Про закладені душі

Але щось не дає цим думкам остаточно закріпитися у голові. Стільки випробувань, скільки випало на долю українців, мали б уже давно нас знищити, стерти з лиця Землі, розчинити в етносі поневолювачів. Але цього не сталося. Україна знову піднімає голову, знову кидається в бій. Мабуть, це у наших жилах — завжди сподіватися на краще, не оглядатися на минуле і раз за разом рвати ті прокляті кайдани. Й мимоволі розумієш свою причетність до всього, що відбувається, лише через один-єдиний факт: якщо ти ідентифікуєш себе українцем, то апріорі береш участь у цій шаленій круговерті — діями чи бездіяльністю.

Я не вважаю, що треба хапати національний прапор, видряпуватися на найвищу поверхню, яка у полі зору, і кричати про національну ідею. Ми так воліємо викохати ту кришталево-чисту, прекрасну країну, що у завзятті забуваємо про самих себе. Чиновники беруть хабарі — а хто їх дає? Влада нас не задовольняє — а хто її обирає? Перед тим як братися за зміни у країні, треба почати із себе.

У книзі зачепила фраза: «Що за покоління росте? Якесь беземоційне. Глухе до всього. Аполітичне». Я з полегшенням зітхаю. Програміст помилявся. Окрім поверхневих змін, таких як трендові етнічні елементи в одязі і прапорці у фарбах національного стягу, що продаються на кожному розі, щось перевернулося у молоді в головах. Нинішні події доводять, що більшість моїх ровесників твердо знають, ким вони є. І цю позицію хочуть відстоювати. Тільки насторожує те, що покоління за поколінням мають доводити відданість власною кров’ю. «Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію. Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння».

Найбільше мене зачепив той факт, що хоча головний герой і його родина розмовляють державною мовою, це є чимось неприйнятним для суспільства: «У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження». І це у Києві! А що казати про Харків, Одесу, Донецьк?! Хоча особисто я час від часу таки чую українську в Одесі. Але як так сталося, що я, україномовна людина, розмовляю не своєю рідною мовою? Прокручуючи у голові дитячі роки, розумію, що не робила цього вибору. Я просто адаптувалася до того оточення, в якому перебувала, а про національну ідею, певна річ, маленькій дівчинці ніхто нічого не пояснював.

Утім, згадую історію, коли до нас в Одесу приїхав погостювати дідусь  і, бажаючи допомогти нам у побуті, пішов попросити у сусіда свердло. «Свєрдло?» — витріщив очі сусід. «Так, і шурупчик, якщо знайдеться». Кілька секунд заминки, і сусід радісно видав: «А, дрєль? Сєйчас будєт». Цей діалог був для мене таким незвичайним, що я одразу ж спитала у дідуся: «А чому ти розмовляєш українською? Тут же російською треба».У цьому і був, мабуть, огріх мого виховання, а можливо, просто таким було дитяче світосприйняття. Бо у моєму розумінні російською розмовляти саме «треба», бо по-іншому тут неможливо. І тепер я усвідомлюю, що для мене винести свою українську за межі родинного кола у цьому місті буде справжнім викликом. Ні, зараз «хохолкою» ніхто обзивати не буде. Принаймні, у моєму колі спілкування. Але, сказати по правді, пояснювати водієві, що означає словосполучення «наступна зупинка», — нестерпно.

«Українську історію не можна читати без брому». Як і цю книгу. Спочатку — нестерпний біль, який зі сторінок переливається у тебе, відштовхує, лякає, що хочеться затулити очі долонями. А потім — нічого, «звикаєш й адаптуєшся».

Мабуть, такі книги створюються для роздумів. Щоб дійти якихось висновків. Я своїх дійшла. Тепер черга за втіленням.

Юлія ТАТАРЧУК,
учениця Одеської гімназії № 8.