Не ображайте козла

…Було це давно, першого року визволення села від німецьких окупантів. Наша армія гнала фашистську нечисть далі, на захід, а змучене, спалене ворогом село потихеньку зводилося на ноги. Звісно, першим прихистком стали для нас землянки. Їх копали, зводили господарі залежно від власних потреб — хто глибше, хто вище, хто маленьку, хто просторішу. Мій дід Охрім Васильович, скажімо, вибудував досить пристойну, на два віконця, що ніби вилізали з-під землі. В ній вимурував справжню піч та ще й плиту, на якій ми з братом смажили насіння, інші тодішні ласощі — горох та кукурудзу. Аби спуститися у ці «хороми», треба було подолати вниз чотири сходинки. Розчиниш двері — й обдасть тебе вогкуватим теплом.

Заможні односельці, а головне, в кого більше в родині було робочих рук, одразу взялися зводити хати. Хто в зруб, а хто в закидь. На дідовій Озерній вулиці таких було небагато. Розмахнувся на хату і старий Федір Веремієнко. А чом би й ні? Адже працював довго в лісництві об’їждчиком і зятя-інваліда лісником прилаштував. Тож з лісоматеріалами проблем не мали.

Будували тоді хати, так би мовити, поетапно. Закладуть дубові підвалини по периметру і під майбутні кімнати, поставлять з чотирьох кутів опори і зведуть над ними дах із солом’яною стріхою. А далі починає поступово вимальовуватися хата: спочатку з однієї кімнати — то і кухня, і їдальня, й опочивальня. Обов’язково з пічкою, грубкою. Під дахом і живність можна було тримати.

Дід Федір обгородив кілками тут ще одне приміщення. Старий не казав, для кого. Як то виручала в перші повоєнні роки коза, ця мала корова! Їздили мої односельці на ярмарок до Козельця сусідньої Чернігівщини. Купляли там курчат, каченят, поросят, кіз, іншу живність. Багато хто позаводив собі саме кіз — і місця мало займають, і на підніжному корму можуть протриматися. І з молоком будеш. На подив сусідів Федір привіз із того ярмарку не козу, а вже чималенького цапика. Дружина Секлета сварила старого за той дурнуватий вибір. Нехай би вже козу, на біса здався той козел?! Федір у суперечки не встрявав, наказав усім не кривдити козлика.

Яшка ріс, як на дріжджах. Рудувато-сірий з білим довгим пасмом шерсті на животі, розкішними рогами і царською бородою. З усього видно, не простачок — проглядалася порода. Надто гордий і поважний вигляд мав цей Яшка, як назвав його господар.

Увійшов невдовзі Яшка у дорослий вік, і з усіх кутків села почали приводити господарі своїх кізочок, аби їх покрив цей красень. Слід сказати, що порода відчувалася потім і в його потомстві. А дідові навіщо та коза? За цапові послуги встановив плату — два тижні після окоту приносити кварту молока, можна розраховуватися і козеням, краще цапиком. Не відмовиться і від грошей. Кому як зручніше.

Допікала в ті роки моїм односельцям така біда: занадилися до села зголоднілі (а коли вони ситі?) вовки. І так знахабніли, що часом серед білого дня роздирали прип’ятих на випасі телят, кіз. Загризали свиней, а то заганяли їх поближче до лісу і там влаштовували свої криваві бенкети.

Одної ночі в оборі Веремієнків піднявся неймовірний рейвах. Щось гупало, стрибало, страшенно гарчало, подавав несамовитий голос Яшка. Хто там наважиться вийти з хати?.. А потім те скавчання, грубе завивання почало віддалятися. Вийшли з хати Федір й Секлета, бачать, стоїть на місці цапик, підбирає недоїдені галузки. На загривку теліпається великий шмат шерсті.

Вже як розвиднялося, господарі зрозуміли, які тут баталії розгорілися. В кількох місцях з внутрішнього боку були перебиті кілки обори зсередини (від лобової атаки Яшки?), скрізь клапті вирваної шерсті. А від хати до вулиці побачили кривавий слід. Дісталося лісовому розбійнику від міцних ріг хороброго Яшки. Відстояв себе і відповів нахабі.

Чи треба казати, якої слави нажив собі після того Яшка і як пишався своїм вихованцем дід Федір? Тож нехай і у вас не повернеться більше язик говорити щось образливе на адресу козла. Не кожен з нас здатен відстоювати так свою репутацію, як показав усім хоробрий Яшка.

Поліна АНАСКО.