Хвиля наша – переможна!

Лідер «Правого сектору» Дмитро Ярош пише: «Білорус загинув за Україну, вірменин з Дніпропетровська загинув за Україну. Вони мені побратими набагато більші, ніж яка-небудь, перепрошую, комуністична худоба типу Симоненка, яка грає на Росію, але є етнічним українцем. Степан Бандера свого часу висунув три ставлення до неукраїнців. Вони дуже прості. Є побратимське — до тих, хто разом із нами бореться за Україну незалежно від національності. Є толерантне — до тих людей, які живуть на тій землі, не протидіють нашій боротьбі, тому до них ставимося нормально, в Україні всім місця вистачить. І вороже — до тих, хто протидіє боротьбі українського народу, а це в будь-якій державі будь-який народ саме такі позиції і має…»

Московська телеведуча Тіна Канделакі, якій подарували на день народження автомат Калашникова, назвала його символом Росії. Професор Степан Трохимчук слушно зауважив: «Основним життєвим кредо українців є «хліб і пісня», а росіян — «водка і «калашников», що свідчить про те, що ми — різні галактики і нам краще жити в окремих державах і світах. Росіяни впродовж 360 років були нашими поневолювачами. Вони нас мордували, морили голодом, асимілювали, депортували у Сибір… Нас робили малоросами, меншим братом, рабом і наймитом на рідній землі, про що свідчать події на сучасному Донбасі. Та ми, наче легендарна птиця Фенікс, відроджувалися з попелу, плакали, сміялися, але створили свою Україну».

Національно-визвольна війна України наштовхується на шалений спротив з боку Росії, яка не бачить підстав закінчувати братні стосунки. Це нагадує певним чином процес з розірвання шлюбу, коли одна сторона будь-якою ціною хоче втекти від цього жаху спільного існування, а інша — з ненавистю в очах закликає до збереження, інколи навіть щиро не розуміючи, чому ці «кляті українці» не цінують російської доброти.

Тут одна сторона каже: «давай не будемо сваритися», а інша відповідає: «ми не сваримося, ми розлучаємося». Ми ніколи не порозуміємося, не дійдемо згоди, тому що ми абсолютно різні. Хіба один Путін винуватий у кривавій війні? А росіяни, що напали на нас і вбивають десятки тисячі українців, вони безневинні? А ті, хто не вбиває, а просто зловтішається з крові хохлів, вони що, наші друзі? Провина українців в одному — вони чомусь не хочуть жити в совіцькому концтаборі. Якщо росіянам концтабір до вподоби, то — прапор їм у руки. Повернення до «status quo ante bellum» — «довоєнного становища» можливий лише за повного припинення російської агресії та розуміння побудови сусідських стосунків.

Українці та росіяни мають різну ментальність (спосіб мислення). З цим можна жити, але це виключає щирі дружні стосунки. Феноменальним є те, що українці, які протягом століть страждали від культурного, національного, соціального визиску, зберегли толерантність до людей інших національностей. Натомість відомий російський письменник Федір Достоєвський шукав причину негараздів свого народу в чужинцях та заявляв: «Жиды погубят Россию». Він також вороже ставився до українців та поляків. Недарма портрет Достоєвського висів у покоях Гітлера, а публіцистика письменника видавалася нацистами величезними накладами.

Основу патології, що звалася сталінізмом, згодом — брежнєвізмом, а тепер — путінізмом, слід шукати в російській історії. Після падіння 1453 року столиці Візантії Константинополя псковський чернець Філофей (1465 — 1542) сформулював у посланні до великого московського князя Василія ІІІ Івановича ідеологічну тезу: «Москва — третій Рим». Філофей писав: «Рим загинув за гріхи від рук варварів, другий — Константинополь — впав через єресь під ударами турків-османів, третій Рим — Москва — буде стояти довіку. Четвертому Риму не бувати». У такий спосіб робилася спроба наголосити на спадковості московської влади від римських і візантійських імператорів. Це абсолютно необґрунтоване твердження століттями гріло душі імперських шовіністів у Росії.

