Проект «Україна»: можлива реальність чи реальна можливість?

Незалежна Україна відіграє у наш час зовсім іншу роль стосовно Росії, насамперед ідеологічну. Без України сучасна Російська імперія почувається неповноцінною, тому її ідеологи намагаються «історично» обґрунтувати свої міфи, зокрема і про союз трьох слов’янських народів плюс частина Казахстану (А. Солженицын. Как нам обустроить Россию). Підвалинами такого союзу може бути тільки імперський міф про слов’янське походження, приналежність до європейської християнської цивілізації так званого «російського» народу. Російські історики органічно не можуть визнати очевидного факту, що український народ — це народ інший по крові, мові, культурі. Тільки великодержавний блуд московської політичної еліти може водити пером сучасного російського історика, великодержавника солженіцинського напрямку: «…якщо відкинути націоналістичні ідеологічні міфи і визнати реальність, згідно з якою українська культура (крім католицької і західноукраїнської уніатської культури) (звернімо увагу на це уточнення — Б.С.) є відгалуженням західноросійської культури, а український народ — це один із російських народів — на рівні з великоросами і білорусами, — питання про створення «європейської» незалежної української держави відпадає само по собі. Одна історія, одна культура, одна кров об’єктивно диктують необхідність проживання в одній державі» (С.М. Самуйлов. О некоторых американских стереотипах в отношении Украины//США: ЕПИ. 1997. №4. С.85). Отак, не більше і не менше. «Блиск імперської величі і авторитет російських учених, політиків, публіцистів сприяли тому, що ця міфотворчість закріпилася не тільки в Росії, але й поза її межами. (…) Малоросійський інтелект, поневолений російською школою і державною ідеологією, не спромігся на розвінчання цієї псевдонаукової історіографічної конструкції» (О. Нестайко. Великі міфи імперії: Втеча від власної ідентичності. Львів: ЛА «Піраміда», 2008. С.27).

Та цього мало. Перехід від імперії Чингізхана до європеїзованого її варіанту є надзвичайно небезпечним для України, бо може здійснитися тільки через знищення її незалежності. Тому з’явилися на політичній сцені, здавалося б, давно забуті євразійці, сучасним апостолом яких по праву вважається О. Дугін («Основы геополитики: Геополитическое будуще России». М.: Арктогея, 1997). За Дугіним, російський народ є імперським народом і поза імперією не може існувати. Він належить до месіанських народів і має універсальне вселюдське значення; він «має право сам вирішувати, що йому вигідно, а що ні, і робити відповідно до цього геополітичні соціально-економічні і стратегічні кроки» (Дугін, с.84). Тож «існування України зі статусом «суверенної держави» тотожне заподіянню страшного удару по геополітичній Росії. І вирішення цієї проблеми — справа невідкладна: вона відкриє шлях до будівництва Нової імперії» (там само). «Ця імперія, за геополітичною логікою, цього разу повинна стратегічно і просторово перевершувати попередній варіант (СРСР). Отож Нова імперія повинна бути євразійською, великоконтинентальною, а в перспективі — Світовою. Битва за світове панування росіян не закінчилася» (Дугін, с.171). Коментарі, як кажуть, зайві. Не менш конкретно і цинічно висловився ведучий російської авторської програми «Однако» (ОРТ)

М. Лєонтьєв: «…такої держави — Україна — немає і бути не може… українська держава не має жодних перспектив на здійснення свого суверенітету і потребує заступництва більшої та культурнішої держави (звісно, Росії — Б.С.)». (Україна не існує?//Дзеркало тижня. 2002. 9 лютого, №5). І так далі…

