Тарас Шевченко і сьогодення

Головою оргкомітету конференції був Февзі Якубов, Герой України, ректор цього вишу, доктор технічних наук, професор, заступником голови — Ніна Грозян, кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри української філології цього ж університету. Серед членів оргкомітету — науковці КІПУ: Ескендер Ломанов, кандидат технічних наук, доцент, перший ректор; Наталія Кропотова, кандидат хімічних наук, доцент, проректор з наукової роботи; Михайло Вишняк, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української філології, голова творчого об’єднання україномовних письменників Криму, лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. С. Руданського, Едіє Джапарова, кандидат філологічних наук, доцент, декан історико-філологічного факультету, та інші ви-кладачі з високими науковими званнями кафедри української філології.

У збірнику вміщено мовознавчі, літературознавчі, методичні статті, присвячені творчій спадщині Тараса Григоровича Шевченка, що поглиблюють розуміння постаті Кобзаря, сприяють популяризації його надбань, розширюють напрямки шевченкознавчих досліджень.

П’ятдесят чотири статті надруковані в алфавітному порядку прізвищ авторів, а з відомостей про них дізнаємось, що вісімнадцять досліджень належать науковцям Кримського інженерно-педагогічного університету, а інші — Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника; Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка; Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського; Придністровського державного університету ім. Т.Г. Шевченка; Запорізького національного університету; Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди; Кам’янець-Подільського університету ім. Івана Огієнка; Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара; Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна; Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, а також членам НСПУ, представникам Кримського академічного українського музичного театру, Севастопольського об’єднання «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка.

З промови кримськотатарського письменника, провідного наукового працівника НДЦ КІПУ, заслуженого діяча мистецтв Криму Аблязіза Велієва, виголошеної на відкритті конференції, дізнаємось про особливе місце Тараса Григоровича в кримськотатарській літературі. Про те, що ще до війни його твори посідали достойне місце в шкільних підручниках, вірші і поеми видавалися окремою книжкою кримськотатарською мовою у перекладі видатних поетів, серед яких Шаміль Аладін, який сказав: «Интерес нашего народа к украинской поэзии огромен. Лучезарным ее символом является Тарас Шевченко, это одна из высочайших вершин мировой поэзии, которую видно со всех концов планеты». Він же у 1939 році до 125-літття Т.Г. Шевченка переклав його «Заповіт». Цей же вірш в різні часи перекладали і поети Е. Шем’ї-заде, А. Алім, А. Мефаєв, а торік і сам А. Велієв, який дав можливість науковцям почути, як звучить «Заповіт» в його перекладі, прочитавши напам’ять. Переклав він й інші твори Шевченка.

Аблязіз Велієв звернув увагу слухачів на те, що в 1857 році Шевченко в щоденнику писав про свої мрії побувати в Кизлярі, Ставрополі, а потім відвідати Крим, бо він ще в дитинстві багато чув про українських чумаків, які мандрували до перекопських і чонгарських соляних промислів. Але доля розпорядилася інакше. Незважаючи на це, в творчості Тараса Григоровича Крим посідав особливе місце. І цього кримчани ніколи не забували і ніколи не забудуть.

А. Велієв, як потім й інші допо-відачі, наголосив на тому, що зараз геніальний Кобзар постає як живий наш сучасник. Він закликав: «Обнимитесь, братья мои, молю вас, умоляю!»

А всем нам, детям сей земли,
Единомыслие подай
И братолюбие пошли.

Усі бажали, щоб ці слова почули ті, хто сьогодні загострює напругу в міжнаціональних стосунках, розпалює полум’я ворожнечі між народами багатостраждальної Української землі.

Нові тенденції у літературо-знавстві, фольклористиці і мово-знавстві на межі тисячоліть акти-візували й нові підходи до вивчення спадщини Великого Кобзаря. Дедалі більше уваги науковці почали приділяти дослідженню сакральних мотивів у його творчості. Вони пов’язують релігійність поета то з поширеним уживанням таких лексем, як Бог, Божий, Господь, Господній, Христос, Христів…, засвідчуючи це певними кількісними даними, то з глибинними структурами його мислення.

На конференції ці мотиви теж багатовимірно були висвітлені в доповідях: «Бог як слово-символ в поетичній спадщині Т.Г. Шевченка»; «До проблеми номінації концепту Бог в міфопоетичній картині світу Тараса Шевченка»; «Кобзар» — це суцільна розмова з Богом…» (геній Тараса Шевченка в «Щоденнику» Олеся Гончара); «Експлікація елементів біблійного коду культури в поетичній творчості Т.Г. Шевченка»…

Наш улюблений Кобзар в різних місцях України сприймається як духовний геній народу, в чому й полягає його об’єднуюча роль. Суспільство розуміє також його феноменальну роль і значення для становлення незалежної України.