Інші погляди панували в Київській митрополії православної церкви. Флорен-тійська унія була укладена на соборі у Флоренції 1439 року між православною та римо-католицькою церквами. Визначним діячем Флорентійської унії був київський митрополит Ісидор, який представляв церкву України-Русі. Москва ворожо поставилася до Флорентійської унії, натомість київський князь Омелько Володимирович прихильно сприйняв унію з католицькою церквою. Умови Флорен-тійської унії стали історичною предтечею Берестейської унії 1596 року. Ми бачимо, що вже тоді Україна була європейською, натомість Москва жила ксенофобією (ненавистю до всього чужеземного).

Коли Богдан Хмельницький підписав зрадницьку Переяславську угоду, Іван Богун та Іван Сірко відмовилися присягати цареві Олексію Михайловичу, так само як Запорозька Січ категорично відмовилася виказувати лояльність чужому цареві. Київський митрополит Сильвестр Косів та архімандрит Києво-Печерського монастиря Йосип Тризна 17 січня 1654 року відмовилися присягати московському царю без дозволу константинопольського патріарха. Історик Микола Костомаров (1817 — 1885) пояснював: «Духовенство споглядало на Москалів яко на народ простий і навіть щодо тожсамості своєї віри з московською вони сумнівалися. Декотрим навіть приходило на думку, що Москалі велять перехрещуватися… Українці боялися, що Москалі стануть їх силувати до присвоєн-ня московських звичаїв, заборонять носити чоботи й черевики, а велять одягати лапті». Варто додати, що українська православна церква чинила опір московській владі та церкві, й лише 1686 року Московія силою нав’язала Україні свого митрополита.

1861 року Костомаров пише статтю про відмінність між ментальністю росіян та українців, де, зокрема, відзначає: «У росіян панує загальність (Бог і цар) над особистістю, окремою людиною. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал… Росіяни нетерпимі до чужих вір, чужих народів, чужих звичаїв, чужих мов. В Україні ж люди звиклі з незапам’ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям та іншими звичаями… У суспільному житті росіян ціле панує над одиницею, загальне — над окремою людиною, яка є цілком придавленою, пригніченою. Для українців такий порядок неможливий, вони цінують особисту свободу. У росіян панує насильство (монархія), а в українців — добровільна спілка, федерація».

Українська хвиля, що зараз виявилася потужною та переможною, має в підґрунті всю українську традицію боротьби за гідність, свободу на незалежність. Римський філософ Сенека (4 рік до н.е. — 65 рік н.е.) наполягав: «Etіam post malam segetem serendum» — «І після поганого врожаю треба сіяти». За будь-яких обставин людина має йти власним шляхом та прямувати до власної мети. Українці протягом століть піднімалися, боролися, перемагали, зазнавали поразок, проте й надалі піднімалися. В цьому полягає наша традиція.

У росіян, натомість, інша традиція. Барон Сигизмунд фон Герберштейн походив зі Словенії, служив дипломатом при Віденському імператорському дворі. Він відвідав Московію двічі — у 1517 та 1526 роках, під час правління великого князя московського Василія ІІІ Івановича (1505 — 1533). Барон добре володів словенською мовою, тому міг спілкуватися з московитами. Він видав 1549 року у Відні книгу латиною «Записки про Московію».

Фон Герберштейн підкреслює, що в Московії панує східний деспотизм. Тут немає вільних людей: сам правитель, принижуючи свій народ, до татар демонструє рабську покірність. Коли до великого князя московського Івана ІІІ Васи-льовича (роки правління 1462 — 1505) приїздили татарські посли із Золотої Орди, він покірно зустрічав їх на в’їзді до Москви, зійшовши з коня. Навіть після битви на Куликовому полі 1380 року, в якій московити брали участь на боці одних татарських ханів проти інших татаро-монгольських ханів, Москва ще 100 років платила ясак (податок) Золотій Орді, залишаючись провінцією татаро-монгольського світу. Перший московський цар Іван ІV Грозний (роки правління 1547 — 1584) не знав межі в жорстокості та самодурстві. За словами російського історика Миколи Карамзіна (1766 — 1826), «Иван Грозный разорил Московию больше, чем татаро-монгольское нашествие». Дипломатів при дворі царя дивувала не стільки жорстокість тирана, скільки та покірність і приреченість, з якою народ сприймав поведінку Івана Грозного. Коли посланцям Січі наказали стати на коліна перед царем, козаки з обуренням відмовилися, кажучи: «Ми навіть перед гетьманом не стаємо на коліна!»