Що ще було потрібно для українського так званого істеблішменту, щоб зрозу-міти, які небезпеки нависають над Україною? Ну нехай пересічний обиватель не в змозі осягнути того, що далі його носа і вище картуза (а пора б уже й осягнути). Але хіба не знав цього, скажімо, «генерал від науки» В. Литвин, історик, професор, академік, віце-президент НАНУ, народний депутат, глава президентської адміністрації, лідер політичної партії, голова ВР України? Які ще важелі й повноваження потрібні були йому, щоб заявити на повний голос: Україна в небезпеці? Чому мовчав?! І ще один Литвин, «прикордонний» генерал армії(!), котрий хоч і пройшов у 1997 році курс «Національна безпека України» в Гарвардському університеті (США), а з 2001-го очолив Державну прикордонну службу України, сприйняв як наказ для виконання заяву В. Черномирдіна про те, що той «не дозволить як голова уряду (РФ— Б.С.) поставити жодного прикордонного стовпа між Російською Федерацією і Україною». Чим же займалася всі ці роки прикордонна наша «армія», генералом якої був М. Литвин? А чим займався генерал-лейтенант П. Литвин, очоливши з 2007 року Південне оперативне командування? Невже не бачив, у якому стані перебувають ввірені йому частини та з’єднання? Та хіба тільки у Литвинах справа?! Сьогодні вже кожному зрозуміло, що впродовж усіх цих років наше військове «сословіє» займалося тотальним дерибаном озброєння та військового майна: генерали — оптом, прапорщики — вроздріб. Цим «ремеслом» — дерибаном країни — займалася вся наша владна верхівка, хапаючи побільше і ховаючи подалі, поки Росія не захопила Україну — а що це станеться, в цьому вона не сумнівалася, більше того, нишком від народу готувала країну до погибелі.

А що ж «тіло нації»? «Нації», котра дозволила владі трансформуватися у злочинний режим, який натворив багато чого такого, що неможливо осягнути здоровим глуздом? Невже залишається неспростовним давній вислів, що кожен народ має таку владу, якої вартий? Тоді виникають сакраментальні запитання: що ж ми за народ такий? а чи є ми власне нацією?

Отож трохи історії. Вживання термінів «Україна» та «український народ» стосовно територій та населення, які в ХІ—ХІІІ ст. входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, РП/ВКЛ, а наприкінці XVIII ст. були розділені між трьома імперіями, навряд чи буде правомірним юридично (Д. Яневський). А на початок ХХ ст. «етнографічні українські землі» — це (за Яневським же) більше півсотні нетотожних за обставинами історичного правового та культурного розвитку, панівної конфесійної належності та інших особливостей територій. Варто не забувати, що ці території впродовж століть увіходили до складу різних держав та їх об’єднань, в т.ч. станом на 1917 рік до складу Росії, Австрії, Угорщини, Румунії. Отже, «Україна» як держава й «український народ» як одна спільнота стали юридичним фактом історії, бодай формально, лише після 1917-го, а точніше — з утворенням СРСР. Слід зазначити, що значна частина цих «земель» (Західна Україна) увійшли до складу СРСР лише напередодні Другої світової війни (до речі, Львів з часів свого заснування не перебував у складі Росії чи УРСР аж до 1939 року). Ці та низка інших обставин обумовили те, що сучасна Україна, попри заклинання про її єдність, унітарність і т.п., становить конгломерат (якщо хочете, приховану федерацію, тільки в найгіршому її варіанті) трьох українських «народностей», котрі в повсякденні йменуються Сходом, Центром і Заходом.

Про це говорять і російські аналітики. Процитуємо одного з них (А. Степанов. Восток и Запад по матери: Электорат Януковича и Порошенко отличается на генном уровне. «АиФ в Украине», 2014, №29): «Особливо близькі до росіян жителі Сходу України, причому незалежно від того, ким вони себе вважають — росіянами чи українцями». Саме цей «електорат» голосував за Л. Кучму, сподіваючись, що він приєднає Україну до Росії; тепер, через 20 років, він воює на Донбасі за «ДНР» і «ЛНР».

