Переяслав і «Заповіт»

Він так любив — хай спека, хуга
Чи грому першого розкати —
У переяславського друга
У В’юнищах погостювати.

Ходив з рибалками бувало
Дніпровську воду сколихнути,
Щоб зачерпнуть пісень немало
І сили — з глибини Славути.

І над дніпровою сагою
Він пісню вів крізь дні похмурі,
І сам, як явір над водою,
Схилився у людській зажурі.

Зустрів морозяного ранку
Дівча в благенькій одежині,
Малу заплакану Мар’янку, —
І поклонився сиротині.

І обігрів своїм привітом
Ту чорнобриву, карооку,
Що розквітає маком-цвітом
У найлютішу пору року:

— Зов’янь, як цвіт у холодину,
Ще не розвившися… ніж мушу
Водить по наймах в літню днину
Чи покриткою в зимню стужу.
Яку судьбі придумать кару?
Як вилить слово бунтівниче?!

… І кличе він повстанців з Яру
З Холодного — всім серцем кличе.

Борислав Степанюк,
«В селі під Переяславом».

***

Вже осінь поле оголила,
Вже мовби напнуті вітри
Розправили похмурі крила…
Вже осінь поле оголила,
Та не заповнила двори.

В іржавім листі ледь сіріє
Похила хатка кріпака…
А сонце, сонце, що не гріє,
В іржавім листі ледве тліє
І, не дотлівши, геть зника.

В багрянці заходу карета
Ген битим шляхом поспіша —
Це хворого везуть поета…
В багрянці заходу карета,
В крові поетова душа.

Скоріше пробігай, дорого,
Що простяглась з Яготина
До Переяслава старого…
Скоріше пробігай, дорого, —
І Переяслав вирина.
Вже Альта блиснула водою,
Лежить, мов шабля козака
В червоних плямах після бою.
Вже Альта блиснула водою,
В сльозі відбилась візника.

Вже дзвін роня вечірні звуки,
Вже промінець останній згас…
І Козачковському на руки,
Під дзвону вечорові звуки,
В знемозі хилиться Тарас.

Борислав Степанюк, «Шевченко в Переяславі».

Близилася зима, й треба було до снігу справити наказ комісії. Старезне місто Переяслав було для Шевченка пунктом, де він мусив попрацювати для комісії; а тут було коло чого працювати. Й от у жовтні бачимо Шевченка в Переяславі. Сюди він приїхав, певне, на початку другої половини жовтня, бо 16-го був ще у Лукіяновича в Маріїнському, де написав поему «Невольник». У Переяслав приїхав трохи хворий. Козачковський гоїв його.

Творчий настрій не покидав його і тут. Писав тепер усе великі речі. У Переяславі впродовж кількох днів народилися «Наймичка», також послання Шафарикові й повна прометейської революційності ода «Кавказ», у якій під враженням смерті друга, що йому «не за Україну, а за її ката довелось пролити кров добру, не чорну», вилив Шевченко всю свою ненависть до царської Росії, а гнобленим нею народам кинув клич: «Борітеся — поборете!». Козачковський був свідком того, що Шевченко писав ці речі з надзвичайною легкістю — наче жартома: не тільки слухав при цьому розмови присутніх, а й сам брав  у них участь.

У грудні Тарас Григорович переїхав до близьких од Переяслава В’юнищ — хутора, що належав симпатичним йому поміщикам Самойловим. У В’юнищах 14 грудня написав він своє геніальне «Дружнєє посланіє і мертвим, і живим, і ненарожденним землякам...», а слідом за ним — «Холодний Яр», переспіви десяти Давидових псалмів та поезії «Маленькій Мар’яні», «Минають дні…» і «Три літа». Ще 22 грудня був тут, у В’юнищах, але Різдво зустрів у Переяславі, вже тяжко хворий: 25 грудня  1845  року написав там свій «Заповіт».

Оповива кімнату сонна тиша,
вже догорає воскова свіча…
А він натхненно пише,
пише, пише,
і жар надії жевріє в очах.
Якщо помру —
на кручі поховайте,
там, де Дніпро і далеч степова.
Кайдани рвіть, громадою
ставайте…
Шукаючи, відточує слова.
А за вікном тривожний
шелест віт,
дрімають переяславські хатини,
не спиться Кобзареві України…

Дмитро Луценко, «Заповіт».

