Прийде коза до воза сіна просити

Посилилися репресії. Насамперед під них потрапили ті, хто на хвилі революційного піднесення пройнявся ідеями національно-визвольного руху. Але сміливці ще були нечисленні.

У 1907 році Олександр Олесь написав вірша «Везли їх зранених в борні з солдатами...», в якому передав реалістичну картину того, що відбувалося:

І ось вони на мить одну спинилися
І на селян крізь грати задивилися,
А ті стояли, як каміння, —
І хтось, лузаючи насіння,
Дививсь на вікна і сміявсь:
«А що, голубчику, попавсь?»

А чи сьогодні не перевелися в нас любителі лускати насіння, коли цвіт нації захищає Україну? Певно, не перевелися...

1919

Хід історії не змінити

22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві під переспів дзвонів Святої Софії за присутності десятків тисяч людей було оголошено Акт Злуки — єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Ідея єдності українських земель панувала в суспільній свідомості українців упродовж століть. Свідченням цього є наші літописи, творчість Тараса Шевченка, діяльність усіх українських партій та інших політичних організацій кінця ХІХ — початку ХХ століть. Й ось «віднині, — наголошувалося в акті, — воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України».

Говорячи про День злуки українських земель 22 січня 1919-го, не варто забувати про ще одну важливу історичну подію: про Всенародні збори Закарпаття, які відбулися у Хусті 21 січня того ж року. Саме тоді 420 делегатів з усіх міст і сіл краю проголосили злуку Закарпаття з Українською соборною державою.

Попри існуючу протягом десятиріч заборону навіть згадувати про ті події, ідеологам комунізму не вдалося змінити хід історії. Не випадково ж саме 22 січня 1990 року між Києвом і Львовом проліг символічний живий ланцюг як

ознака відродження української державницької ідеї і консолідації національно свідомих сил.

На жаль, у трагічні 1918—1919 роки прагнення до нашої самостійності не було втілене у реальність. Цьому багато причин, й одна з них — недостатня зовнішня підтримка державницьких зусиль української влади. Країна не мала стабільних партнерів, зацікавлених у її незалежності.

Нині вони є. Та чи достатня їх підтримка, як гадаєте?

1931

В тридцять першому году
Вже пізнали ми біду,
В тридцять другому году
Їли люди лободу,
В тридцять третьому году
Помирали на ходу.

Так народ відгукнувся на тра-гічну сторінку нашої історії — Голодомор. Уже взимку 1931—1932 років в українському селі склалося надзвичайно скрутне становище з продовольством. Безпосередньою причиною голоду стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики.

14 травня 2003 року на спеці-альному засіданні Верховної Ради України парламентарі нарешті визнали Голодомор 1932—1933 років геноцидом, тобто свідомо спланованою акцією московської влади. Зокрема, у зверненні Верховної Ради до українського народу з цього приводу наголошується: «Голодомор 1932—1933 років був свідомо організований сталінським режимом...»

Що було, те було. Факти злочину, вчинені червоною Москвою та її вождем-тираном, неспростовні. Замовчувати їх або інакше трактувати безглуздо. Фахівці сходяться на тому, що в цій ситуації керівники Російської Федерації як правонаступниці СРСР мали б, по-перше, відмежуватися від дій своїх попередників, по-друге, вибачитися перед Україною за вчинену трагедію. Цього вимагає історична справедливість і демократичні процеси. Але офіційна Росія зне-хтувала цією можливістю.

Організовуючи штучний голод, сталінське керівництво переслідувало подвійну мету: придушити опір селянства і підірвати соці-альну базу українського національного руху. Як писав англійський історик Роберт Конквест, автор книги про радянську колективізацію і голодомор «Жнива скорботи», «український селянин терпів подвійно — і як селянин, і як українець».

Тут важливо підкреслити, що так звані «уполномочені» вимітали в селян не лише хліб, а й будь-які їстівні запаси, реманент, одяг. Відомий поет Микола Палієнко у вірші «Конфіскація» так описує один з тогочасних епізодів:

Не знайшли ні хліба, ані солі,
Жорна на підводу віднесли.
Розшукали в хаті ще квасолю,
Торбочку невисушених слив.
Конфіскували,
що вже попадалось:
Іржаву терку, прялку, дві коси,
Старе граблище,
шкіряні сандалі,
Що дід пошив зі здохлої кози...