«Сподівались, що життя хоч трохи покращиться», — виправдовується літня жителька Слов’янська. «О, наконец-то украинцы вспомнили про нас», — єхидно промовляє інша, ховаючи під полу подарований українськими солдатами буханець хліба. «Спасибо России: оказала нам гуманитарную помощь!» — вигукує третя. Трагічні події, що відбуваються тепер на Сході, — це яскраве віддзеркалення і менталітету, і самосвідомості жителів цього регіону (оскільки приналежність до певного народу визначається саме самосвідомістю людини — прив’язка до генів у даному випадку не може бути вирішальною). Попри очевидні речі, багато жителів Сходу вважають, що Руїну на Донбасі творять «українці», «укри», «бандерівці». А чи багатьох із жителів цього регіону побачимо в рядах Збройних сил України, в Нацгвардії та добровольчих батальйонах? А як поводять себе «переселенці» зі Сходу, котрих українці прийняли щиросердно? Які вимоги вони висувають своїм благодійникам і — що особливо обурює — яким тоном ці вимоги виголошуються?! Звісно, жаль людей, котрі попали в біду, і в той же час… Прикро говорити.

Та повернемося до А. Степанова: «Жителі центральних регіонів — трохи далі від росіян і трохи ближче до поляків і білорусів». На жаль, оце «трохи» й породило аморфність географічного Центру, котрий мав би бути справжнім консолідуючим центром країни. Та ба…

«Західні: у них сильна самобутня складова, як і «східнослов’янська». У цих двох словах — «самобутність» і «східносло-в’янськість» — сфокусовано те, чого так не вистачає решті українських «земель». Саме завдяки цим рисам західноукраїнців і розпізнають нашу країну у світі. Саме Галичина сьогодні в авангарді боротьби з російським агресором та його «українськими» посіпаками. Галичина — це найбільша кістка у горлі кремлівських правителів, бо навіть одіозний українофоб В. Жириновський, репетуючи про поглинання України Росією як про буденну справу, Галичину в той же час великодушно «дарує» полякам чи будь-кому: розуміє, що Росія може Галичиною удавитися. Він, певно, знає, що ще у 1914 році член Державної ради Росії П.Н. Дурнов писав: «Тільки божевільний може хотіти приєднати Галичину. Хто приєднає Галичину, загубить імперію». СРСР приєднав Галичину — де тепер СРСР?

Отже, мусимо визнати, що «Схід і Захід по матері» — зведенюки, і закривати на це очі — легковажити долею України як цілісної держави. Електоральні симпатії населення під час президентських виборів 2004 —2005, 2010 і 2014 років. — красномовне тому свідчення: у нас і досі немає «загальноукраїнського» президента — «електорат Януковича і Порошенка відрізняється на генному рівні» (А. Степанов). Звісно, про це ніхто серйозно не замислювався. Навіть сьогодні, в цей тривожний для України час, спостерігається намагання оминути мовчанням це дражливе питання в ім’я «Єдиної Країни» — «Единой Страны». Нехай же нам пощастить у цьому!

Замість епілогу. Історія останніх століть свідчить, що спроби українців створити свою державу, нехтуючи можливістю набратися снаги та державотворчої мудрості у складі федерації з іншими державними утвореннями, незмінно закінчувалися поневоленням українців сильнішими й агресивнішими сусідами. Не є винятком і 1991 рік: Україна, оголосивши себе «незалежною», залишилась у стані ще більш принизливої васальної залежності від Росії. І минулі два десятиліття стали не роками розвою нашої державності, а роками атрофії наших потуг, що й призвело до нинішніх трагічних подій. Але ця трагедія стала переломним і ви-рішальним етапом в історії українського народу, а саме: катарсисом — очищенням, за Платоном — звільненням його душі від хирлявого тіла «меншого брата», від пристрастей, котрі затьмарювали розум, від насолод, якими втішалися можновладці коштом озлиденілого народу; нарешті, засвідчила перед цілим світом, що український народ був, є і буде, бо він, як писав П.Тичина, «єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була»!

Борис СТУПАК.
м. Балта.