Сергій МЕФОДОВСЬКИЙ. Моя Україна ні в чому не винна

А нам уроків,
Як завжди, мало.
А нам — щоб компас,
А нам — щоб стрілка...
(В багні по пояс,
Радієм — мілко...)
Вкраїни тіло
Болить і досі:
Жорстоке діло —
Жахливий досвід.
На холод — дуєм,
На жар — ступаєм.
Не те — будуєм,
Не те — ламаєм.
Усе — під корінь,
Усе — на друзки.
Та що ж ми творим,
Пани і друзі?!
Нам тільки б хапать
Чуже і наше.
У власній хаті
«Нельзя иначе»?
А може, досить.
Чи не рідня ми?
Тарас он просить,
Щоб ми обнялись,
Щоб в руки — кайло,
Щоб в сад — руїну.
Любім, плекаймо
Свою Вкраїну!
* * *
Україно! Небо синє-синє.
Жовте поле без країв і меж...
Чи діждусь, коли мене ти сином
Щиро й незрадливо назовеш?
...В серці розцвіте верба й калина.
Озоветься тронки щемний звук.
Стану перед тебе на коліна
І побожно ненькою назву.

На літньому сонці чи серед зими —
Хто ми?
І що життя наше значить?
Ми, українці, подібні росинці:
Спробуй її розпізнати,
Сміється вона чи плаче.
* * *
Краплина сонця і роси —
То крихти щастя незабутні,
Якщо вони для тебе сутні,
Усе життя в душі неси.
Й нічого більше не проси.
Погодься: лиш убогий просить,
Якщо для тебе їх задосить,
То ти — єси.
І хай твої дочка чи син,
Йдучи батькам своїм на зміну,
Безмежно люблять Україну
Й цінують скарб отих краплин.

Моя Україна

Моя Україна — то пісня чаїна,
Що за горизонтом печально зника.
Моя Україна — як матір, єдина,
Ні в чому не винна. А ваша яка?

Моя Україна — сльоза удовина,
Що душу і серце вогнем обпіка.
Моя Україна — як матір, єдина,
Ні в чому не винна. А ваша яка?

Моя Україна — любов лебедина,
Щораз помирає і раз виника...
Моя Україна — як матір, єдина,
Ні в чому не винна. А ваша яка?

Моя Україна — то пам’ять про сина.
Що в Афганістані був за вояка.
Моя Україна — як матір, єдина,
Ні в чому не винна. А ваша яка?

Моя Україна — то хата вдовина,
Стеля якої у дощ протіка.
Моя Україна — мов матір, єдина,
Ні в чому не винна. А ваша яка?

Наш вітер

І «чортів» вітер,
і «проклятий» вітер —
та ще яких епітетів
не підбирали йому
поети наші й трударі.
А він насправді добрий і приємний,
а ще буває ніжний і тривожний,
як сам поет.
А він насправді — різнокольоровий:
такий зелений
розмовляє з нивами.
І синій-синій —
підпирає небо,
плаває по морю.
Та найлюбіший-бо —
жовто-блакитний,
коли колише наші прапори!
* * *
Розвернувся вітер різко —
прогудів.
А сніжинки із берізки —
сльози вдів.
Заблищали, мов озерця,
Впали вряд.
...У берізоньки під серцем
був снаряд.

Триптих

    1
Про душу — бездушні,
Про Бога — безбожні,
Про честь — дворушні,
Про гідність — бомжі.
Про цноту — повії,
Про милість — убивці,
Про сором — злодії,
Про совість — злостивці.
Кричать-гелгочуть.
...Знають, що хочуть.
    2
Кожної миті,
Днини кожної
Руки помиті,
Вуста неложні.
Думки про долю
Стрімкі, одверті,
Щемкі до болю,
Близькі до смерті.
І людські вії —
Суцільні зонтики.
Які — святії?
Які — подонки?
    3
Усе — на продаж?
Ні, не приємлю.
І тяжко сходжу
На грішну землю.
А там — селяни
І люди міста.
І всюди – лячно,
І всюди — тісно.
І зрада, й підлість,
Й ніщо не сутнє.
Скажіть, на милість:
За цим — майбутнє?
    * * *
Білі стіни
І чорний комин —
Це від батька мені,
На спомин.
А любові вічна загадка —
Це від мами мені.
На згадку.
Вірні друзі —
Таких не часто —
Це від долі мені.
На щастя.
Літній вечір
І сну принадність —
Це від Бога мені.
На радість.
Тиха іскра,
Що поле спалить, —
Це від недругів.
Так, на пам’ять...
Два сини —
із облич пий воду —
Це жона.
На безсмертя роду.
    * * *
Слово до слова,
Рядок до рядка —
То у поета праця така.

Щільно у горлі
Клубок до клубка —
То у поета
Думка така.

Вироку опік,
Холод курка —
То у поета
Доля така.

Дошка до дошки,
Гвіздок до гвіздка —
То у поета
Хата така.

Лине полинна
Слава гірка —
То про поета
Пам’ять така.
* * *
А для тих, хто ще того не зна,
Прокажу, мов рядок
«Отченаша...»:
Батьківщина і справді одна —
Україна. Невільниця наша.
Бережімо її, як гілку
Із Тарасової верби.
Як кохання. Як чудо-сопілку,
Що Лукаш для Мавки зробив.
І при всякій життєвій погоді
Серце мудрості хай навча,
А сопілки тієї мелодії
Не мовчать.
А звучать — ячать.
* * *
Україно, ти багата чарами —
На калину, пісню і вербу.
А іще — манкурто-яничарами.
Для яких давно ти у гробу.

