«Я без кохання – мов калина на морозі», або Чотири портрети чекання

Я жінка. Я травинка. Я роса.
Я без кохання — мов калина на морозі.
Як чорний шовк, м’яка моя коса,
Як дикий мед, горянять мої сльози.
Я жінка. Я вродилася такою.
Це задля тебе в мене руки білі,
І голос плине тихою водою,
І материнством квітне моє тіло.
Я жінка.
Я співуча, як струна...

Німецький романіст Жан Поль сказав так: «У жінок все — серце, навіть голова». Втім, відомий і такий його вислів: «Поряд з красою розум і серце завжди виглядають бідними родичами».

Минулої осені, як і до цього, на екскурсії в Уманському національному дендрологічному парку «Софіївка» побували вихованці багатьох одеських шкіл (по шевченківських місцях їздять чомусь рідше). Перед входом до парку я спостеріг таку сценку. Дівчина-підліток, прочитавши напис на колоні «Коханий дарує Софії», мимоволі вражено промовила: «Що, цілий парк — їй одній?» Певно, ще не прийшов час збагнути юнці, яким дивовижним витвором Бога чи матінки-природи є Жінка: красуня, витівниця, мати, захисниця...

Красуня. Мала вроду,
та не мала щастя

В історичному романі Павла Наніїва «Тричі продана», створеному на документальній основі та архівних свідченнях, знаходимо такий портрет Софії, якій і було подаровано парк. Її обличчя «оздоблене найпрекраснішими очима світу і вустами, в котрих блищать два рядочки ідеально рівних, сліпучо-білих зубків. Обриси підборіддя гідні подиву. Волосся чорне, пишне і довге. Вуха, ніс, чоло — архіпропорційні. Шия — лебедина. Рамена гарні й приваблюючі, торс витончений. Перса не великі й не малі, в пропорції з торсом, пругкі і свіжі, мов дитячі щічки, рум’яні, як два яблука. Постава така, що може бути взірцем для різьбяра».

А ось характеристика: «Пам’ять — ангельська, помисли — багаті, фантазія — надміру. Володіє по-стійністю й терпінням до супротивника. До свого минулого байдужа. Її максима — тішитись теперішнім... Ніколи не буває нудною, однаково впевнено говорить і правду, і брехню... Ніколи не пасує перед примхами фортуни, не виказує ні надмірної радості, ні смутку. Слухняна й весела... Незалежна, горда і непідступна, вона збуджувала у титулованих серцеїдів нестримне поривання заволодіти нею».

І ще: Софія мала примхливий характер. У літню спеку 1800 року закортіло їй снігу, щоб на санях проїхати від палацу в Умані до парку. Цю дорогу засипали сіллю, яку відібрали у чумаків.

До речі, мода на таке катання перейшла й до інших вельможних панянок. Так, історик Ольга Білецька у нарисі «Савранщина від стародавніх часів до початку ХХ століття», пишучи про село Гетьманівку, зокрема, оповідає, що місцева поміщиця Лідія Зінов’єва влітку «полюбляла кататися центральною вулицею села на санях, запряжених у дві пари трійки коней. Для цього селяни-кріпаки засаджували вулицю травою та квітами. І коли пані мала їхати — поливали траву водою, для кращого ковзання». У Гетьманівці існував і дендропарк — своєрідна аналогія уманського, але до наших днів дожили лише його жалюгідні залишки.

Сама Софія стверджувала, що походить мало не з царського грецького роду, але, найвірогідніше, вона вийшла із константинопольської грецької сім’ї. Після смертей батька, а потім вітчима та пожежі, яка забрала дім, стала куртизанкою, тобто жінкою легковажної поведінки та авантюрного способу життя. Зоряний час для неї настав, коли мати, теж найдавнішої професії, продала її, 17-літню, за 20 золотих піастрів впливовому польському дипломатові. Той, повертаючись до Варшави, домовився, що туди приїде й Софія. Але вона до Варшави не доїхала. По дорозі зупинилася у Кам’янці-По-дільському, познайомилася із сином начальника фортеці. Він, вражений красою мандрівниці, запропонував їй руку й серце. Відповіла згодою.

