«Український світ» vs «Русский мир»: битва за місце в історії

1839 року французький мандрівник і журналіст маркіз Астольф де Кюстін писав щодо значення історії в Росії: «В Росії історія складає частину володінь монарха, вона є моральною власністю государя, так само, як люди і земля є його матеріальною власністю, її тримають у коморі разом з імператорськими скарбами і показують лише ту її частину, яку побажає зробити відомою володар. Пам’ять про те, що відбулося в недавньому минулому, — це власність царя; він переробляє літопис країни, як йому заманеться, і в будь-який день подає своєму народові історичні істини, які відповідають вигадці даного моменту...»

Намагаючись переписати історію, В.Путін виявляє певну «трансформацію» у своїх історичних постулатах. Якщо у 2009 році він за інерцією називав пакт Молотова—Ріббентропа аморальним, то у своєму виступі перед російськими істориками 5 листопада 2014-го він уже заявив про те, що в пакті Молотова—Ріббентропа не було «нічого поганого», оскільки, за його словами, з одного боку «Радянський Союз не хотів воювати, а з іншого — Сталіну треба було виграти час для модернізації армії». За В. Путіним, будь-яку історичну подію можна переглянути і переоцінити, якщо це слугує відро-дженню Російської імперії і його особистим імперським амбіціям.

Зважаючи на те, що, анексувавши Крим і підтримуючи терористів та сепаратистів на Донбасі, В. Путін зневажив увесь світовий устрій, який створювався в Європі після Другої світової війни, не дивно, що він зазіхнув і на усталені в історичній науці оцінки змови 1939 року між Сталіним і Гітлером з метою опосередкованого виправдання своїх агресивних дій щодо України. При цьому слід зазначити, що В. Путін та його оточення підштовхують Польщу, Угорщину і Румунію повернути собі ті частини української території, які до 1939-го належали цим країнам. Такі дії Кремля прямо суперечать положенням Завершального акта Наради з безпеки і співпраці в Європі 1975 року та іншим міжнародним документам про непорушність існуючих кордонів у Європі.

Західний регіон України традиційно розглядається ідеологами ро-сійського євразійства як джерело «чужого» — європейського і націоналістичного — впливу на «Малоросію», спрямованого проти зусиль Москви з втягування України в орбіту її імперських інтересів: «В ордынский период… западные регионы бывшей единой Киевской Руси приобретают вполне самобытные цивилизационные черты — при сильном влиянии литовского начала, польской шляхты, католичества и униатства. Западноукраинский фактор претендует на то, чтобы формировать на своей основе вокруг себя как ядра особую «украинскую нацию», утверждающую свои отличия в первую очередь перед лицом России и её социальной идентичности».

Згідно із задумами євразійських стратегів, одним з елементів встановлення контролю Москви над Південним Сходом України має бути його відокремлення від Західної України. Ось як ще у 1994-у «великий ерудит» і герой брейн-рингів А. Вассерман пропонував «розв’язати галицьку проблему»: «Независимость от Галичины возможна только через гражданскую войну! Гражданская война не окончится, пока Галичину не признают иностранным государством и не изолируют от Украины… Мы на границе между Галицией и Украиной уложим оставшиеся от советской эпохи танки…». А ось що той же А. Вассерман варнякав у 2010-у, коли виступав в Одесі дові-реною особою В. Януковича на президентських виборах: «Галичину необходимо отделить от Украины, которая при мало-мальски честной агитации перед референдумом, несомненно, войдет в состав России. Скорее всего, на правах Юго-Западного федерального округа. Для Украины именно эта форма организации будет оптимальной».