Шевченко заслужено вважається одним із найбільших патріотів усіх часів і народів, що й відображено в статті «Патріотизм як домінанта творчості Тараса Шевченка».

Милування красою рідної землі є характерною рисою його патріотизму. Образи рідного пейзажу, картини природи — неперевершені зразки живопису слова. Знакова категорія — людина і природа — теж розглянута крізь призму Кобзаревої спадщини.

Глибока туга за далекою Україною супроводжувала великого поета упродовж десяти років жахливої і принизливої солдатчини. Надія хоч колись зустрітися з Батьківщиною зігрівала його хворе серце і травмовану душу.

Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить...

Як здійснилися сподівання Тараса Григоровича хоч під кінець життя повернутися на береги рідного Дніпра, відображено в доповіді «Остання подорож Тараса Шевченка по Черкащині та його зустрічі і листування з Платоном Симиренком і Олексієм Храпалем».

Життю і постаті Шевченка присвячено чимало художніх біографій. Художню Шевченкіану поповнив і Володимир Дарда, що й висвітлено в статті «Рецепція образу Т. Шев-ченка у творах В. Дарди «Його кохана», «Переяславські дзвони».

Слід Т. Шевченка як духовного й літературного наставника, відлуння шевченківських мотивів осмислені науковцями в статтях «Шевченкові ключі до роману «Орда» Романа Іваничука», «Художня рецепція постаті Т.Г. Шевченка в ліриці Володимира Підпалого», «Рецепція образу Т. Шевченка в поезії українських поетів-емігрантів», «Шевченко в художньому світі Володимира Винниченка (на прикладі п’єси «Мементо») та «Традиції Т.Г. Шевченка у творчості М.Кропивницького».

Серед тих, хто осмислював поетичну творчість Т. Шевченка в контексті загальноєвропейської літератури, значиться й ім’я Ю. Бойка-Блохіна. Мета однієї з наукових розвідок — дослідити тему «Чарівна краса мистецького образу: балади Т. Шевченка в рецепції

Ю. Бойка-Блохіна». З-поміж інших праць — «Традиційна тематика і художнє новаторство поеми Т. Шевченка «Сотник», «Архетип грішниці як символічний код українського колоніалізму: Т. Шевченко «Великих льох», М. Матіос «Солодка Даруся»; «Суб’єктна сфера лірики Т. Шевченка»; «Жанрові моди-фікації як ступінь родо-видо-жанрового поділу в поезії Т. Шевченка».

А із статті «Шевченко і Лермонтов» цікаво дізнатися про певне відлуння мотивів творчості М. Лермонтова в художньому світі українського поета, який підкреслював свою духовну близькість до поета російського, суголосність мотивів їх творчості, висловлював віру в його безсмертя та сподівання на те, що поезія Лермонтова розбудить людські душі.

Зацікавлює і доповідь Ю. Шелудченка, краєзнавця з близької до Одеси Балти, про те, чим не зручний для сучасних можновладців Кобзар, про синонім Т.Г. Шевченка як бунтаря, борця за свободу, за справедливість, за гідне життя простих українців-трударів.

Серед різнотипних наукових до-сліджень приваблює і лексикографічна Шевченкіана; вербалізація концепту орел, мовно-образна модель шляху, символізація етносимволу хата, слово доля в поезії Т.Г. Шевченка; абстрактна лексика в його творчості як джерело поповнення сучасної української психологічної термінології (на прикладі лексем душа і воля); семантична опозиція свій—чужий в художній мові поета (рослинні образи).

Досліджена також народнопоетична мова творів Великого Кобзаря; варіативність фразеологічного складу його щоденникових записів, звертання в його поетичних творах, влучні вислови Шевченка-повістяра в контексті сучасної афористики; лексико-стилістичні особливості перифраз у поезії, а також орфоепічно-орфографічна нормалізація української мови; рукописи та першодруки Т.Г. Шевченка.

Тема українсько-польських літературних зв’язків розкрита через призму контактів Тараса Шевченка з представниками передової польської інтелігенції першої половини XIX століття. Ця тема роз-крила нам джерела формування поета, процес включення української культури в світову, потвердила важливість і життєву необхідність взаємодії братніх національних культур.

Науковці дослідили і проблеми вивчення спадщини Тараса Григоровича в системі сучасної освіти, а також на уроках словесності в загальноосвітній школі.