Любовних історій у Софії було немало. Її ласкою тішилися королі Франції і Польщі, головнокомандуючий російською армією Григорій Потьомкін та інші вельможні особи. При цьому вона не раз ще й виконувала певні шпигунські доручення.

Але найбільшою взятою нею висотою став шлюб з найбагатшою на той час людиною в Україні — польським магнатом Феліксом Потоцьким. Він, жонатий чоловік, батько одинадцятьох дітей, без тями закохався у Софію. Йому було 46, їй — 38. Вона народила йому ще п’ятеро дітей.

Не дивно, що Потоцький подарував коханій унікальний парк, у якому воєдино зібрано частинки Еллади, батьківщини Софії, скульптури грецької міфології, Єлисейські поля і дивовижні рослини Африки... Згідно з енциклопедією Брокгауза та Єфрона уманська «Софіївка» входила тоді до четвірки найкрасивіших парків світу поряд з парками у Версалі, Потсдамі та Флоренції.

Далі — все невтішно. Фелікс боляче сприйняв зраду дружини з його старшим сином і важко захворів. Помираючи, він не виявив бажання навіть попрощатися з нею.

Наприкінці життя Софія вже вела смиренний спосіб життя. Успадковані гроші та майно вона віддала на користь церкви, на утримання калік, сиріт, покриток і погорільців...

В Одесі пам’ять про прекрасну грекиню зберігає вулиця Софіївська та ще кілька будівель. Детальніше про це можна дізнатися з книжки краєзнавця Олега Губаря «Автографи Одеси».

Витівниця.
Ой очі, очі, очі дівочі...

Ще драматичніше склалося велике кохання Богдана Хмельницького. Гарна сирітка Олена (дехто називає її Геленою) прийшла в дім Хмельницьких як помічниця господині та нянька. Заодно полонила й Богданове серце.

Хто знає, чи став би Богдан Хмельницький, тоді маловідомий чигиринський сотник, проводирем збунтованих мас, великим організатором та творцем нової Української держави, якби не обставини, пов’язані з тим коханням. А сталося так, що у 1646 році новопризначений чигиринський підстароста Данило (Даніель) Чаплинський, людина пихата й гонориста, яка вважала козаків не військом, а зборищем, люто незлюбив Богдана. Він втягнув його у судові процеси на право володіння землями й обмовив у бунтівничих намірах. Більше того, під приводом начебто самовільно привласненого Хмельницьким хутора Суботова силоміць захопив його. Хати поселенців знесли, забрали 400 кіп хліба (одна копа — стіжок із 60 снопів), а млин і все господарство спалили. До смерті побили 10-річного Богданового сина, а Олену викрали.

Втрати довели Хмельницького до відчаю. І це в той момент, коли дружина Богдана померла і вже ніщо, здавалося б, не могло перешкодити йому з’єднатися з Оленою. Натомість з нею повінчався суперник.

Хмельницький помчав до варшавського суду, де згадав і про Олену. Історик Йосип Ролле у книжці «Жінки при Чигиринському дворі» так описує цю сцену:

«Судді почали глузувати:

— Не варто, пане сотнику, шкодувати за такою особою! Світ на ній клином не зійшовся — пошукайте собі іншої, а ця нехай уже залишиться тому, хто їй так сподобався.

Король також нічим не допоміг Богданові, але принагідно вказав на роль шаблі при самообороні».

Що цікаво, Олена, будучи замужем за Чаплинським, симпатизувала і співчувала Богданові, який не змирився з обставинами і з неослабною енергією добивався її. Є підстави говорити й про те, що в якісь моменти вона вгамовувала свого чоловіка, щоб той не запо-діяв смерті Богданові. Та й сам Хмельницький згодом писав: «Якби не ця доброзичлива й дбала про невинно терплячих жінка, не уникнути б мені помсти лютого тирана, її чоловіка»...

Жертвами магнатського свавілля ставали тисячі й тисячі людей в Україні. Вони втікали й гуртувалися на Запоріжжі. Їх ватажком і став Богдан Хмельницький, який після наруги теж вирушив на Запорозьку Січ. Під його проводом народний рух знищив в Україні польську владу і почав створювати українську державність.

