Тарасова мати

Кирилівка і Моринці належали до маєтностей Енгельгарда. Між його кирилівських кріпаків з початку ХІХ століття була й родина посполитого Івана і жінки його Марти Шевченків-Грушівських. Син його Григорій одружився з дочкою посполитого з Моринець Якима Бойка — Катериною — і жив з нею при батьках у Кирилівці.

Достеменно невідомо, з якої причини Григорій, поживши кілька років з батьками, перебрався в Моринці. Сім’я Григорія оселилася в опустілій хаті посполитого Копія, яку купив для свого зятя Яким Бойко. Тут 25 лютого (9 березня) 1814 року Катерина Шевченчиха повила сина Тараса.

Мирно спала Земля упокорена,
Її плащ од відлиги сох.
Та колись через вербні гомони
До Землі обізвався Бог.
І накрапав березовим соком
На льоду, що лишила зима:
«Подарую тобі Пророка,
Лиш народиш його сама».
…В чорних Моринцях —
морок — міркою,
Хатка — хвіртка вітрам на пустці.
В темну хату свічою-вірою
Йшла Земля у старенькій хустці.
І коли кривуватими клинцями
Степ у небо ввігнав борозну,
У хатині, хилині, сірині
Розродилась Земля на Весну.
А ще в бурю, у бурю в розпачі,
Коли холод проймав до кісток,
Світ новий зачинався вдосвіта,
В світ новий вирушав Пророк.
Ірина КРИМСЬКА,
«Тарас Шевченко».

В похилій хаті, край села,
Над ставом чистим і прозорим,
Життя Тарасику дала
Кріпачка-мати, вбита горем.
У серці — туга і печаль...
Мовляла синові з журбою:
«Як гірко, як нестерпно жаль,
Що долі нам нема з тобою!
Ми — вбогі, змучені раби,
Не знаєм радісної днини,
Нам вік доводиться робить,
Не розгинать своєї спини.
Промовиш слово — і нагай
Над головою люто свисне,
І так усюди — з краю в край
Панує рабство ненависне.
Росте неправда на землі,
Згорьованій, слізьми залитій...
О, любі діточки малі —
Одні залишитесь на світі!
Ну, хто замінить вам мене,
Рожеві квіти нещасливі,
Коли безжально смерть зітне
Мене на довгій панській ниві?»
І сльози з вік її лились.
Був батько, наче ніч, похмурий...
«Рости, синочку мій... Колись
Побачиш сам неволі мури,
Відчуєш сам, яке ярмо
Одягнуте на шиї людям...
Його ми зроду несемо, —
Невже ж нести й довіку будем?»
Федір ІСАЄВ,
«В похилій хаті, край села...».

Дитину хрестили 28 лютого, хрещеним батьком був моринецький посполитий Григорій Дяденко. Хрестив священик Іван Базаринський.

У 1816 році Грицько Шевченко повернувся з родиною до своєї рідної Кирилівки, де жив і його батько, а Тарасів дід — Іван. У Кирилівці й проминуло все дитинство поета, з нею ж пов’язані всі перші його життєві враження.

Убога й тісна була хата Шевченків, убоге й тісне було життя цієї родини, як, зрештою, й переважної більшості їх односельців та й взагалі чи не всіх Енгельгардтових підданих. Уже в 1795 році значна частина жителів села складалася з безземельних «наймитів», «ремісників», «підсусідників» та «чорноробів», і що далі, то швидше відбувався серед них процес зубожіння. Як по всій Україні, так особливо в цій густо заселеній околиці, невпинно зростало число «піших» кріпаків, тобто таких, що не мали ні волів, ні коней й ставали безплатними робітниками, працюючи на панських ланах, у гуральнях, кузнях та млинах лише за харчі. Увесь рід Тарасової матері — моринецькі Бойки — складався з самих піших «халупників» та «найманців». Якщо батько Тарасів не потрапив ще до цієї найубогішої верстви невільників, то завдячував цьому своєму розумові, великій працьовитості та життєвій спритності: був письменний і, як кажуть селяни, «з бувальців». Навчившись стельмашества, підробляв на життя цим ремеслом, а в відповідні пори року ще й фурманував або й чумакував, возячи різний крам то до Києва, то до степового Єлисавета, а то й до самого моря — до далекого «Одесу». Тільки невпинною тяжкою працею Грицько й Катерина Шевченки могли сяк-так утримати себе й дітей, що їх у 1818 році мали вони вже шестеро. Тарас прийшов на світ третій із черги: перед ним — брат Микита й сестра Катерина, по ньому — Йосип, Ярина й сліпенька Марія. Коли пізніше, згадуючи життя своєї родини, поет писав:

        ...неволя,
Робота тяжкая ... Ніколи
І помолитись не дадуть,

то нічого не перебільшував. Документальні історичні дані підтверджують, що тодішнє життя кирилівських селян було таки справжнім пеклом. Так його сприймав і Шевченко.

Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села.

......................................

Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину; в тім гаю
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло....

Тяжко працюючи на панщині, батьки Тарасові обробляли ще й клапоть землі, визначений їм на прогодування. А треба ж було ще і себе, і шестеро дітей одягти та взути, ще й державні податки за-платити. Тяжке й безрадісне життя, і не було в ньому жодного просвітку.

До сонця вікнами хатина
Стоїть на пагорбі в селі,
Стоїть сумна, як сиротина,
На лихом зораній землі.

В холодній хаті свічка тьмяна
Колише тіні по кутках.
А Катерина спозарана
Дитину тішить на руках.

То усміхається, цілує,
До серця горне немовля,
То, як голубонька, воркує,
Душевно й тепло розмовля

Про став між вербами, калину,
Що червоніє на лужку,
Про солов’їну Україну,
Кріпацьку долю нелегку.

Та все у Господа благає
Здоров’я синові і літ.
Нехай кровиночка зростає,
Дола стежину в білий світ...
Анатолій САМОЙЛЕНКО,
«Тарасова хата».

Хата Шевченків стояла на краю села. Убога й стара, «під солом’яною стріхою з чорним димарем», була вона «навколо побілена».

За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози. Я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло,
Щоб у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Тарас ШЕВЧЕНКО,
«Якби ви знали, паничі...».

Перед хатою був квітник старшої сестри Тарасової Катрі, коло воріт росла стара розлога верба з засохлим верхів’ям, а за нею стояла клуня. За клунею був сад, а через сад провадила стежка вниз до левади, за якою в долині, ледве чутно дзюркочучи, плив «струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темнозеленими лопухами». У тому струмочку купався малий Тарас, у тому «розкішному» садку засинав він не раз «справжнім безтурботним сном». Коли мати працювала на панщині або на своєму полі, Тараса доглядала «незабутня сестра» його Катерина, його «терпелива, ніжна нянька», старша за нього на вісім років. Це його власні згадки про рідну хату й перші роки дитинства. Хлопець був жвавий, непосидючий. Тяжко його було доглядати: то землі наїсться, то зовсім геть із села утече. Сестрина опіка теж скоро скінчилася, бо коли Тарасові минав п’ятий рік, прийшла на світ Маруся, що вимагала подвійного догляду, бо була сліпенька.

Серед вражень раннього дитинства, що міцно вирізьбилися в душі прийдешнього поета, було одне дуже яскраве, згодом поглиблене пізнішими споминами й переживаннями: це була його ніжна приязнь із сусідчиною дочкою-ровесницею — маленькою кучерявою Оксаночкою Коваленківною. Оксана й Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися й «любилися», а потім одне одного й покохали. Сторінки їхнього дитячого роману розгорнуться трохи згодом, а поки Тарасові мине восьмий рік, ми бачимо цю пару малих перед очима їхніх матерів, що, дивлячись на спільні дитячі забави своїх мазунчиків, жартома розмовляють про їхнє одруження:

Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх...

Ріс Тарас, як більшість сільських дітей, під Божою опікою, але вже від самого малку вирізнявся з-поміж ровесників своїми здібностями.

Вразливе і допитливе, колюче,
як будяк,
Під бурями над Тікичем росло
дитя-кріпак.
Здіймалось, дивувалося,
міцнішало стеблом
І відрізнять навчалося в житті
добро і зло.
Василь ДЕРГАЧ,
«Весняний грім».

