«Де Коза ходить – там жито родить...»

Наша казка про Козу-Дерезу найчастіше закінчується тим, що коза тікає від рака — «тільки її й видно». Про символіку плодючості цієї рогатої тваринки тут не йдеться. Хоча віднайти саме таке розуміння у фольклорі неважко.

З казок, легенд, обрядів та повір’їв багатьох народів дізнаємося, що коза справіку і в скотарських, і в землеробських культах уособлювала родючість і життєдайну силу природи. Шанували як козу, так і цапа. Плодючість цапа спричинила його безпосередній зв’язок з богами та міфологічними персонажами, що уособлювали цю рису. Проте в міфах збережено й інше уявлення: цап ні на що не здатний, з нього нема ніякої користі («як з цапа молока»). Через певні зміни в уявленнях образи кози й цапа іноді досить суперечливі. Цапа пов’язували також з нижнім світом і приносили його (чорного) в жертву водянику. Сам водяник теж міг показуватися людям у козлячому образі. Звідси й цапині копита в нечистого, а також обережне ставлення до козла з боку злого домовика, який часто мучить домашніх тварин, особливо коня: «Як домовик незлюбить коня, то їздить на нім по ночах, доки не заїздить. Щоби сього уникнути, треба тримати в стайні козла. Тоді домовик їздить на козлі, а коневі дає спокій». Загалом же, як твердять міфологи, всі уявлення про цапа підкреслюють насамперед його виняткову хтивість і плодючість (пригадаймо образ Пана в давньо-грецькій міфології).

Вірування про чудесні властивості кози відобразилися в новорічному звичаї «водити Козу». Народна ви-става, де головний герой — Коза, є у слов’янських народів, а також у молдован, вірмен, литовців, румунів та шведів. Водячи Козу на Новий рік (у деяких місцевостях — на Різдво) від господи до господи, люди мали на меті заворожити врожай на майбутній рік, а також, закликавши силу предків-небіжчиків, оживити (разом з народженням нового року) творчу енергію всього роду.

Образ кози пов’язаний також з пошануванням померлих предків. Адже душі покійних — це опікуни сільського господарства і скотарства. В обряді виявляється зв’язок дії переодягання з потойбічним світом, а отже, й з померлими родичами. Найхарактернішими озна-ками такого одягу були маска (або намащування обличчя сажею чи борошном) і вивернутий вовною назовні кожух (чи будь-який інший одяг). Використовували вивернутий одяг і в обрядах під час «сидін-ня при мерцях». Він вважався знаком приналежності до потойбічного світу, в якому все не так, як у світі живих — усе «навиворіт». Що тут мертве — там живе, що тут гарне — там потворне, що тут добре — там зле... Окрім цього, ознаками причетності до світу померлих були кошлатість, незвичність одягу, зміна голосу. Сама ж маска ідентифікувалася зі сліпотою. Вона теж позначала представника потойбічного світу, свідчила про особливу магічну силу, якою той володів. Про зв’язок учасників обрядової гри з потойбіччям свідчать і діалоги «козоводів» з господарем дому. Ряджені розповідають, що вони прибули здалеку — з «далекої дороги», яка у фольклорі завжди є дорогою на той світ.

Про те, що й Коза, й Дід, який її водив, пов’язані з потойбіччям, свідчить і солома, яку використовували для виготовлення їхнього вбрання. Діда (тобто перевдягненого Дідом хлопця) навіть називали Солом’яним, бо він мав одяг, бороду та вуса, зроблені із соломи. Солома в традиційній культурі символізує старе, мертве. Адже саме вона залишається після того, як із колосків вилущили зерно — символ життя. У давніх індусів наречену садовили на солому. Пояснення цьому різні: щоб уберегти всіх присутніх у домі від зурочення, щоб наділити домашніх багатством. У солому закутували Діда у словацькому та чеському різдвяних ритуалах. Українці на Різдво стелили на підлозі солому — щоб душі предків у ній збиралися. Перед Різдвом соломою встеляли дім також росіяни й поляки. Після свята солому вимітали і спалювали. На Закарпатті на другий день Різдва її мели до води (наприклад до ріки) і спалювали, називаючи це обрядодійство «палінням діда».