У тій запеклій боротьбі безслідно зник Чаплинський, а Олена повернулася до Богдана. Як пише Ролле, «Олена не зуміла використати свого несподівано високого становища для участі в суспільних справах і задовольнилася лише роллю господині, що приймала й частувала гостей чоловіка і, насамперед, його самого. Як дехто вважає, Олена хотіла в такий спосіб догодити своєму панові, аби мати вплив на його оточення. Насправді ж цього впливу не було. Вдягнена в дорогі тканини й оксамити, в діамантовому намисті й діадемі, з коштовними перстнями на пальцях, вона наливала гостям у золоті чарки звичайну горілку...»

Фінал цього найпалкішого і найромантичнішого Богданового кохання був печальним. Йосип Ролле стверджує, що Олена приохотилася до міцних напоїв і, врешті, таки розпилася. Французький письменник Проспер Меріме у нарисі «Богдан Хмельницький» наводить такий кінець: «У той час, коли гетьман перебував на Поділлі, Тиміш, котрий жив у Чигирині, одного дня наказав повісити свою мачуху з шістьма іншими особами на дверях її будинку. Залишилося таємницею те, якими були злочин цих жертв чи причина покарання. Одні літописці стверджують, що за відсутності гетьмана він скористався зі свого права голови сім’ї і діяв відповідно до патріархального правосуддя запорожців». Одеський дослідник, кандидат філософських наук Євген Акимович у своїй праці, присвяченій гетьману Богдану Хмельницькому, уточнює провину Олени: «Її запідозрили в зраді, скоріше за все — у подружній... Старший син Тиміш, який завше ненавидів красиву та вередливу мачуху, наказав повісити її на брамі батьківського будинку у Чигирині».

Мати. Навчила дітей,
як на світі по совісті жити

З образом матері ми пов’язуємо найдорожче: рідний дім, споришеву стежинку, що веде на поріг, червону калину — усе те, що зветься Вітчизною. Мати дарує нам життя, вчить слухати пісні, найперше — колискові, пізнавати світ і вимовляти перші слова. Від сіяча до космонавта, від полководця до солдата — всі ми діти.

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим, —

писав наш духовний провідник Тарас Шевченко.

Не одне дитя, а шестеро виховала Лукреція Тімеркан з Роздільної. Випадково ми сіли поруч у приміській електричці і розговорилися.

Супутниця розповіла про своє життя. Батько пішов на фронт і не повернувся. Мати залишилася з двома дітками на руках. Жили бідно. Коли матір вийшла заміж вдруге, легше не стало. Вітчим ображав пасербицю. Щоб менше часу проводити вдома й підсобити сім’ї, Лукреція вже у 14 років пішла працювати дояркою.

— О четвертій ранку мала бути на фермі, а вона — за сім кілометрів від дому. Ой і находилася тоді! Може, тому й зараз так болять ноги.

Тоді ж вирішила, що коли виросте, буде зразковою мамою. Її думки повністю розділив чоловік Петро, на жаль, уже покійний. Він теж у роботі не знав спочинку. А най-більшою радістю було, коли наро-джувалися діти. І Бог подарував їм аж шестеро — Михайла, Наталю, Софію, Георгія, Володимира та Людмилу.

Всі нащадки Лукреції Миколаївни, як то кажуть, вийшли в люди, працюють і намагаються продовжити кращі родинні традиції. Всі вони теж стали батьками. У Михайла і Наталії вже по трійко діток. А всього у Лукреції Тімеркан тринадцятеро внуків і троє правнуків.

Зараз жінка щомісяця отримує півтори тисячі гривень пенсії і раз на рік — стільки ж за пай. Має низку пільг. Але, каже, живеться сутужно, бо ж ціни ростуть і ростуть. Двічі на рік їй треба проходити курс лікування, а це 1200 гривень... «Коли працювала в колгоспі й одержувала 24 карбованці зарплати, то, здається, жила краще. Буханець хліба тоді коштував 16 копійок, та я його й не часто купувала — свій пекла. Було з чого: колгосп давав по тонні-півтори пшениці».

Та попри все, вона щаслива. Особливо, коли за столом збирається рідня і всі дружно починають пісню, де є слова: «Мамо, мамо, вічна і кохана...».

Недавно знову був гарний привід зібратися: Лукреція Миколаївна удостоєна звання «Мати-героїня».

