Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа...

Ось як описує легендарну дівчину відомий фольклорист Олександр Шкляревський, який у дитинстві бував у Григорія Квітки-Основ’яненка та бачив у нього портрет Марусі Чурай, хоча і досі ніхто не знає, чи писаний той портрет з натури, чи він був до певної міри творчою фантазією невідомого художника: «Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненькая (тобто невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена), струнка, як струна, з привітним виразом ласкавого засмаглого личека, на якому виступав рум’янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями... Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін».

За цим описом можна дійти висновку, що, маючи таку вроду, Маруся Чурай подобалася багатьом парубкам. Так, у неї закохався син відомого гетьмана, реєстровий козак Полтавського полку Іван Іскра (за переказами, він був надзвичайно скромною та шляхетно вихованою людиною). Юнак палко кохав Марусю, хоча й не відкривав їй своїх почуттів, бо знав, що її серце належало іншому. Цим щасливчиком був молодий козак, син хорунжого Полтавського полку Григорій Бобренко (той самий Гриць, що невдовзі став героєм Марусиних пісень). Як свідчать перекази, парубок був людиною слабовольною, ще й перебував під впливом матері, яка й чути не хотіла про його одруження з Марусею. Користолюбна жінка намагалася дістати за дружину синові племінницю полковника Мартина Пушкаря, дочку осавула Федора Вишняка, Галину Вишняк.

Незважаючи на все, Маруся щиро віддавала всю свою любов Грицеві, та він, зазіхнувши на багатство і статус, зрадив — одружився на іншій. Нестерпна туга від зради рвала її душу і виливалася у поетичні рядки:

Болить моя головонька від самого чола:
Не бачила миленького ні тепер, ні вчора,
Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся,
А як вийду за ворота, од вітру валюся.
Ой бачиться, що не плачу, самі сльози ллються:
Од милого нема людей, од нелюба шлються.

У цих рядках Маруся Чурай відверто жалілася: Гриць, через материнську волю, не засилає до неї сватів, тоді як Іван Іскра мріяв бачити її своєю дружиною.

Навесні 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти польської шляхти. Піднявся на боротьбу з поневолювачами і Полтавський полк, у якому були Іван Іскра та Грицько Бобренко. Для Марусі розлука з коханим стала ще одним тяжким ударом. Саме тоді вона склала чудову пісню, сповнену глибокого болю, відчуття страшної небезпеки перед важкими невідомими іспитами. Ця пісня — «Засвіт встали козаченьки» — популярна і в наші часи.

Випадково зустрівши Івана Іскру, Маруся запитала про долю Гриця. Хлопець зізнався, що той таки одружився з іншою. Од відчаю Маруся кинулася з греблі у річку, але Іван встиг її врятувати.

Новина підтвердилася, коли Марусю запросили на вечорниці, де вона і зустріла свого коханого Гриця з дружиною Галиною. Можливо, через ревнощі та зра-джене кохання виникло у Чураївни бажання помститися. Як розповідає легенда, відчайдушна Маруся отруїла коханого Гриця, а потім сама зізналася у скоєному злочині. За вбивство козака її посадили до острогу і, за рішенням суду, мали стратити. Та у день страти Іван Іскра знову врятував життя коханої, привізши гетьманський наказ Богдана Хмельницького про помилування дівчини — в пам’ять за заслуги і героїчну смерть її батька та заради чудових пісень, що складала Маруся для січовиків і свого народу.

Сумуючи за своїм коханим, відчуваючи пекельні муки та каяття, Маруся Чурай померла від сухот (а може, і від туги) у 1653 році.

Доля Марусі Чурай хвилювала багатьох митців, її образ став однією з драматичних сторінок української історії з часів Козаччини. Це, зокрема, повість «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, історичний роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» (саме Ліні Костенко належать слова, винесені у заголовок). Тра-гічна тема зрадливого коханого та незрадливої й нескореної творчості знайшла своє відображення у баладах Левка Боровиковського «Чарівниця» та Степана Руданського «Розмай». Про авторку пісень йдеться в поемі Бориса Олійника «До тієї Чураївни (Парубоцька балада)», у повісті Валентина Чемериса «Засвіт встали козаченьки», у драматичній поемі Івана Хоменка «Марина Чурай». Яскраве втілення образу легендарної дівчини можна побачити і в українській драматургії: «Маруся Чураївна» Володимира Cамійленка, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького. Її пісні полонили й закордонних митців різних часів. Скажімо, Ференц Ліст, який у ХІХ столітті кілька разів бував в Україні, використав Марусину мелодику у фортепіанній п’єсі «Українська балада».

Окремою темою є образ Марусі Чурай в образо-творчому мистецтві. Як відзначають історики Юрій Мицик, Сергій Плохій, Іван Стороженко на сторінках своєї книги «Як козаки воювали»: «Нерідко в селянській хаті XVII—XVIII століть поряд з картиною народного захисника козака Мамая висів символ жіночої цнотливості, чистоти, вірності й гідності — портрет Марусі Чурай».

До дослідження легендарного життя і творчості Марусі Чурай долучилася і наша землячка — культуролог, літератор Тетяна Ананченко. У своїй книзі «України часточка в мені», де аналізується культурологічний простір світового українства, маловідомі та призабуті сторінки й постаті нашої літератури, є есе «Дівчина з легенди: Маруся Чурай».

Поринути в чудовий світ легенди чи бувальщини та не менш чудовий світ української пісні запрошує й Одеська національна наукова бібліотека ім. М. Горького, де з 25 січня експонуватиметься книжково-ілюстративна виставка «Понад три віки любові: до 390-річчя від дня народження Марусі Чурай, української народної поетеси, авторки широко відомих пісень». А прихильників internet-мережі на сайті «Горьківки» (http://odnb.odessa.ua) чекає електрона версія виставки — «Дівчина з легенди».

Анна ТЕМНЮК,
провідний бібліотекар відділу зв’язків
з громадськістю та реклами ОННБ ім. М. Горького.