Ці не подадуть шматочок хліба,
Кухлика з водою не дадуть.
...Як же можна вирушати сліпо
Із такими в незалежну путь!

От і маєш: мучить тебе спрага.
Важко ти тамуєш апетит.
Все одно, не маєш, рідна, права
У дорозі впасти. Не дійти.

Селу мого дитинства

Знову снилися рідні краї:
Мила серцю мала Батьківщина.
Скільки житиму, завжди її
Пам’ятатиму пам’яттю сина.
Проминуло немало років.
Мудрим стало моє покоління.
Та обличчя моїх земляків –
Наче дзеркало мого сумління.
Я ніколи не зраджував вас,
Не зганьбив ані словом, ні ділом,
Так було.
Так і є.
І так буде в той час,
Як душа розпрощається з тілом.
Повернеться вона
         до батьківських могил,
Щоб ніколи вже не розлучатись,
І стоятиме, доки їй вистачить сил,
На сторожі.
На варті.
На чатах.

Сестра Тилігулу

                Юрію Сисіну

Не дорікай, ріка,
    не дорікай.
Не винен я,
    що дно твоє міліє,
Що ти, колись могутня Чичиклія,
Тепер із карти
    змушена зникать.
Не дорікай, ріка,
    не дорікай.
Я й сам
    караюсь думкою: безсилий!
І в молоді роки,
    й тепер ось, сивий, —
Твого не можу
    збільшити віка.
А пригадай-но
    молодості весни:
Була ти
    повноводна і стрімка.
Пили тут воду
    запорозькі весла,
І йшла по колу
    шапка козака.
Та й ті часи
    згадать тобі не сором,
Коли,
    узявши сили від води,
На яничарів неньчиних
    Суворов
Не раз — не два
    полки свої водив.
...А риба йшла!
    Які співали тпиці!
І крає серце
    щербленим ножем.
І знає тільки Бог,
    які ще таємниці
Дно Чичиклії
    пильно береже.
Жорстокий час
    руйнує все нещадно.
«Екологічна» —
    модно зветься ця біда.
...Прости мені,
    мій дорогий нащадку,
Що з Чичиклії —
    тільки назву передам.
* * *
Бабине літо. Дідова осінь.
Боже, давно як усе це було.
Та пам’ятаю вдячно і досі
Завжди прекрасне рідне село.
Бабине літо. Дідова осінь.
Щедрі і щирі дари віддає.
Річка Білочі (куди там тій Росі!)
В Дністер тече через серце моє.
Бабине літо. Дідова осінь.
З’явитесь іноді тільки у сні.
Коники в м’яті кричать стоголосі —
Не переслухати їхні пісні.
Бабине літо. Дідова осінь.
Друзі дитинства, лицем до лиця.
Я пам’ятаю, як бігали босі —
Бігові тому немає кінця.
Батькові зими. Мамині весни.
Мов одержимі, прожиті чесно.
Через діброви, ліси і гаї —
Не зоглянувся — майнули й мої.

Мамі

Стежка — вона та ж сама,
Сірі ворота — ті ж.
Тільки болюче «Мамо!»
В серці — неначе ніж.

Чом я його боюся?
Літо... Знову зима...
Тільки згадаю — здригнуся:
«Мамо!» Її нема...

Як ти мене стрічала,
стоячи біля воріт!
Вірив тоді — начало
Тут почина мій світ.

Слів забракло часто.
Вічі у вічі — лиш.
І найпалкіше гасло
Було в ту мить — спориш.

Швидко кінчалась відпустка,
Нові стелились путі.
О, материнська хустка,
Ти — прапор в моєму житті!

Як тебе тільки назвати
Й небо вгорі голубе?
Славлю я сонце і матір,
Але найбільше — тебе!
        * * *
Пробач за красиві слова,
Сказані не тобі,
Сказані не мною,
Не сказані тобі,
Не сказані мною.

Птахи їхніх душ

    Диптих

    Т.Г. Шевченку
І
О Боже праведний, єдиний!
Чомусь я цього не збагну:
Як можна дать талант людині
І пожаліти ТАЛАНУ?
Хоч невеликую частину
Із милосердям і добром:
Всього лиш власную хатину
В садку вишневім над Дніпром.
А в ту хатину — і дружину,
Омріяну з дитячих снів.
Щоб хату повнив безупину
Сміх любих дочок і синів.
Щоб квітував і плодоносив
Садок-райочок за вікном —
В такому бігав колись босим
І спав, укрившись теплим сном.
І щоб ніяка зла година
В сім’ю не несла кривд-образ.
Коли людина та — єдина,
Коли людина та — Тарас.
ІІ
Співець найчорнішої черні
(Яких тільки мук не зазнав!)
Упав на порозі майстерні,
Упав за Вкраїну. За нас.
Щоб ми, живучи, пам’ятали
Його заповітні слова:
Не можна її на поталу
Нікому й ніколи давать.
Щоб знали до храму стежину
І чули, по кому б’є дзвін.
І так щоб любили Вкраїну,
І так боронили, як він.
...Залишилось Слово гаряче.
От тільки Поета нема.
І враження те, що неначе
Вкраїна глуха і німа.