...Певно, кожен з нас відчував чи відчуває борг перед батьками. Навідуватися додому, писати листи, телефонувати нерідко заважали далекі дороги, інші вагомі причини, а найбільше — звичайні лінощі. Тому прислухаймося до слів поета Вадима Крищенка:

Під очима в мами
    павутинь чекання,
Напливають думи,
    аж у грудях тісно...
Не баріться, діти,
    матінка чекає,
Приїжджайте, діти,
    поки ще не пізно.

Заступниця.
Ждала мати з війська сина...

Дезінформація як один із засобів ведення війни відома давно. Наприклад, Гітлер, підводячи свої війська до кордонів СРСР, поширював чутку, що у такий спосіб він намагається приспати пильність Англії перед тим, як на неї напасти. Сьогодні Путін свідомо поширює в світі неправдиву інформацію, що буцімто Росія в Україні не воює, що це, бачте, українці б’ються між собою, та він, каже, може втрутитися в цю війну, щоб попередити етнічні чистки. На жаль, велика частина росіян вірить цій брехні.

Однією з перших донести своєму народу правду про війну на сході України взялася росіянка Олена Васильєва.

Народилася вона, як зазначається в мережі інтернет, 1959 року в Нижньому Новгороді у сім’ї службовців. Закінчила Мурманський педагогічний інститут, а потім її увагу привернули бізнесові інтереси. Усміхнулася удача — премудрощам цієї справи вчилася на курсах бізнес-жінок у Вашингтоні, згодом — на маркетингових курсах у Фінляндії, ставши міжнародним консультантом з бізнесу. Твердий характер, сповідування демократичних цінностей, відверта брехня Кремля про неоголошену війну проти України спонукали її заснувати групу «Вантаж-200», щоб розповісти російським матерям, де гинуть їхні діти.

За даними Міноборони України, з початку бойових дій на сході нашої країни загинуло близько 2000 кадрових військових РФ. Однак про це в Росії мало хто знає. Офіційна російська пропаганда, на думку зарубіжних та українських медіа-експертів, спотворює понад 80 відсотків новин з України і поширює про неї відверту брехню, зомбуючи і своє населення, і російськомовне на сході України. Наса-джує культ сили й агресії. Невипадково Путіна показують то за штурвалом винищувача, то на підводному човні...

Й ось супроти цієї гігантської машини постає жінка, мужній вчинок якої гідний найвищої поваги.

Певна річ, російська влада не могла дивитися на це спокійно. Олену почали звинувачувати у шпигунстві на користь України, навішувати ярлик психічно хворої, заблокували підвищену, «північну», пенсію, називають, як й інших демо-кратично налаштованих громадян, учасницею «п’ятої колони»... Але російська матір, отримавши «вантаж-200» шукає насамперед її, Васильєву, щоб довідатися, де і як загинула її кровинка. У військових частинах правди не доб’єшся, хіба що скажуть: «На навчаннях» або «Ваш син уже звільнився, а куди відбув — невідомо». Та й «вантаж-200» одержують не всі.

— В Україні, — зауважує Олена Васильєва, — загиблих ховають з почестями, як героїв, а в Росії нерідко це роблять тишком-нишком вночі, при світлі фар. А, буває, згорьованим матерям відповідають: «Забрати тіло нема змоги, бо й мертві в Україні є заарештованими».

Більшого безглуздя, ніж такі «арешти», важко й придумати. Але, як сказав хтось з відомих політиків, чим більша брехня, тим легше в неї повірити.

Є й інші люди в Росії, які протестують проти замовчування правди, проти агресивної політики Кремля. Але масово вийти на вулиці остерігаються, оскільки демонстрантів розганяють, кидають в автозаки, закривають на 15 діб, а можуть й ув’язнити на п’ять років... Перед цією небезпекою не зупиняються лише найсміливіші.

Олена Васильєва створює фільм про війну Росії з Україною. Жінка б’є у набат.

* * *

Лише чотири портрети. А скільки є інших образів жінок, відомих широкому загалу і невідомих, але прекрасних і величних! Дівчинці, яка застигла перед брамою «Софіївки», є над чим замислитися...

Валентин ЩЕГЛЕНКО.