Харківський транзит

Зараз потік переселенців у Харкові вже далеко не той, що був влітку, коли у волонтерський пункт на тутешньому вокзалі щодня приходили сотні людей. «Сьогодні потоку переселенців на вокзалі нема, але зараз приїжджають ті, хто досидівся до повної безвиході», — розповідає 31-річна волонтер Юля Піменова. Вона, мама 3-річної доньки, раніше працювала в рекламному бізнесі, але з липня 24 години на добу Юля займається проблемами переселенців. «Як правило, зараз виїжджають багатодітні родини, які не могли виїхати раніше. Вони назбирали грошей, щось продали, щось позичили і поїхали». Вибратися із зони АТО коштує чимало — від 200 до 350 гривень за одне місце в автобусі. Якщо родина багатодітна, то вартість квитків швидко стає непідйомною. «Траплялося, що до нас приходили мами, яким не вистачило грошей, щоби вивезти всіх своїх дітей, — розповідає Юля. — Їм довелося обирати, кого з п’яти дітей взяти, якщо грошей вистачає лише на трьох. Як можна матір ставити перед таким вибором?» Очі дівчини швидко наповнюються слізьми.

Ще не один раз мені доведеться бачити сльози в очах волонтерів, особливо, коли мова заходить про дітей. У такі моменти відчуваєш: навесні 2014-го Харків пройшов по лезу. У березні та квітні політична ситуація тут не дуже відрізнялася від ситуації в Донецьку чи Луганську. Перша українська столиця могла би перетворитися на сепаратистський регіон, а потім — на зону бойових дій, якими зараз є міста та села в зоні АТО. Можливо, саме тому харків’яни демонструють таку готовність допомогати, підтримувати та співчувати. Вони легко можуть уявити себе на місці переселенців.

Де починається Україна

Для багатьох переселенців із зони АТО Україна починається зі стільця на харківському вокзалі. На цьому стільці у залі очікування сидить волонтер «Станції Харків», який готовий вислухати, порадити, ви-рішити проблему з квитками або тимчасовим поселенням, налити води, чаю чи валер’янки, дати підзарядити телефон та розказати, де в місті розташований пункт видачі гуманітарної допомоги.

Влітку тут цілодобово чергували зміни по 6—8 волонтерів, які за добу приймали до 600 осіб. Сьогодні волонтерів двоє: о 9-й ранку я бачу, як Надія Риндіна та Тетяна Самбуєва, а також представник ДСНС та соцпрацівник займають свої місця за столом. Тут облаштований повноцінний пункт допомоги переселенцям із зони АТО: дошка інформації, кошик для збору грошей, гарячий чай, ялинка і подарунки. І багато людського тепла від волонтерів у курточках з українською символікою: тризуб, український прапор. Поруч — синьо-жовті повітряні кульки. Скрізь наліпки із написом «Всё  будет хорошо».

Волонтери «Станції Харків», яких уже понад дев’яносто, поза політикою. Це не означає, що вони не мають власних переконань — просто їхні погляди не впливають на їхню роботу. Вони допомагають усім, незалежно від політичних поглядів. Тут вас ніхто не запитає, чи ви голосували на так званому референдумі у травні, як ви ставитеся до ополченців, до української армії або ж до Росії. Натомість, вас пригостять чаєм, куплять квиток, видадуть гуманітарку, подбають про тимчасове проживання, лікування, пошук роботи. На моє запитання, як переселенці реагують на українську символіку у волонтерському пункті, Надія Риндіна відповідає: «Ніяк. Ми їм допомагаємо. У нас українська символіка. Можна сказати, що ми розриваємо у них рефлекс собаки Павлова».

Цей підхід починає давати свої результати та змінювати світогляди. «Влітку вони їхали в Росію, — розповідає Юля Піменова. — Ми теж ними займалися, купували їм квитки на електричку. Близько 65% влітку були проросійськи налаштовані. Зараз ситуація змінилася: приблизно 80% людей хочуть їхати в Україну, і ще десь 5% кажуть, що згодні їхати в Україну, але не Західну».