Голодомор збігся у часі з двома великими хвилями масових репресій, які випали на 1929—1931 роки (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української автокефальної православної церкви, процес «Спілки визволення України») та 1932—1934 роки (штучний голод, постишевський терор, «кіровська розплата»). Зокрема, на початку 1931-го у Харкові була заарештована велика група командирів Червоної армії, колишніх старшин Української Галицької армії, серед них — колишній комендант Січових стрільців Григорій Коссак. Їх звинуватили у створенні націоналістичної орга-нізації, яка готувала повстання проти радянської влади, і розстрі-ляли. Колесо репресій набирало обертів. Наближався Великий Терор 1936—1938 років.

1943

Рік епохальних битв

5 липня—23 серпня відбулася Курська битва, в якій остаточно зазнала краху наступальна стратегія вермахту у Другій світовій війні. Фашистська Німеччина та її союзники були змушені перейти до оборони на всіх театрах бойових дій.

Кілька років тому мені випало побувати на курській землі, під Прохорівкою, де 12 липня 1943-го відбулася найбільша зустрічна танкова битва. Пам’ять про неї увічнена у величному меморіалі, неподалік зведено храм. Ой, скільки молитов пошепки і в думках було мовлено тут про упокій душ полеглих і за мир! То чому ж досі нема миру на землі? І вже не фашистська Німеччина, а шовіністична Росія стала агресором! Вона шле і шле свою зброю, воїнів та найманців на багатостраждальну українську землю. І якими б гаслами вона не прикривалася, її дії свідчать про те, що вона намагається перетворити Україну на слухняну колонію, що воює на чужій території.

А ось воїни Української повстанської армії боролися на своїй території, захищали свою землю. Долаючи внутрішні протиріччя й амбіції, з літа 1943-го почала формуватися потужна сила, до якої, окрім підрозділів бандерівського крила та загонів Андрія Мельника, влилися тисячі українців Волині, Галичини, Полісся й По-ділля, навіть представники Донбасу, а також бійці і командири Червоної армії — втікачі з німецького полону.

Повстанський рух швидко поширювався на інші регіони України. Чисельність УПА зросла до 60—80 тисяч. Цікаво, що 20 відсотків цих сил становили ро-сіяни, білоруси, грузини, вірмени, азербайджанці, узбеки, представники інших поневолених народів сталінської імперії. Командувачем УПА став талановитий воєначальник генерал Роман Шухевич, ім’я якого наші недруги всіляко намагаються очорнити. А за що? За те, що він воював і проти гітлеризму, і проти сталіні-зму — за вільну Україну?

Зусиллями командування УПА і проводу ОУН 21—22 листопада 1943 року на Рівненщині була скликана перша Конференція поневолених народів Європи та Азії проти тоталітарних систем, за державну незалежність. На виконання її рішень було створено Революційний комітет, який згодом, у 1946-у, утворив Антибільшовицький блок народів.

Про всі події, що тоді відбулися, за браком місця тут не розкажеш, але й з того, що є, видно: кізонька у рік свого символу виявила одну зі своїх головних рис — затяту впертість, аби не йти далі на комуністичному налигачі.

1955

Його боялися й після смерті

Цей рік запам’ятався обережною, прихованою десталінізацією, коли елементи сталінського минулого ще продовжували домінувати в політичній практиці та суспільній свідомості. Проте саме тоді розпочалася зміна політичного курсу, що спричинила суттєву еволюцію тоталітарної системи. У 1955-у було прийнято положення про прокурорський нагляд, а рік перед тим створено комісію президії ЦК КПРС для вивчення справ жертв масових репресій.

Назріли зміни у системі планування та управління народним господарством. Так, до середини 1950-х економікою України керували цілковито з Москви. Тому звуження ролі центральних органів означало розширення прав республік, у тому числі й України.

1953—1955 роки принесли й деяке полегшення селу. Було підвищено матеріальну зацікавленість хліборобів у наслідках своєї праці, збільшено державні асигнування на потреби села. Підвищено й ціни на сільгосппродукцію, списано заборгованість за обов’язкові поставки продуктів тваринництва. Колгоспники, нарешті, одержали паспорти.

Втім, усі новації в сільському господарстві виявилися тимчасовими. Тільки-но економіка села зміцніла, на село почався новий наступ. Зокрема, у 1955 році вдвічі зменшили розміри присадибного господарства.