Думаю, якби О. Дугін та А. Вассерман прочитали вислів відомого українського історика І. Крип’якевича про те, що «Галицько-Волинська держава об’єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки цьому тут сильніше проявлялися прикмети української культури, які стали основою національної відособленості», то, звичайно, вони сказали б, що Крип’якевич — такий же націоналістичний історик, як Грушевський, Яворницький, Кащенко, Антонович, Драгоманов, Куліш, Василенко-Полонська, Аркас і багато інших дослідників минувшини України. Ну що ж, тоді, можливо, слова великого російського історика М. Костомарова щось означають для євразійської публіки: «Уже в XI веке название Русь распространилось на Волынь и на нынешнюю Галицию, тогда как не переходило еще ни на Северо-Восток, ни к кривичам, ни к новгородцам». Цілком імовірно, що М. Костомаров для Вассермана не авторитет, тому що його можна звинуватити в українофільстві. Тоді звернемося до вже цитованого німецького вченого ХІХ століття Й.Г. Коля. Ось що він написав про галицьких українців у його «Подорожі по Південній Росії»: «Це малоро-сійське плем’я так поріднено з малоросами, як баварці з саксонцями. Їх мова, очевидно, значно відрізняється від великоросійської. Зате подільські і київські малороси спілкуються з галицькими, як брати».

У підґрунті конфлікту між Україною та Росією лежать, передусім, цивілізаційні відмінності між європейським трендом України й ординською спадщиною Росії в її нинішній євразійській інтерпретації. Багато російських істориків вважали, що татаро-монгольське панування зіграло найважливішу роль в еволюції російської державності на основі етнічного симбіозу населення Московії та Орди — слов’ян, угро-фінів, аланів і тюрків. До розуміння цього прийшло і нинішнє керівництво Росії, запропонувавши виключити з ужитку в історичних дослі-дженнях термін «монголо-татарське ярмо» і замінити його на досить громіздкий термін «система залежності руських земель від ординських ханів», що по суті не змінює характеру цього явища.

У російських підручниках історії Александр Невський зображений героєм і захисником Русі. Лубковий образ «святого» Александра Невського створювався століттями зусиллями російських офіціозних істориків та Російської православної церкви. Проте багато російських істориків називають його зрадником, катом Росії і навіть «сатаною» російської історії. Практично вся європейська історична думка зводиться до того, що саме колабораціонізм Александра Невського став причиною встановлення на Русі ярма Золотої Орди.

Починаючи з 1252 року, коли Александр Невський отримав від сина Батия Сартака ярлик на великокняжий престол у Владимирі, Ростово-Суздальські князівства, пізніше Московія і Російська імперія, будували свою «державність» за татаро-монгольськими канонами, запозиченими в Орди. Ще пізніше, в Радянській імперії, більшовики також дотримувалися ординських методів управління: деспотична централізація влади, придушення щонайменшого інакомислення, загальне заохочення доносів і зрад, постійний експансіонізм під брехливим прикриттям інтернаціоналізму... Зазнавши впродовж століть певної трансформації, ординська система авторитаризму значною мірою присутня в державному устрої РФ і сьогодні. Як зауважив свого часу Л. Гумільов, «Великоросія добро-вільно об’єдналася з Ордою завдяки зусиллям Александра Невського, який став прийомним сином Батия».

Ще раз згадаємо К. Маркса: «Росія породжена й вихована у потворній і приниженій школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що в майстерності рабства виявилася неперевершеною. Навіть і тоді, коли Росія стала незалежною, вона й далі залишалася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського володаря, якому Чингізхан заповів підкорити світ…»

І сьогодні В. Путін є вірним послідовником Александра Невського у насадженні в Росії євразійства — ординської державності. Деякі аналітики розцінюють перегляд В. Путіним російської історії з метою довести, що Азія для Росії пріоритетніша за Європу, як «повернення в Орду». При цьому відзначається, що сам напівлегітимний прихід Путіна до влади у 2000 році в якості наступника Б. Єльцина, його рокіровки з Д. Медведєвим — усе це вписується в ординські традиції авторитарної державності.

Витоки європейської інтеграції українського народу йдуть з глибини віків. Історичні факти, які донедавна приховувалися від нас ідеологами російської та радянської імперій, а сьогодні спотворюються євразійськими ідеологами, свідчать про те, що з давніх-давен Україна-Русь, на відміну від Московії, мала інтенсивні зв’язки з європейськими державами і сприймалася європейцями як частина європейської спільноти.