Сигизмунд фон Герберштейн не може збагнути загадкову «московську душу» та скрушно зауважує: «Важко зрозуміти, чи то народ по своїй грубості потребує государя-тирана, чи то від тиранії государя народ стає таким грубим, безчуттєвим та жорстоким. Цей народ знаходить більше задоволення в рабстві, ніж у свободі».

Французький маркіз Астольф де Кюстін відвідав Росію 1839 року на запрошення імператора Миколи І. Він написав велику книгу про Російську імперію, яка вийшла з друку у Парижі 1843 року, де, зокрема, зазначав: «У Росії історія складає частину володінь монарха, вона є моральною власністю государя, так само, як люди і земля є його матеріальною власністю, її тримають у коморі разом з імператорськими скарбами і показують лише ту її частину, яку побажає зробити відомою володар. Пам’ять про те, що відбулося в недавньому минулому, — це власність царя; він переробляє літопис країни, як йому заманеться, і в будь-який день подає своєму народові історичні істини, які відповідають вигадці даного моменту… Це завжди, це всюди та сама система, система Петра І, увічнена його наступниками, що є лише його учнями. Він гадав та довів, що волю царя Московії можна накинути законам природи, правилам мистецтва, правді історії, людству, кровним зв’язкам, релігії, усьому. Якщо московити обожнюють цього радше нелюда, ніж людину, то це тому, що вони мають більше пихи, аніж людяності».

На тлі нинішніх подій в Україні, агресії східного сусіда слід згадати зауваження Астольфа де Кюстіна: «Я прагнув побачити країну, де царює спокій влади, свідомої своєї сили. Але прибувши туди, я пізнав, що там царює мовчання страху… Росія бачить у Європі здобич, яка через наші розбрати, раніше чи пізніше, буде їй віддана на поталу, вона плекає серед нас анархію в надії скористатися зіпсуттям, викликаним нею, бо воно сприяє її намірам». Цікаво, що совіцька влада вважала твір французького мандрівника антирадянською літературою, визнаючи цим спадковість Російської та Радянської імперій.

Російський народ існує в іншій системі етичних координат — не добро і зло, а сила, що розглядається як абсолют, про справедливість не личить навіть згадувати. Натомість Україна сьогодні демонструє те, чого бракує сучасній Європі, — рішучість боротися за свободу, гідність, незалежність. Недарма Євромайдан 2013 — 2014 років назвали Революцією Гідності.

Колишній радник Володимира Путіна Андрій Іларіонов нещодавно заявив: «Майдан — это грандиозная победа гражданского общества. Ни одна страна мира не совершала такой революции. Это вызывает искреннее восхищение и огромное желание помочь. Победа Майдана — очень важный, но только первый шаг. Нужно сделать ещё два небольших шага — победить Путина в войне и провести реформы в стране. Именно в Украине сегодня судьба мира. Если вы не удержитесь, если проиграете в двух войнах — против агрессора и экономической и государственной неэффективности, то общая ситуация в мире ухудшится невероятно». Росіянин Олександр Полтавський встановив новорічної ночі український прапор на горі Роман-Кош заввишки 1545 м, найвищій точці Криму. У соцмережі він підписав фотографію зі зверненням до українців: «Выстойте, пожалуйста, только на вас надежда!»