Загалом тоталітарна система намагалася пристосуватися до нових реалій після смерті Сталіна (1953), але робила це непослідовно і непереконливо.

1967

Перевороти — нелегка робота

Країна відзначила 50 років з дня жовтневого перевороту у 1917-у. З цієї нагоди лунало багато здравиць на честь єдності партії і народу. Щоправда, дотептики мали на це свій погляд:

Народ і партія — єдині,
У них лиш різні магазини...

Ще про один жовтневий переворот (1964), внаслідок якого до влади прийшов Леонід Брежнєв, відсторонивши Микиту Хрущова, ніхто, звичайно, не згадував.

Нове керівництво зробило спробу створити власну концепцію розвитку економіки, яка надалі не могла задовольняти зростаючі потреби, як у військовій царині, так і в побуті населення. Елементарні товари широкого вжитку, яких сьогодні повнісінько в кожному магазині, тоді треба було діставати.

Реформи передбачали насамперед послаблення директивних методів керівництва господарством, удосконалення системи стимулювання учасників виробничого процесу за наслідками праці, підвищення рентабельності промислових підприємств, колгоспів та радгоспів. У 1966—1967 роках було запроваджено гарантовану оплату праці колгоспників за тарифними ставками працівників радгоспів. Передбачалося розширення прав підприємств, їх самостійності на ґрунті повного госп-розрахунку. Усе це мало певні позитивні наслідки. За 1966—1970 роки випуск промислової продукції в Україні збільшився на 50 відсотків.

Однак реформи не зачіпали основного: командно-адміністративної системи управління. Відтак сповна реанімували всевладдя союзних міністерств. 90 відсотків підприємств України були підпорядковані Москві. На селі болючим питанням залишалося збереження та переробка вирощеного, внаслідок чого майже третина врожаю не доходила до споживача. Втім, переробка і сьогодні є однією з найбільших проблем на селі.

1979

...А «Червона рута» звучить

Наприкінці 1970-х й особливо на початку 1980-х стало очевидним, що комуністичний тоталітарний режим вичерпав можливості самовдосконалення. В країні почався тривалий застій, який потім переріс у глибоку кризу всіх державно-партійних та господарських структур, що в підсумку й зумовило повний крах та розвал радянської імперії.

Відчуваючи свою агонію, влада жорстоко розправлялася з представниками опозиційного руху, освіченими людьми, які сповідували демократичні принципи, боролися за звільнення України від колоніальної залежності та повернення її народу в лоно світової цивілізації. Прикладів розправи тисячі. Не можна спокійно знайомитися з тими фактами. За кожним з них — вияв високого людського духу, спорідненості з учасниками Революції Гідності. Ось лише кілька рядків з того переліку. У 1979-у за рукопис «Право жити» отримав 12 років ув’язнення Юрій Бадзьо. Інженера з Макіївки Володимира Клебанова за спробу створення незалежних профспілок посадили до психлікарні. У травні того ж року в лісі під Львовом знайшли повішеним автора пісні «Червона рута» композитора Володимира Івасюка...

1991

«Хунті — геть! Незалежності — так!»

Час біжить швидко, і багато подробиць минувшини стираються з пам’яті. Але нагадаємо, що в ніч з 18 на 19 серпня 1991 року в Радянському Союзі відбувся реакційний державний переворот, на чолі якого стала група по-літичних авантюристів з найближчого оточення президента. Вони насильно ізолювали Михайла Горбачова: буцімто за станом здоров’я він не може виконувати обов’язки глави держави. Як стало відомо пізніше, це була відверта брехня. Головна мета перевороту — намір грубою силою зупинити процес глибоких перетворень у країні.

Вже були підготовлені документи, які, по суті, відміняли конституції і закони суверенних держав, у тому числі й України. Були скасовані заходи республіканських урядів, спрямовані на захист внутрішніх споживчих ринків, звужувалися функції місцевих банків, фінансових органів тощо. Союзним органам підпорядковувалися республіканські та місцеві телерадіоорганізації, обмежувалася їх діяльність, закривалися невгодні новому режиму газети, встановлювалася політична цензура...