У період відносної стабільності Київська Русь була активним учасником міжнародного життя в середньовічній Європі. Стародавня українська держава залишила яскравий слід у європейській історії IX — XIII століть, прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов’ян та зробила їх рівно-правними учасниками європейських політичних процесів.

Галицько-Волинське князівство продовжило державотворчі традиції Київської Русі, стало важливим етапом затвердження української державності і формування української народності. Успадкувавши культурно-національні традиції Київської Русі, Галицько-Волинська держава у той же час розвивалася під впливом європейської культури, тоді як князі Північно-Східної Русі пере-ймали менталітет монголо-татарських завойовників, що згодом проявилося в автократичних тенденціях подальшого розвитку Московії, Російської імперії, Радянського Союзу та нинішньої Росії.

Після занепаду Галицько-Волинської держави переважна частина українських земель упродовж кількох століть входила до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Але, незважаючи на це, формування українського етносу тривало, українці-русини зберегли свою культуру і православну віру, що стало передумовою процесу подальшого творення нації, формування європейської ідентичності української інтелектуальної і духовної еліти, становлення української державності.

Завдяки Польщі і Литві українська національна еліта познайомилася з такими течіями в культурі Західної Європи, як Гуманізм і Реформація. Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в польських та інших європейських університетах. Багато з них згодом ставали визначними громадськими й політичними діячами. Серед них — Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин, Петро Могила, Костянтин Острозький, якого польський король Стефан Баторій назвав «захисником православної церкви в Західній Русі».

Навчання українських студентів в епоху Речі Посполитої в європейських містах супроводжувалося зміною уявлення прo європейський світ, європейські духовні цінності, тоді як для московитів з їх архаїчним світо-глядом Європа завжди асоціювалася з чимось небезпечним і ворожим. На відміну від Московії, яка була практично ізольована від європейського культурного впливу, українська культурна та інтелектуальна еліта перебувала в постійній взаємодії з європейською елітою та поширювала свої знання і духовні на-дбання серед українського народу шляхом введення розгалуженої народної освіти, що практично було відсутнє в Північно-Східній Русі, де громадське життя формувалося згідно з ординськими традиціями абсолютизму та автократії.

300 років тому російський імператор Петро І «прорубав вікно в Європу», намагаючись вивести Росію на шлях цивілізованого розвитку. Що ж до України, то задовго до Петра І вона була мостом між Європою і Московією. Історичні факти свідчать про те, що в XV — XVІІ століттях київська культура була значно вищою за московську. В ті часи на науку в Московії дивилися як на «порождение врага человеческого рода — дьявола». Існувало навіть прислів’я: «Кто латыни научился — тот с правово пути совратился». Можливо, саме тому Петро І ніде не навчався, а його найближчий соратник А. Меншиков взагалі був неписьменним. Не дивно і те, що з 30 молодих людей, яких Б. Годунов послав за кордон вчитися, в Росію повернувся лише один. У той час, коли по всій Україні Іван Федоров та його сподвижники за-снували десятки друкарень, у Москві була тільки одна, та й та друкувала книги винятково релігійного змісту. У 1698 році Петро І писав московському патріархові: «Священники у нас мало грамоте разумеют, надобно их в Киев в обучение послать».

У другій половині XVІІ ст. в Москві працювали такі українські учені, як Семен Полоцький, Стефан Яворський, Данило Туптало та інші. А Феофан Прокопович (1681—1736) мав величезний вплив на Петра І, московську науку та літературу. У 1649-у українці заснували першу в Московії школу. Академік А. Пипін писав: «Киевская наука была в Москве делом неслыханным и производила различное впечатление. Одни отнеслись к ней с полным сочувствием и желали отправиться в самый Киев для более широкого образования, другие, верные старому обычаю, заподозрили в ней нечто зловредное и опасное»...

