Університети духовного спротиву

Одним з тих колядників був молодий архітектор Олександр Циркун. Приїхавши до Одеси по закінченню Київського інженерно-будівельного інституту, він майже одразу знайшов саме те, що шукав тут уже з перших днів, а саме: українське середовище. Знайшов, каже, випадково, а проте, як знаємо, нічого випадкового в нашому житті не буває. До цієї зустрічі з молодими одеськими колядниками його життєвий шлях провадив ще від батьківської хати, од раннього його дитинства. Пам’ятає, як приходили до них односельці, як батько затягував свою улюблену «На городі верба рясна…», гості підтягували, а дітлашня — двоє братиків та сестричка, мов ті мишенята, сиділи на печі й зачаровано слухали. Бо що то є українська пісня — не треба розказувати. Вона й привела його в молодіжний хор «Жайворонки» на київському Подолі.

Слухаю і дивуюся, захоплююсь і… трохи заздрю.

Лежу якось на ліжку в гуртожитку (якраз тоді почалися проблеми з хребтом), і чую: пісні наші українські линуть десь отуто, одна за одною, та так гарно, мелодійно, аж серце мліє, а серед них і такі, що їх чув у дитинстві ще. Голоси чисті, розспівані… Підвівся та й пошкандибав на той спів, звідкіля й сила взялися, а це тут-таки, в гуртожитку. Став і слухаю. А тоді підходить до мене старший над ними та й каже: ти також можеш ходити. І як же ж не піти, коли пісня рідна, своя, й назва гарна така, романтична: мандрівний хор «Жайворонки».

Чому мандрівний? Та тому, що співали вони по всьому Києву та в околицях, у поближніх містечках і селах. Співали на Шевченківські дні біля славетного пам’ятника —тоді ще не було офіційного відзначення днів пам’яті Великого Кобзаря, колективи з різних куточків України приїздили на свій страх і ризик. Хлопці у хорі всі, на загал, консерваторські, музично грамотні. Записували пісні по селах, старовинні, автентичні, вони розбурхували уяву, викликали почуття гордості за свій край, його тисячолітню культуру. Для нього, сільського хлопця з-під Вінниці, той хор став наче вікно у відкритий світ, що був тоді закритий для українців. Нібито й була довкола Україна, та якась… наче й не українська зовсім. А вони співали Шевченка й Франка, народні пісні, які вишукували по селах, колядки та щедрівки. Розмовляли винятково українською мовою, це було задекларовано одразу й назавжди: ми — українці, тож говоримо на своїй землі рідною мовою, співаємо українське. (Гай-гай, скільки вже у наш новітній час було подібних декларацій, та все лишалося майже безнадійним,  аж поки не стався вибух народного гніву, народного протесту, поки не пролилася молода кров безневинна, котра завжди проливається, коли народ найбільше прагне волі, свободи, хоче залишатися самим собою.)

— Один з наших виступів запам’ятався особливо. 1966 року те було. На Шевченківські дні ми вирушили Дніпром до Канева. Ще на пароплаві хлопці кажуть: ми пишемо відозву до Тараса, ти підпишеш?  Аякже, про що мова! Як би я міг не підписати, коли з усім згоден, про що там написано. Приїхали, поклали гірлянди барвінкові, заспівали. А разом з нами — львів’яни, івано-франківці, ще були з областей колективи… Опісля наші почали писати в книгу відгуків разом з прикарпатцями. «Оце, Батьку, вже не можна й слова сказати рідною мовою, пісні своєї вільно заспівати…» — так починалася та відозва. А далі — пам’ятаю — були слова про те, що нема ніякої інформації, окрім комуністичної, про утиски та арешти… Вже добре знали про те, що сталося на перегляді кінофільму «Тіні забутих предків», ми з друзями ще встигли подивитися фільм таки другого дня (на третій його вже забрали), бо ходили… Отож ми ще походили тоді по Каневу, зайшли до церкви спом’янути поетову душу. А коли повернулися на пароплав, хлопці сказали, що ті сторінки вже вирвані...