Грицько Шевченко, батько Тарасів, був, як уже мовилося, людиною розумною і письменною. По святах — особливо, мабуть, зимовими місяцями — читав він уголос «Мінею». Книга ця була серед письменних людей в Україні дуже популярна. Для вразливого хлопця слухання писаних урочистою церковною мовою оповідань про святих мучеників, що, не вагаючись, віддавали життя своє за Христову віру, про євангельські події, пересипані повними живої поезії народними апокрифічними мотивами, відкривало давній світ, світ далекий, але повний жахливих подій і чудес та зворушливих, осяяних моральною красою, образів — світ героїчних змагань. Але, крім тієї друкованої книги, де стільки було цікавого про давню боротьбу «стратегів Божіїх» за віру й правду Христову, була в Тараса, може, й іще цікавіша друга книга — про зовсім недавню боротьбу, яка зросила кров’ю всю околицю рідної йому Кирилівки та й саму Кирилівку. Тією живою книгою були оповідання старого діда Івана про Коліївщину, про криваве повстання селян-кріпаків проти польських магнатів у 1768 році. Дід Іван сам був учасником тих подій. «Ветхий деньми», був він іще зовсім сильний фізично. Коли Тарасові минуло шість років, дід утретє оженився, мавши щось коло 80 літ. Про ці дідові оповідання Шевченко згадав пізніше в епілозі до поеми «Гайдамаки», і згадка ця яскраво ілюструє нам цікаву й важливу сторінку поетового дитинства:

Бувало, в неділю, закривши
Мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить,
щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало,
Як Залізняк, Гонта ляхів
покарав.
Столітнії очі, як зорі, сіяли...
І мені, малому, не раз довелось
За титаря плакать.
І ніхто не бачив,
Що мала дитина у куточку
плаче...

Цю добу свого життя Шевченко називав пізніше «майже щасливою». Але настала перша подія, що за-тьмарила, подія, що в психіці хлопця виорала глибоку борозну-рану. 20 серпня 1823-го, коли Тарас мав 9 з половиною років, заснула вічним сном його мати.

А їй було заледве сорок літ.
Та й ті вже дотягла —
не доносила.
В ногах мовчали діточки малі,
У головах найстарша голосила.

Вона вмирала важко, як жила,
Бо дітям світ сирітством
зав’язала.
Віджнивувалися чужі жнива,
А на свої — таки не дочекала.

Та ще й не осінь. Літо ж на порі.
Земля серпнева тепла і ласкава...
Вмирала мати вранці при зорі,
Молилась росам
і прив’ялим травам.

Наталя ДАВИДОВСЬКА, «Шевченкова мати».

В книзі Оксани ІВАНЕНКО «Тарасові шляхи» є невеличкий розділ, який називається «Смерть матері»:

— Со святими упокой рабу божу Катерину, іде же нєсть болєзні, печалі, ні воздиханія, — виспівує дяк і пускає зизе око аж під лоба, і косиця, схожа більше на оселедець, ніж на звичайну дяківську косу, труситься в такт. І за цим приспівом щоразу жінки починають голосити ще дужче. Тато іде сірий, зігнутий і не відриває очей від труни. Тарас іде за руку з Яринкою, а за Яринчину спідницю тримається сліпа Марійка. Микита веде Йосипа. У труні лежить мати, така спо-кійна-спокійна, з поважним, як у свято, обличчям — тільки обличчя зовсім жовте, ніби з воску. Майже все літо конала, бідна, та хіба ж лановий на те зважав? І жала, і в’язала, як завжди, а вже як обмолотились — доходилися її ноги, доробилися руки, — лягла на покуті і не встала. Не віриться Тарасові — невже матінка не підведеться, не гляне на нього і не скаже нічого?

— Іде же нєсть болєзні, печалі, — виводить дяк і трясе косою, як оселедцем.

«А чому тут і болєзні, і печалі? — думає Тарас. — А там десь не буде; так там же матінка одна, без нас...» Яринка теж захлинається від сліз.

— Мамонько, мамонько... — шепоче вона, але не розуміє ще як слід, що сталося. От тільки, коли довезли труну до вбогого кладовища, і піп прочитав останню молитву, і труну почали спускати на двох білих сувоях полотна в могилу, діти заплакали від страху.

— Не кидайте туди маму! Не кидайте! — закричала Яринка і схопила дядька, що спускав труну, за руку.

— Бідна моя сиротиночка! — заголосила Маламужиха, відтягаючи Яринку.

Тарас брудними рученятами витирав сльози і розвів чорні смуги по всьому обличчю.

Почали кидати землю на маму, і виріс горбик, виросла ще могилка.

Григор глянув на дітвору — одно одного менше, згрудилися коло нього.

— Отака дрібнота та без матері! — зітхнула Маламужиха і почала роздавати коливо людям за упокій душі.