І знову Україна стояла за крок від війни. Усі війська за прямою вказівкою міністра оборони СРСР були приведені в стан підвищеної бойової готовності й уповноважені діяти без будь-якої згоди на те з боку республіканських та місцевих органів влади. Один із заколотників — генерал Варенников, який вночі прибув з Москви до Києва, безцеремонно попередив очільників України, що будь-які спроби не виконувати рішення держкомітету з надзвичайного стану (ГКЧП) матимуть серйозні наслідки. У повітрі над Верховною Радою повис бойовий вертоліт...

Політика диктату та залякування зазнала фіаско і прискорила прийняття Акта проголошення незалежності України (24 серпня) У ньому записано: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня...» Цей акт був опублікований у «Чорноморці» 27 серпня. У тому ж номері журналісти газети у замітці «Наша позиція» заявили: «Наші принципи: утвер-дження української державності, відродження національної свідомості, української культури, мови, відстоювання громадянських прав, честі, гідності кожної людини незалежно від національності, полі-тичних поглядів, віросповідання».

А 1 грудня в Україні відбувся референдум, на якому абсолютна більшість населення — 90,32 відсотка — підтримала Акт проголошення України незалежною державною.

2003

Тузла як прелюдія агресії

Наступ Росії на українську територію не припинявся ніколи. У новітні часи особливо масованим він видався у 2003 році, коли відбулася своєрідна прелюдія нинішньої війни. І справа не лише в ескалації ситуації навколо острова Тузла. Нагадаємо, що тоді російська сторона без жодних міжнародних домовленостей намагалася побудувати греблю між Таманським півостровом та українським островом. Наші прикордонники зайняли оборону й були готові відбити напад. Керівник адміністрації президента Росії Олександр Волошин погрожував у разі опору застосувати проти України ядерну зброю.

Уже тоді Україна мала нагоду оцінити рівень виконання договору про відмову від ядерного статусу з боку країн-гарантів. Спроби дізнатися на рівні посольств про їхню реакцію на ситуацію не дали обнадійливих висновків. За словами тодішнього президента Леоніда Кучми, «Загалом усі, в тому числі й НАТО, сказали, що питання Тузли — це виключно питання двосторонніх українсько-російських відносин».

Розширення життєвого простору Росії стало квінтесенцією режиму Володимира Путіна. У 2003-у відбулася низка подій, яка свідчить про це. Так, 23 лютого Росія ініціює підписання протоколу про наміри утворити Єдиний економічний простір у рамках РФ, України, Казахстану і Білорусі. Нагадаємо, цей крок в Україні багатьох шокував, адже буквально за кілька місяців до цього Леонід Кучма говорив про необхідність якнайшвидшої інтеграції в Європу. У березні прем’єр-міністр РФ Михайло Касьянов заявляє про потребу введення єдиної валюти для України і Росії (щоправда, до цього справа не дійшла). У квітні північний сусід наполягає на тому, щоб газотранспортна система України стала власністю двох держав — нашої та РФ. Україна пропонує залучити до консорціуму Німеччину. У Берліні мають відбутися тристоронні перемовини з цього приводу. Але російська сторона несподівано відмовляється приїхати до Бер-ліна, внаслідок чого угода зривається. У травні до України за-вітав міністр оборони РФ Сергій Іванов. За неофіційною інформацією, для того, щоб застерегти Україну від поспішних кроків у напрямку НАТО. Відразу з Міністерства оборони України звільняють цілу когорту генералів, відомих своєю прозахідною позицією.

Хвиля протестів проти російських утисків здіймається в Україні в серпні. Виявляється, що єдиний економічний простір передбачає створення наддержавних структур, які мають регулювати економічні питання. При цьому держави делегують у ці структури представників не на рівних умовах, а виходячи з питомої ваги економіки тієї чи іншої держави в ЄЕП. Іншими словами, за такого принципу розпорядником економічних відносин у рамках ЄЕП ставала б Росія. Вона й зажадала від українського керівництва підписати договір про ЄЕП без будь-яких застережень. Та Верховній Раді все ж вистачило глузду ухвалити рішення про підтримку ЄЕП лише в тих пунктах, які не суперечать українському законодавству. У вересні в Ялті Леонід Кучма підписує договір про ЄЕП, проте із застереженнями. Це дуже розсердило Путіна, під час спільної прес-конференції він зірвався на напівістеричний крик, а в українського президента, як було видно у кадрі, затремтіли руки.