На тому, що наш геніальний поет — геніальний у всьому, зробив акцент голова Севастопольського об’єднання «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка, член НСПУ, заслужений діяч мистецтв України Володимир Проценко, назвавши його натхненником класичного балету. У доповіді дослідника йшлося про видатних композиторів, творчість яких пов’язана з творчістю Шевченка. Один із них — Костянтин Данькевич, український композитор і педагог, який створив не тільки хорові твори на його пісні, симфонічну поему «Тарас Шевченко», а й балет «Лілея» за однойменною баладою Кобзаря. Ім’я цього композитора творчо пов’язане з музичною культурою Одеси.

У 1940, 1946 і 1947 роках постановка балету «Лілея» відбулася в Києві, Харкові і Донецьку, зацікавила і вітчизняних кінемато-графістів.

У серпні 2002-го, вперше за останні одинадцять років в незалежній Україні, Одеський національний академічний театр опери та балету представив постановку балету К.Ф. Данькевича «Лілея, або Вернісаж Т.Г. Шевченка» у двох актах, шести картинах з прологом — яскраве хореографічне втілення «Заповіту» великого генія в новітню епоху становлення незалежної української держави.

Балет «Лілея» спонукає колективи театрів до творчих пошуків і нових постановок. Невмирущий твір наро-джується перед глядачами знову і знову, даруючи світ прекрасного дійства, яскравих образів, звуків і почуттів.

Не залишимо поза увагою і серйозні дослідження одеситів.

Про одеську біографію Тараса Шевченка йдеться у доповіді Дмитра Шупти, члена НСПУ, заслуженого пра-цівника культури України, лауреата премій ім. Г. Сковороди, В. Самійленка, С. Олій-ника, І. Мазепи. Він розповів про життєпис великого поета, створений не одним автором, а науковим колективом кафедри української літератури Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Одним із авторів і відповідальним редактором цього дослідження, яке за короткий час витримало два видання (1960 і 1963), був Григорій В’язовський, завідувач кафедри української літератури, доктор філологічних наук, професор, член СПУ.

Безперечно, наголосив Д.Шупта, біографія Шевченка, написана на початку 1960-х, відповідала і духу, і вимогам свого часу, та все ж колективу і відповідальному редакторові вдалося не тільки створити цілісне уявлення про життєвий шлях Шевченка, а й поєднати науковість з живим і доступним стилем, що й сприяло популярності дослідження не тільки серед фахового, але й широкого читацького загалу. Наукова і суспільна вагомість цих видань підкреслюється і тим, що їх здійснило видавництво Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Сьогодні обидва видання вважаються бібліографічною рідкістю. А поява цього дослідження в Одесі, наголосив доповідач, була цілком закономірною, адже Шевченко пов’язаний з нашим містом багатьма чинниками.

«Брати Лебединцеви і Тарас Шевченко» — ще одна сторінка життєпису українського поета. Про стосунки з сім’єю Лебединцевих, кілька поколінь якої залишили помітний слід в історії, доповів Василь Вельможко, заступник директора з навчально-виховної роботи ЗОШ №105 м. Одеси.

Один із братів, Петро Гаврилович, висловився про Шевченка, що цей їх найближчий земляк був відомий їм ще в той час, коли ніхто не міг розгледіти в ньому великого поета і коли він був просто «наймитчуком» в отця Григорія Кошиця, приходського пастиря, і поганяв його булану кобилу. Сім’я кирилівського священика була близько знайома з Лебединцевими, які мешкали в с. Зелена Діброва. У Зелену Діброву переселилася й улюблена сестра Тараса Катерина, одружившись з Антонієм Красицьким, мешканцем цього села.

Аж у травні 1843 року Тарас — уже не кріпак, випускник Петербурзької академії мистецтв — повертається в Україну. Невдовзі він побував на рідній землі у сестри Катерини та своїх братів. У 1845-у в Зеленій Діброві відбулося друге знайомство Тараса Григоровича з сім’єю Лебединцевих. Після за-слання, влітку 1859-го, у Києві він декілька разів зустрічався зі своїм земляком Феофаном Лебединцевим. Поет бачився також у Білій Церкві з Петром Лебединцевим, настоятелем Преображенської церкви. З ним обговорював можливості створення недільних шкіл для селян. Через півтора року, 10 березня, поета не стало. І, як повідомляє далі у своєму дослідженні В. Вельможко, на похороні Шевченка в Петербурзі був присутній один із молодших братів Лебединцевих — Данило.

Коли у травні труна із тілом Тараса прибула до Києва, то значну частину клопотів з поховання узяв на себе Петро Лебединцев, який був на той час священиком в Успенському соборі на Подолі. 20 травня у церкві Різдва Христового на Подолі о. Петро відслужив панахиду за покійним Тарасом. Отець Феофан із братом Петром прово-джали тіло в останню путь до пароплава «Кременчук», який доставив прах Шевченка з Києва до Канева.