Мала мати Тарасова всього 37 літ. Покинула сиротами шестеро дітей. Старшому Микиті було 13 років, найменшій Марусі — 4. Смуток і безнадія завітали до вбогої хатини. Батькові не до малечі було: треба було своє тяжке кріпацьке тягло тягнути. Старша дочка Катерина, колишня Тарасова нянька, ще на початку року видалася заміж у село Зелену Діброву, Ярині ж лише восьмий рік минав. Хатнє господарство лишилося без ока господині, діти — без усякої опіки. Мусів Грицько Шевченко оженитися — у селянському побуті в таких випадках це річ конечна, просто неминуча. Розглянувшись, іншої дружини не знайшов, ніж удовиця, бо ж яка навіть найубогіша дівка-невдаха за вдівця піде, коли він повну хату дітей має. Пішла за нього ще молода Оксана Терещенчиха, що овдовіла теж із трьома дітьми. Старий батько теж її Грицькові нараяв. Ще тісніше зробилося в убогій хаті Шевченків.

Тужили діти за матір’ю, а най-більше, мабуть, чутливий Тарас. Не мав до кого тулитися, не мав заступниці, щоб його боронила, коли прошпетиться. Із смутком геть пізніше згадував, як у Святвечір того року старим звичаєм понесли вони «троє» — очевидно, Микита, сам він та Ярина — святу вечерю дідові Іванові. Коли почали промовляти освячену віками формулу: «Святий Вечір! Прислали нас, діду, батько й мати...», то перед словом «мати» запнулися і «всі троє заридали»: «нам, — згадує поет, — не можна було сказати: «і мати».

Життя родини Шевченків обернулося на справжнє пекло. «Хто бачив хоч здалеку мачуху й так званих зведенят, той, значить, бачив пекло в найогиднішому тріюмфі!» — оповідав пізніше сам Тарас. «Не минало години без сварки й лайки між батьком та мачухою: мачуха особливо ненавиділа мене, мабуть, за те, що я часто лупцював її кволого Степанка». Отже, найгірше в тому родинному пеклі було Тарасові.

Старша сестра Шевченка, Катерина, яка вийшла заміж у село Зелену Діброву за Антона Красицького, доглядала маленького Тараса, тому в родині Красицьких найбільше збереглося спогадів про його дитинство. В книжці «Дитинство Тараса» (Київ, Дитвидав, 1959), яку написав правнук Тараса Шевченка по сестрі поета Катерині — Дмитро Красицький, знаходимо багато згадувань про Тарасову матір. Проте, як у кожному художньому творі, є й вигадка-домисел. Але це не применшує її значення.

У статті «Допоки квітує земля» (газета «Вісті з України» за березень 1987 р.) Петро ОСАДЧУК писав:

«Мені неодноразово доводилося бувати у Шевченківському селі, де кожного разу відвідував могилу матері великого співця України. Знаючи про велику доброту, лагідність і сердечність Катерини Якимівни, матері поета, схильний вважати, що її поетична душа переселилася в синову душу».

Зоря Кобзарева нам буде сіяти
Допоки квітує земля.
Поетова мати, Тарасова мати,
До нас промовляє здаля.
Нам дивиться в очі
Тарасова мати,
Немовби говорить вона, —
Не можна нікому про те
забувати:
Земля, як і мати, одна.

Закінчити свою оповідь про Тарасову матір хочу рядками із вірша Наталі Кащук «До матері поета Катерини Якимівни Шевченко в ніч 10 березня 1981 року»:

Стражденна жінка!
Те єдине з прав,
Яке лиш мати має на планеті,
Дає мені одвагу поміж злетів
Урочих дум, де пломінь рокотав,
Ці найтихіші мовити слова,
А може, й просто тільки
помовчати
При цих святинях,
як мовчать на чатах
Найсокровеннішого...
Досі не прочах
Пекучий біль од титанічних
герців —
Із Моринець на Зорянистий Шлях
Ваш син іде,
скріпивши гнівом серце.
І Ви, і я — ми знаємо ту путь.
О ні, не так... Дорогу свого сина
Ви ще не знали, путь оту єдину,
Що завжди пролягає в солонцях,
Коли ідеш на верховини Духа.
Гнів можновладних,
підступи і скруха
Не похитнули синову могуть,
Бо Вашу пісню-думу,
світлу вроду
Він дав — як Слово —
рідному народу.

Володимир ПОРТЯНКО,
заслужений працівник культури України.