* * *

Рудименти ординського державного устрою не лише проявляються, а й посилюються в сучасній Росії. Сьогодні, замість того, щоб продовжити євроінтеграцію, започатковану Петром І, В. Путін намагається відгородитися від культурного впливу Європи і побудувати Євра-зійську Росію на основі комуно-ординської спадщини. Ідеологічні нащадки московських бояр-старообрядців епохи Петра І й нині твердять про особливий третій шлях Росії та її особливу євразійську місію у світі. Але сьогодні не можна відмежуватися від усього світу китайською стіною. В епоху глобалізації світ стає єдиним і взаємозалежним.

Європейська інтеграція України виникла не сьогодні і не вчора, вона має тисячолітню історію. Тому не дивно, що зараз переважна більшість українського народу прагне зайняти своє місце у європейській співдружності народів. Втім, разом із запозиченням європейських цінностей, в Україні впродовж багатьох століть формувалися власні національні цінності, які становлять основу нашого світосприйняття і нашої ідентичності. Й наші національні цінності ми повинні берегти та розвивати. Тільки на шляху взаємодії, взаємозбагачення і конвергенції кращих елементів європейської культури й «Українського світу» можливе будівництво нової Європи, яка зможе протистояти імперським амбіціям «путінської Росії» та архаїчного «Русского мира».

Після Помаранчевої революції та Революції Гідності всі спроби путінського режиму повернути Україну в колоніальний стан приречені на поразку, оскільки Україна вже фактично стала частиною європейської спільноти і її підтримує весь цивілізований світ. Нині, коли наш народ зробив доленосний і безповоротний європейський цивілізаційний вибір та захищає його зі зброєю в руках від навали ординців новітнього часу, розвиток України був і залишається нерозривно пов’язаним з розвитком європейського співтовариства.

Сьогодні Москва намагається просувати спотворений ідеологами євразійства «Русский мир» за рахунок нищення «Українського світу», виплеканого боротьбою українського народу впродовж багатьох століть його драматичної історії. Але Україна — невід’ємна частина Європи і має підтримку з боку переважної більшості країн світу. Тому спроби зупинити повернення України до європейського дому зазнають ни-щівної поразки.

Я не вірю путінській статистиці. Я не вірю, що більшість громадян Росії відчуває захоплення від анексії Криму, вбивства тисяч людей і руйнування інфраструктури на Донбасі. Я вірю в мудрість і совість великого російського народу, серед якого я жив багато років. Я вірю в очищення великого «Русского мира» від імперського і великодержавного лушпиння і в цивілізоване та рівно-правне співіснування, взаємодію і духовне взаємозбагачення «Русского мира» й «Українського світу».

У червні 1986 року я побував у Ясній Поляні, де вклонився могилі російського світоча духу — Льва Толстого. Я довго стояв на колінах перед горбком землі над його могилою, без жодних пам’ятників і навіть без хреста. Я схилявся перед величчю духу Людини, яка стала великим надбанням планетарної культури. І в ті хвилини мені пригадалися слова, сказані Львом Толстим під час зустрічі з групою українських студентів: «Щасливі ви, що народилися серед народу з такою багатою душею, народу, що вміє відчувати свої радості й так чудово виливати свої думи, свої мрії, свої почуття заповітні. Хто має таку пісню, тому нема чого боятися за своє майбутнє. Його час не за горами…»

29 грудня 2008 року на телеканалі «Росія» в результаті СМС-голосування чотирьох з половиною мільйонів російських телеглядачів впродовж трьох місяців у прямому ефірі була оголошена історична особистість — символ російської нації. Ним став давньоруський князь Александр Невський. На другому місці опинився Петро Столипін, на третьому — Йосип Сталін, за ними — О. Пушкін, Петро І, В. Ленін, Ф. Достоєвський, О. Суворов, Д. Менделєєв, Іван IV Грозний, Катерина ІІ та Олександр ІІ. Із 12 історичних особистостей — вісім правителів, два письменники, один учений та один полководець. Льва Толстого серед них не було… Але я вірю у велич моральності російського народу, в його розум і совість. Я вірю, що демократичні вічові традиції Великого Новгорода, жорстоко розтоптані Александром Невським, Й. Сталіним і В. Путіним, будуть відроджені, і Лев Толстой неодмінно стане символом нової Росії.

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат історичних наук.