Після смерті свого знаменитого земляка брати Петро і Феофан Лебединцеви опублікували спогади про Тараса Шевченка, про листування з ним у створеному ними часописі «Киевская старина». Брати добре знали його твори і пере-ймалися його долею.

Не можу не нагадати, що внук Арсенія Лебединцева по материнській лінії — Георгій (Джордж) Гамов, видатний радянський, а згодом американський учений, народився в Одесі (на вулиці Херсонській, 17, де зараз розташована школа №105, в якій автор до-слідження працює завучем). Імена ще кількох видатних нащадків цього роду також пов’язані з історією нашого міста.

Трохи вище згадувалося про перебування Тараса Шевченка в Білій Церкві. Це мене цікавить і в зв’язку з тим, що за кілька кілометрів відтіля, у селі Городище, ще у XVIII столітті оселився прадід письменника Костянтина Паустовського і мешкав його дід — запорізький козак з роду гетьмана Петра Сагайдачного. Письменник стверджує, що коли дід служив в Оренбурзькому краї, то в Гур’єві бачив серед засланців і Тараса Шевченка. Про це дід розповідав онукові. Тут народився у 1854 році батько письменника, який після одруження деякий час мешкав із сім’єю у Білій Церкві. Тут в дитинстві і сам Костянтин Паустовський неодноразово бував. У 1943-у він написав статтю «Біла Церква» у зв’язку з визволенням міста від фашистських окупантів, а в 1954-у приїздив сюди — в соту річницю народження батька.

Ще з однієї із доповідей, опуб-лікованих у збірнику матеріалів Шевченківської ювілейної конференції, дізнаємося про те, що навесні 1846 року Тарас Григорович прибув до Києва, а 27 листопада (9 грудня) подав заяву на ім’я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання у Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого (5 березня) 1847-го.

Ця подія навіює мені спомин про те, що К. Паустовський у 1912 році після закінчення Першої Імператорської київської гімназії розпочинає навчання в цьому ж університеті.

У 1930-х, працюючи над повістю «Кара-Бугаз», він побував в Оренбурзькому краї, на Мангишлаку — у місцях заслання Кобзаря, й щиро перейнявся його долею. В 1939 році до 125-ліття від дня народження поета у московському «Держлітвидаві» вийшла друком повість Костянтина Паустовського «Тарас Шевченко». Наклад, як на наші часи, безпрецедентний — 250 тисяч примірників. Ця маленька повість, як і вся творчість К. Паустовського, є справжнім шедевром у світовій літературі. Серед творів інших письменників про українського поета ця лірична повість зостанеться в російській та українській літературах як один із перших художніх творів, що дає самобутнє й актуальне на всі епохи художнє трактування особистості Шевченка як вічного ідеалу художника і творця для свого народу.

Образ Тараса Шевченка в повісті К. Паустовського збереже своє значення як взірця духовної стійкості і внутрішнього протистояння, борця за свободу свого народу. «Одна тінь свободи людину звеличує!» — писав поет.

Досі біографічна повість « Тарас Шевченко» не мала перекладу українською мовою, що й спонукало члена Асоціації українських письменників, журналіста Василя Піддубняка з Херсона напередодні 200-річчя генія українського слова взятися до її перекладу.

В одеському музеї Костянтина Паустовського, філії Літературного музею, з великою пошаною поставилися до викладеного перекладачем в інтернеті україномовного перекладу і невдовзі, за його згодою, після ретельного редагування, здійсненого мною, зусиллями редактора два видання повісті накладом 1350 примірників побачило світ. Ці видання присвячувалися не тільки поважному ювілею героя повісті, а й 75-літтю її виходу у світ.

У збірнику матеріалів IV міжнародної науково-практичної конференції велика стаття «К.Г. Паустовський. Повість «Тарас Шевченко». (Від літературного редактора)» посіла гідне місце серед дослі-джень фахових науковців. Важливо додати, що на початку серпня на міжнародному книжковому ярмарку «Зелена хвиля» в Одесі ювілейне видання повісті здобуло перемогу в номінації «Духовна спадщина» і збагатило бібліотечні й шкільні фонди не тільки нашого міста й області, а й деяких інших міст України та зарубіжжя.

До Кобзаревої творчої спадщини ще довго будуть прихилятися науковці, відшукуючи для себе не лише матеріал для досліджень, а й матеріал для роздумів, для наукового збагачення.

Світлана КУЗНЕЦОВА,
старший науковий працівник музею К.Г. Паустовського,
лауреат літературної премії ім. К.Г. Паустовського.