Важливим є те, що в результаті Євромайдану світ прокинувся, люди різних країн зрозуміли, що героїзм українців, їхня відданість цінностям свободи та демократії — це історичне надбання, а жива пульсуюча українська хвиля є прикладом для європейських країн. Колишній президент Грузії Михайло Саакашвілі сказав про роль Євромайдану: «Прийде час, й історики напишуть, що Російська Імперія припинила своє існування на Майдані в Києві. І це так і буде». Україна опинилася в центрі подій світового значення, нашими стратегічними союзниками стали перш за все США, Велика Британія, Канада, Австралія, Польща, країни Балтії, Швеція, Словаччина, Японія.

Голова комітету у справах збройних сил Сенату Конгресу США Джон МакКейн заявляє: «Путін — кадровий чекіст, який хоче відновити Російську імперію. Коли я подивився в його душу, я побачив три літери — «К», «Д», «Б». Він — колишній апаратник КДБ, який хоче відновити Російську імперію і спілкується мовою «нової Росії». Україні треба надати зброю, щоб вона могла захиститися від російської навали. Путінський режим напав на Україну й зупинити його може лише сила».

Американський економіст Джон Гелбрейт дотепно зауважив: «Polіtіcs іs not the art of the possіble. Іt consіsts іn choosіng between the dіsastrous and the unpalatable» — «Політика не є мистецтвом можливого. Вона полягає у виборі між згубним та неприємним». У відносинах з путінською Росією добрих сценаріїв нема. Ми не в змозі змінити агресивну налаштованість росіян, принаймні політичної верхівки. Нам треба бути пильними й бути готовими до різних варіантів, жодний з яких не є позитивним. Саме серйозна налаштованість українського суспільства та держави надасть можливість подальшого позитивного розвитку народу та країни.

Слід зауважити, що українці оцінюють суспільне життя в системі «добро — зло», натомість у Росії панує культ сили, раб відчуває власну неповноцінність та слабкість, які трансформувалися у злобу безсилля. Російський публіцист та письменник Олександр Герцен написав 1850 року: «Росія могла бути врятована шляхом розвитку громадських установ або встановленням самодержавної влади однієї особи. Події склалися на користь самодержавства, Росія була врятована; вона зробилася сильною, великою, але якою ціною? Це найбільш нещасна, найбільш уярмлена з країн земної кулі. Москва врятувала Росію, задушивши все, що було вільного в російському житті». Справедливість, добро може дозволити собі сильна шляхетна людина. Якби тепер Росія захопила всю Україну, то нема сумніву, що більшість наших сусідів сприйняли б це з радістю та зловтіхою. Росіяни хочуть знищення України, це відповідає їхньому бажанню помститися Україні, яка не хоче жити рабським життям. У росіян та українців, як бачимо, різні етичні та просто життєві орієнтири.

Заступник голови Дніпропетровської облдержадміністрації Геннадій Корбан пояснює причини небажання орієнтуватися на північного сусіда, на «примус до дружби» з боку Росії: «Ми просто не хочемо в Росію. Не хочемо. Нам подобається ця країна, вона дуже затишна, нема тут російського жаху й ніколи не було. У Росії тайга — закон, а прокурор — ведмеді. Нам так жити некомфортно. Тому ми й захищаємо Україну».

Більшість росіян підтримують Путіна. Вони знають, що він затято бреше, але він каже саме те, що їх тішить, підвищує їхню самооцінку. Росіяни живуть у вербальній, словесній реальності, коли тішить не реальне життя, а оцінка владою поточних подій. У цьому російська влада та народ єдині. Однак чому це традиційне російське «единство партии и народа», притаманне тоталітарним режимам, є достатньою підставою для агресії проти України? Путін рано чи пізно піде з політики, але що робити з 80 відсотками північних сусідів, які вважають Крим російським? Саме в цьому глибоке коріння московського імперіалізму, яким живитиметься новий російський диктатор. Протистояння України з Росією триватиме роками. Відносини з Росією не мають позитивного сценарію, єдине, що може привести до більш-менш пристойного результату — це позбутися останніх ілюзій, бути пильними, сильними та мати потужну армію.

Євген АКИМОВИЧ,
кандидат філософських наук.

(Далі буде).