Харків —
«транзитне місто»

Вокзал — це волонтерська «передова», адже Харків від початку називали «транзитним містом». Головною метою волонтерів було зустріти людей та передати ДСНС, які відправляли їх далі в інші регіони України. Була створена загальноукраїнська (по областях) база даних потенційних місць безкоштовного поселення: санаторії, профілакторії, сільські будинки, інші варіанти.

«Але ситуація насправді страшна, — розповідає Юля Конотопцева, координатор програми тимчасового поселення «Станції Харків». — На сайті ДСНС людям повідомляють, що, наприклад, у Сумській області є двадцять об’єктів поселення. Приїжджає родина до Харкова із планом виїхати в цю область. Вони сідають на вокзалі разом із ДСНС-ником і продзвонюють вказані об’єкти. І тут з’ясовується, що цього об’єкта нема — більше не здають, більше нема тощо. Те саме із сільськими будинками. Адже що таке сільський будинок? Це часто будинок, у якому вже п’ять років ніхто не жив, нема опалення, нема води, нема нічого. А ми відправляємо туди родину із трьома дітьми. Зрозуміло, що жити там нереально».

Немало людей залишилися в Харкові та області: у когось були родичі в лікарні, хтось мав ось-ось народити, а хтось просто не мав жодних зв’язків в Україні. За словами волонтера Олексія Алмазова, близько 37 тисяч вимушених переселенців зареєстровані на «Станції Харків» та отримали одноразову гуманітарну допомогу.

Загалом же в Харкові та області (це трохи більше трьох мільйонів населення), за даними ООН, проживають близько 120 тисяч переселенців. Реальна цифра може бути значно більшою: хтось не реєструється, адже живе в родичів і не потребує поселення. Інші не мають потреби в державній допомозі — офіційна реєстрація дає право

отримувати трохи більше 400 гривень на місяць для працездатних та 800 — для непрацездатних осіб. Хтось банально не довіряє органам державної влади та боїться — не знає, куди ці дані підуть далі, тощо. «Коли до нас приходять люди, і ми питаємо, чи вони офіційно зареєстровані, то лише один з трьох відповідає «так», — розповідає волонтер Юлія Піменова.

Тимчасове поселення

На вокзалі працює хостел, де матері із дітьми до 14 років мають право на безкоштовне поселення від однієї до трьох ночей. Але що робити, якщо до волонтерів приходить родина із двома дітьми, де одній дитині — 15 років, а іншій — шість? «Все вирішується індивідуально, суворого стандарту нема, — розповідає Лариса Веселянська. — Війна — це нестандартна ситуація, люди і так вже пройшли крізь страждання, тому якщо підходити до них за стандартом, то нічого не вийде. Треба вкладати у це трішечки душі».

Місць у хостелі ніколи не вистачало на всіх, тому волонтери орга-нізували програму тимчасового (від 1 доби до 4 місяців) поселення в інших хостелах, готелях та квартирах — інакше люди просто би ночували на підвіконнях вокзалу або на вулиці. З серпня близько 650 людей отримали дах над головою; тридцятьом родинам волонтери орендують квартири помісячно.

Основним благодійником цієї програми транзитного поселення став харківський бізнесмен, власник гольф-клубу та колишній віце-губернатор області з економічних питань Юрій Сапронов. «Ми не були знайомі особисто. Я просто написала йому у Фейсбук, — розповідає Юля Піменова, — і запитала, чи може він нам допомогти». Бізнесмен погодився і вже декілька місяців надає гроші на поселення, купляє гуманітарну допомогу, надає у без-оплатне користування переселенцям три сімейні номери у власному готелі Superior Golf Club. В цьому готелі на початку Нового року відбулися 11 новорічних свят для дітей переселенців — ці свята відвідали понад тисячу дітей, а подарунки отримали близько 5 тисяч.

«Модульні будинки»

Новинкою у Харкові стало будівництво німецьких «модульних будиночків» для переселенців. Їх побудували в рамках німецько-української програми: невеликий комплекс з’явився просто посеред поля, на вулиці 50-річчя СРСР, що неподалік від аеропорту, і вже готовий до заселення.