Безперечно, ґенезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може, і її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф.
Час перебування в Переяславі він віддав переважно змальовуванню видів з переяславської старовини. Якогось разу з Козачковським вони їздили в село Андруші, де у того було дворище і він заводив там сад. Краса місцевості, гостинність і щирість Андрія Козачковського так глибоко запали в душу Шевченка, що він не забув їх і через десять років.

У листі до Козачковського, писаному 14 квітня 1854-го, поет, згадавши про Андруші, зізнається: «Друже мій милостивий! Як получиш оце не хитростне посланіє, вибери хороший, погожий день, да повели запрягти у бричку коней, та візьми посади коло себе жіночку свою і діточок своїх невеличких, та поїдьте собі з богом в Андруші, та погуляйте гарненько в архієрейському гаю; та, гуляючи попід дубами та попід вербами, згадай той день, як колись ми з тобою в Андрушах гуляли. Мені тепер здається, що й раю кращого в світі не було, як ті Андруші; а вам там так, може, остило на світ дивитися і на сині Трахтемирівські гори. Боже мій! Господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч єдиним оком!..» Далі в тому ж листі Тарас запитує: «Чи великі виросли дерева, що посадив ти восени р. 1845? Мені так і здається, що я, як пишу оцього листа до тебе або як просто згадую про тебе, то так наче дивлюся на тебе, як ти коло паркана рядочком восени дерева саджаєш… Чи пам’ятаєте прогулку нашу в Андруші і за Дніпер в Монастирище на гору? Згадайте той дивний вечір, ту широку панораму, а посеред неї довгу широку смугу масакову, а за нею блищить, наче з золота кутий, собор переяславський? Яка чудова тиша торжественна! Пам’ятаєте: ми довго не спроможні були слова вимовити, доки, нарешті, біла, ледве примітна пляма не за-співала.
Та яром, яром за товаром…

Чудовий вечір, чудовий край і пісні чудові! Багацько добрих споминок зберіг я про старий Переяслав і про тебе,  мій щирий друже!»
Враження, якого зазнав Шевченко під впливом Андрушів, Переяслава, Монастирища і Трахтемирова, він вилив потім у вірші «Сон» («Гори мої високії»). Згадуючи все те, поет гірко плаче, що гетьмани — «недоуми занапастили Божий рай!» і так занапастили, що «за Уралом киргизам лучче жити, ніж нам на Вкраїні…».

Звідтіль Шевченко поїхав до Яготина.

Від серця відлягла недуга,
Уже  свіжішим став з лиця, —
А за вікном осіння хуга
Порошить листям без кінця.

Бреде у латаній свитині
Чи покритка, а чи вдова,
Щось тихо промовля дитині
І в сповиточку зігріва.

Куди іде, вітрами гнана,
Чого шукає у імлі?..
Кива прощально лист каштана,
Поки не зірваний з гіллі.

А видужалому Тарасу
Край потемнілого вікна
Що визріло у серці зразу,
Що сколихнуло кров до дна?

Поквапно він сіда до столу,
Зволожений вогниться зір,
Сльоза скотилась не додолу —
Впилась свинцево у папір.
І та сльозина зігріває
Під тином кинуте маля…
А за Шевченком іздаля
Орел двоглавий позирає,
В мундирі царському кружля.

Борислав Степанюк, «Шевченко в Переяславі».

А закінчити розповідь про написання Шевченком «Заповіту» хочу рядками з вірша Ю. Звєрева «Подивись, Тарасе…»:

Ми ж бо вільні в Україні і
 в усьому світі!
А згадаймо, як нам воля
 дісталася в битві.
Як Христа, тебе розп’яли
за гріхи людськії,
Ой, шипіли, радіючи,
царі-пани злії.
Як помер ти, наш Тарасе,
боліли нам рани,
Лиш тоді ми познімали
на руках кайдани,
Отоді лише кріпацтво
у згадках зосталось.
Та і то не так вже швидко
це на світі сталось.
Про скорботне щось я знову…
Треба й порадіти,
Що нарешті рідну мову учать
наші діти.
Адже це — твоя заслуга,
Шевченку наш рідний.
Ти ж боровся за вкраїнську —
твоя праця плідна.
Твої вірші, твоє слово будуть
 в серці вічно,
І за іншим вже законом жити
 нам незвично...

(2000 рік, с. Скородна).

Володимир ПОРТЯНКО,
заслужений працівник культури України.