В Україні Козу водили (а подекуди й досі водять) так. У гурті розподіляли ролі: Кози, Діда, Баби, Лікаря, іноді — ще й Цигана чи Жида, Міхоноші (котрий збирав дарунки вдячних господарів). Козу часом споряджали з держака сокири, прив’язавши до нього дві ложки («роги») та прядиво («бороду»). Топорище пропихали крізь рукав вивернутого кожуха або сердака. Мекаючи, нічого не бачачи під кожухом, гравець намагався наздо-гнати котрусь із жінок чи дівчат і штрикнути рогами. Іноді Козу «заманювали» сіллю, закликаючи її до дівочого гурту: «Коць-коць-коць...» На Бойківщині Козу «складали» із довгої жердини, на яку накидали кожух навиворіт, причепивши дерев’яну голову зі справжніми рогами. У цьому регіоні України часом розігрували комічну ситуацію, у якій «суддя-біров» організовував продаж кози та цапа. Й отой цап «штрикав» рогами дівчат та жінок. На Буковині Коза пустувала й жартувала з дівчатами. На Чернігівщині Козою був парубок у вивернутому кожусі. Козячий хвіст робили із соломи, а на роги вішали дзвіночок.

Перед домом Дід питав: «Панове господарі, чи дозволите Козу завести?» Якщо дозволяли, то всі заходили до хати, й починалося веселе дійство. Коза кумедно стрибала, аби господарі гарненько посміялися. Адже сміх — це символ життя. Зазначимо, що образ кози, серед інших тваринних символів, присутній і в карпатських поховальних забавах. Первісний магічний характер ці ігри вже втратили, проте з давніх-давен метою їх було саме викликати ритуальний сміх, що мав зберегти життя й не дати покійникові забрати з собою ще когось.

Гурт щедрівників у цей час співав:

Де Коза ходить — там жито родить,
Де Коза рогом — там жито стогом,
Де Коза ногою — там жито копою,
А де не буває — там все вилягає...

У багатьох варіантах текстів, які супроводжують гру з Козою, йдеться про її вбивство. Коза падає і помирає. Дід бідкається, Баба голосить. Приходить Лікар, «надуває жилу» Козі, й вона оживає. Разом з нею, за символічними уявленнями, оживає і природа. Цікаво, що часто воскресає Коза вже у вигляді Цапа (Козла).

Життя природи люди звикли ототожнювати зі своїм життям, людину — із природою. А в період, коли вмирало старе й народжувалося нове, люди в обрядах символічно поєднувалися зі своїми предками. Для того, скажімо, щоб відвернути від себе можливу смерть. А ще смертю-народженням Кози викликати в завмерлій на зиму природі весняне воскресіння. Власне, так з’явилася ідея «офірного цапа» — тварини-жертви.

Ще в XIX ст. у чехів та в деяких районах у німців існував обряд: цапа з позолоченими рогами, прикрашеного квітами та стрічками, скидали з місцевої дзвіниці або якогось узвишшя. Цей жорстокий звичай, проте з цілою низкою гумористичних сценок, проводили 25 липня, у день святого Якуба. Учасники дійства по тому ретельно збирали кров убитої тварини, яка, за віруваннями, мала лікувальні властивості: зцілювала рани, допомагала від серцевих нападів, нею обкурювали переляканого. Під час різдвяного обходу з Козою люди вже тільки імітували її смерть. Та й самої тварини не було — її роль, як ми знаємо, грав чоловік або хлопець.

Уявлення про козу знайшли відображення і в народному соннику. Чорна коза сниться — до біди, біла — до якоїсь вигоди, стадо кіз — до багатства.

Джерело: http://about-ukraine.com.