У жовтні лідер російського Союзу правих сил Анатолій Чубайс обнародував концепцію російської ліберальної імперії. «Я вважаю, — сказав він, — що Росія вже не просто є лідером, а вона може й повинна нарощувати і зміцнювати свої лідируючі позиції в цій частині планети у наступні 50 років. Скажу більше. Я  вважаю, що ідеологія Росії — і я глибоко в цьому переконаний — на всю доступну для огляду історичну перспективу повинна стати ідеологією ліберального імперіалізму, а метою Російської держави має стати розбудова ліберальної імперії».

...Бій під Тузлою не відбувся. У той період ще була досить міцною українська армія, і Росія не наважилася на збройний конфлікт. Вона пішла іншим шляхом: з допомогою «агентів впливу» в українському істеблішменті, тиску, підкупу та шантажу ізсередини вщент розвалила українські силові структури, аби вже ніхто і ніколи не зміг їй чинити опору. Та сталося не так, як гадалося. Можна знищити армію, та не можна знищити народ. У найстисліші строки він зумів піднятися на захист своєї держави і сьогодні відважно боронить рідну територію на сході країни.

Що ще хочеться пригадати про той рік? 7 липня 2003-го відомий поет, наш автор Петро Осадчук, на жаль, уже покійний, написав такі пророчі рядки:

Але ще є, мов квіти на болоті,
Не продались і не перевелись,
Є люди, що землі цій плоть
від плоті,
Готові в бій за неї, як колись.
Вони ще не об’єднані
в загонах,
Вони гуртуються і ждуть
на слушний час.
А той, хто спить на наших
 міліонах,
Хай знає нас і хай боїться нас!
Життя прекрасне,
як мої Карпати,
І як Яремче, дужче всіх ярем.
Навчились ми за волю
помирати,
Та не навчились жити
без проблем.

* * *

Часові паралелі дозволяють глибше проникнути у розуміння сучасних процесів. З усього видно, що і в 2015 році протистояння Росії та України триватиме. Зо-внішньополітична доктрина Кремля давно визначена і полягає у згуртуванні мегаспільноти ро-сійськомовних громадян усього світу. Оскільки Москва ще не здійснила всіх задуманих сценаріїв щодо цього в Україні, залишається високий рівень небезпеки, найперше для південних областей. У цьому зв’язку можна чекати ударів з Криму, з моря, з Придністров’я... Але вже зрозу-міло: блискавичного захоплення нашої території, як це було в Криму, не вийде. Українська армія втягується в довготривалу війну з РФ та її найманцями. І щоб відстояти свою незалежність, маємо створити такий оборонний потенціал, який унеможливить зазіхання Росії чи будь-якого іншого потенційного агресора на українські землі. Для переозброєння армії потрібні кошти. Населення України вже передало десятки мільйонів гривень. З державного бюджету Збройним силам виділено приблизно 26 мільярдів. А щоб задовольнити хоча б мінімальні потреби обороноздатності країни, як вважають військові експерти, потрібен бю-джет в обсязі 40—50 мільярдів. Сподіватися на те, що нам дадуть військову техніку співчутливі європейці чи американці, не варто. Про свою безпеку мусимо дбати, передусім, самі.

Щоправда, не відомо, як повернуться справи й у самій Росії. Переконаний, російському народові війна не потрібна. І на брехні його довго не втримаєш. Ми живемо в такий час, коли події настільки спресовані, що того, що відбувається за рік, могло б ви-стачити на десятиліття. Наприклад, хто міг подумати, що так швидко розпадеться СРСР? А хіба минулого Новоріччя ми могли гадати, що нинішнє новорічне свято зустрінемо зовсім в іншій Україні — оновленій і розкутій? Хоча «Чорноморка», до речі, писала, що символ 2014-го Кінь — «істота некерована, волелюбна і відстоює своє право розпоряджатися власним життєвим простором».

Яким буде рік Кози? Очевидно, нелегким, неспокійним, а часами — вельми напруженим. І все ж не слід забувати, що в народних віруваннях коза є символом достатку і плодючості, воскресіння природних сил, що завмерли на час зими. Тож на думку астрологів, як ми уже повідомляли, в 2015-у закінчаться процеси, які тягнулися останні кілька років і привносили хаос у наше життя, почне стабі-лізуватися політична й економічна ситуація, світ почне виходити із затяжної кризи. Рік Кози, обі-цяють прогностики, стане переломним: у цей період одна епоха змінює іншу, і все людство знову дивиться у майбутнє з великою надією.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.