцях роботи, проживання або масового скупчення людей, пересування невстановленої техніки та груп осіб, автомобілі, які тривалий час стоять без нагляду, оренду житла або тимчасового поселення незнайомців, котрі викликають підозру чи виношують сепаратистські наміри щодо нагнітання обстановки.