На вигляд ці будиночки мають мало спільного із новомодною архі-тектурою. Ззовні ці конструкції скоріше нагадують гаражі. Але всередині є все необхідне для життя: опалення, вода, каналізація. В кімнатах є меблі, електроплити, кухні загального користування та пральні машини. Є душі та туалети — частина з них пристосовані до потреб інвалідів. Деякі будинки розраховані на проживання чотирьох родин зі спільною кухнею. Інші скоріше нагадують гуртожитки — довгий коридор та кімнати по оби-два боки.

Комплекс розрахований на 400 місць, проживання у цих будиночках безкоштовне. У чергу на поселення записалися більше двох з половиною тисяч людей. Німецька сторона, яка повністю взяла на себе ви-трати з будівництва містечка, поставила чіткі умови для відбору мешканців: це мають бути насамперед багатодітні родини та інваліди; а в комісії з відбору має брати участь волонтер «Станції Харків». «Мене, як волонтера, запросили взяти в цьому участь, — розповідає Лариса Веселянська. — Чесно кажучи, я була приємно здивована. Я можу дати сто відсотків гарантії, що нікого поза критеріями не пропустили. У мене якоюсь мірою зруйнувався стереотип держслужбовця».

Зимна «Ромашка»

Дитячий табір «Ромашка» в Харкові ще з травня став відомим місцем масового проживання переселенців. Власники табору — сімейна пара підприємців-будівельників Оксана Погорелова та Володимир Рожков придбали «Ромашку» у 2013 році.

Влітку 2014-го тут проживало десь 310—320 людей, спочатку зі Слов’янська та Краматорська, а потім, після звільнення цих міст, масово заїхав Донецьк, Луганськ, Щастя, Ілловайськ, Горлівка тощо. Загалом за сім місяців роботи з переселенцями табір прийняв близько трьох тисяч осіб. Сьогодні на вулиці сніг та мороз, а в таборі проживають 110 людей, серед яких 35 дітей.

Умови проживання в «Ромашці» суворі: влітку в таборі був лише один душ на триста поселенців, туалет — на вулиці. Восени, коли стало холодніше, люди почали їздити митися на вокзал. Повноцінний туалет та душ з’явилися лише на початку січня 2015-го, а до 19 грудня за будь-яких погодних умов їжу видавали на вулиці.

«Без харків’ян ми би не впоралися, — розповідає Оксана.— Вони постійно привозили продукти та речі». В серпні власники «Ромашки» заснували благодійний фонд «Країна понад усе», який збирає гроші на потреби переселенців.

«За літо ми так стомилися, що не збиралися навіть думати про опалення. Ми чекали, поки переселенці закінчаться», — розповідає Оксана. Але потім вони зрозуміли, що люди є й допомога все ще потрібна. В серпні до «Ромашки» звернулася структура ООН із пропозицією зробити опалення в таборі. Для цього треба було підписати тристоронній меморандум поміж власниками «Ромашки», ООН та місцевою обласною адміністрацією. Цей проект не відбувся: обласна влада відмовилася підписати меморандум.

Цей випадок став не останньою неприємністю від держави. Вже з вересня та перших холодів мешканці табору почали вмикати електричні обігрівачі: рахунки за електроенергію сягали 50—70 тисяч гривень на місяць. Оскільки «Ромашка» перебуває у приватній власності, то власники платять не знижений тариф «для населення», а комерційний. Оксана та Володимир звернулися до голови ОДА Ігоря Балути з проханням перевести їх на тариф для населення, але відповіді не отримали. Писали і в обленерго — також безрезультатно. Довелося знову збирати гроші: перший місяць рахунок за електроенергію оплатили близько 200 харків’ян, другий та четвертий — одна із місцевих IT-компаній, третій — Юрій Сапронов, аж поки власники не отримали грант, який покриває вартість електроенергії.

Повноцінне опалення в «Ромашці» таки зробили — допоміг американський фонд USAID. Перемовини почалися в серпні, 20 листопада був підписаний договір, і за тиждень до Нового року в «Ромашці» нарешті запустили котельню, яка опалюватиме всі вісім корпусів табору.

