«Ніхто не перекреслить мій народ!»

1962-го став членом Спілки письменників України. Планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР. Друком вийшла єдина його прижиттєва збірка —«Тиша і грім». А в середині 1962-го поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв’язку з тим, що влада всіляко боролася з Василем Симоненком, можна припустити, що це побиття не було випадковим. 13 грудня 1963 року поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.

Невдовзі вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння», яку було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965 року. Втім, лауреатом тоді став Микола Бажан. Лише через півтора десятка літ офі-ційного забуття поета, у 1981-у, з’явилася книга ви-браного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара. А Шевченківську премію Василеві Симоненку посмертно було присуджено аж у 1995-у — вже у незалежній Україні, про яку він так мріяв.

Отака вона, коротка біографія талановитого поета, щирого патріота, справжнього бійця.

Сьогодні його творчість нарешті вивчають у школі. А тоді, на початку 1950-х, коли Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету, водночас із ним навчалися Юрій Мушкетик, Василь Шевчук, Тамара Коломієць, Микола Сом, Борис Олійник. Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особистості, творчі суперечки, мрії про майбутнє.

Як відомо, напровесні 1960 року у Києві з волі пробудженого «відлигою» юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені, на горе партократам, з’явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об’єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Пізніше в літературі поетів, які належали до цього клубу, почали називати шістдесятниками.

Хоча тоді Симоненко жив і працював у Черкасах, однак разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським став душею і окрасою цього клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників жагу до національного відродження.

Втім, не лише полум’яним сурмачем у поезії та житті був Василь Симоненко. Він був витонченим ліриком, дотепним сатириком і добрим казкарем. Ось, скажімо, вірш «Ікс плюс ігрек», злегка жартівливий із присвятою «Чорнявій математичці».

Я не заздрю уже нікому —
Де ще мудрих таких знайти?
Це ж мені стало вперше відомо:
Ікс плюс ігрек — це будеш ти.

І здається, що я володію
Віковічним секретом краси
Лиш тому, що я розумію
Загадкові твої ікси.
Або пригадаймо філософські й такі проникно щирі рядки з «Не вір мені».
Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.

А що вже казати про цикл витончених і дошкульних епітафій «Мандрівка по цвинтарю», якими захоплювалося не одне покоління шанувальників красного письменства. Ось, скажімо, присвята бюрократу.

Тепер спокійно можна спочивати,
Ніхто його не потурбує вже —
Від клопотів щоденних бюрократа
Смерть-секретарка пильно береже.
Робить їм, правда, нічого обом —
Ніхто до них не рветься на прийом.

Дотепно, влучно, вишукано. Та чи не визначальною оцінкою творчості письменника є нездоланна актуальність його творів. Час не владний над справжньою мудрістю думки й почуттів. Ось слова Симоненка, спрямовані до земляків його, і мертвих, і живих, і ненароджених:

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Він залишився вічно молодим, він залишився вічно з нами... А отже — з Україною.

Ярослав ШЛАПАК.