У тих часах їх знали у всьому Києві. Їх слухали, спілкувалися з ними поети Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Сом, історики Микола Брайчевський, Олена Апанович… Їх захоплено хвалив Григорій Верьовка, рекомендуючи їхнього керівника на Черкаський народний хор, що й сталося пізніше. Не перечислити всіх імен видатних особистостей, з котрими їм пощастило знатися особисто.

А ще ширше відкрилося для нього те вікно в рідний український світ, як і для його друзів так само, коли вперше опинилися в домашньому музеї Івана Гончара. Спілкування з ним, згадує, було справжнім університетом національної культури: ті всі народні образи, Мамаї, дивовижні рушники та народна одежа — усе те входило у їхні душі, робило в свідомості справжній переворот. Коли ж ближче — аж до взаємної довіри — познайомилися з цим незвичайним чоловіком, то

отримували від нього й почитати щось таке, за що можна було й свободою поплатитись, наприклад, за книжки Брайчевського, Дзюби… Ще й по сьогодні зберігає, як реліквію, фотокопії тих одкровенних сторінок, з яких їм ніби відкривався світ, відкривалося цілковито інше бачення та сприйняття і рідної історії, й сьогодення. Робили їх ночами, закриваючись у фотолабораторії. Це був ризик неабиякий. Коли стало відомо про обшуки та арешти людей, котрих вони добре знали, він заховав кілька товстих пачок перефотографованих текстів за підкладку пальта, опустивши їх аж у поли. Певна річ, ту схованку знайшли б одразу. На щастя, обійшлося, до «жайворонків» не навідалися того разу. Й інститут дали закінчити.

А далі була Одеса…

На Островидова, 100, де збиралися одеські колядники, він потрапив би все одно. Допомогла афішна тумба з простенькою об’явою: хто любить українську пісню, приходьте. І він прийшов. І знайшов там свою рідну стихію. «А казали, Одеса — російське місто, забудеш там все, що надбав у Києві», — така думка майнула при першому знайомстві й більше не з’являлася. Керівник хору зауважив: це український хор, тож по-російськи не говоримо. Так і було: не лише з товаришами, а й на роботі, на вулиці, у транспорті… Зламали його потім…

Ходили містом і співали українських пісень, колядували та щедрували — щоправда, під Новий рік, бо яке ж Різдво тоді могло бути, хіба що у власному помешканні. Їх розчулено вітали вдома поети Володимир Гетьман та Валентин Мороз, артист Українського театру Микола Твердохліб, університетські ви-кладачі Анатолій Жаборюк, Петро Маркушевський, Федір Ткач, Панас Данилко… Співали і на Соборці біля Воронцова. А одного разу заспівали на залізничному вокзалі: стали в коло — і пішли пісні одна за одною. Зчудовані пасажири оточили гурт, зацікавлено слухали, дехто навіть підспівував.

«Пасли» їх і тут, й навіть більше, ніж у Києві. Бував і він на допитах у кагебістів. Все випитували: а що ви про цього знаєте, а про цього?.. А він на те: ви й самі все добре знаєте, то чого розпитувать? А якось навіть показали оті аркуші з канівської книги відгуків, ще й фотографії хористів, котрі тоді були там. Підписував? Ви ж бачите. Може, тепер інакше думаєш? Ще не пізно. Та чого ж, нічого не змінилося в країні, то й у моїх думках так само.

Іншим разом запитує слідчий: якою мовою розмовляти будемо? А що, хіба українська вже остаточно заборонена? Ні-ні, що ви, я також українець, от і прізвище моє — Довженко. Хотів сказати, що паплюжить таке святе ім’я, та стримався, щоб не нашкодити собі.

— А Караванського читали?

— Чув за нього. Та ви от скажіть, за що його засудили, за те, що написав правду про стан української мови в Одесі?

З настанням 1970-х почалися арешти, забрали Ніну Строкату, Олексу Різникова… Багатьох викликали на допити. Й Олександра Циркуна також. Починалася вже інша історія одеського духовного спротиву.

Роман КРАКАЛІЯ.