Допомогли і європейці. «8 грудня до табору приїхав представник Польського центру міжнародної допомоги, — розповідає Оксана. — Він сказав: «У вас є час до 31 грудня, ми готові витратити залишки нашого річного бюджету на будь-які будівельні роботи в таборі». Вони встигли відремонтувати чотири корпуси «під ключ», ще в двох зробити зовнішнє утеплення, а ще в двох корпусах провести каналізацію на кожну кімнату».

«У кінці цього місяця ми будемо готові прийняти 400 осіб», — каже Оксана. За договором з поляками, упродовж двох років власники не можуть використовувати відремонтовані приміщення у комерційних цілях. «Якщо не буде стільки переселенців, ми переорієнтуємося на програми обмінів з польськими дітьми або на реабілітаційний центр для бійців АТО».

«Ми не рятуємо дупи,
ми рятуємо душі»

У кожного з них — своя історія, свій біль, своя боротьба. Але дехто з них навчився шукати вихід, радіти малому та щиро дякувати за допомогу.

«Ми просто можемо не дати їм упасти», — каже Олексій Алмазов. 47-річний чоловік, який колись працював редактором та журналістом, почав свою волонтерську діяльність із допомоги у перевезенні літніх дитячих таборів. Потім власноруч зробив ремонт в одному з пунктів видачі гуманітарної допомоги «Станції Харків». За півроку волонтерства Олексієві вдалося офіційно зареєструвати всеукраїнське об’єднання «Українські рубежі», що надало діяльності волонтерів легального статусу, дозволило їм мати справу з державними структурами, отримувати міжнародні гранти та приймати гуманітарні вантажі з-за кордону. На Миколая вони вже отримали польську гуманітарку, в майбутньому запланований великий проект з UNICEF — створення «Центрів підтримки родини» у Харкові, в Ізюмі та Святогорську, інші проекти.

«Ми виходили із того, що коли люди опиняються у складній ситуації, їм потрібен час для того, щоби подумати, що робити далі», — розповідає Олексій. Адже мета волонтерів полягає не в тому, щоби безкінечно годувати, розселяти та обслуговувати переселенців, серед яких час від часу з’являються і «професійні біженці», а подеколи і кримінальні елементи. «Країні потрібна позитивна ресоціалізація цих людей, — наголошує Олексій. — Ми маємо допомогти їм віднайти свою гідність та своє місце в суспільстві. Зрештою, ми рятуємо не дупи, ми рятуємо душі».

Волонтери, як ніхто інший, розуміють, що людям не можна допомагати бездумно. Ризиковано привчати їх до споживацького ставлення до волонтерської або державної допомоги. Вони потребують підтримки, щоби стати на ноги і самостійно іти далі. «Їм треба давати вудочку, а не рибу», — вважає Юлія Конотопцева.

* * *

...Мені розповідали, що влітку на харківський вокзал приїхала мама із 10-річним хлопчиком. У міцно стисненому кулаці хлопчик тримав кулю, яка пролетіла повз нього та влучила у дерев’яні двері. Вірогідно, вона цілила в нього, але йому пощастило. Хлопчик тримав її дуже міцно, відмовлявся відкривати долоню — здавалося, він тримав цю кулю так, щоби пересвідчитися, що вона усе-таки пролетіла повз нього і його не зачепила. Так, ніби міцно тримаючи її в кулаці, він міг назавжди зупинити всі кулі в світі.

Волонтерам, разом із психологами, знадобилося три дні для того, щоби вмовити хлопчика нарешті розслабити руку.

Коли Україні вдасться розслабити стиснений кулак Донбасу, вона побачить там не лише ненависть та агресію. Там буде страх і полегшення, біль від спогадів та бажання жити далі. Треба просто простягнути руку.

Тетяна ОГАРКОВА.

Матеріал підготовлено в рамках інформаційної кампанії «Ми різні. Ми разом», що здійснюється громадською організацією «Інтерньюз-Україна» за підтримки програми МАТРА посольства Нідерландів в Україні.

(Текст вперше опубліковано на сайті «Українська правда. Життя».)