Пряма дорога на хрест

Втім, повернемося трохи назад і повторимо розповідь В. Бородіна, яку він написав у післямові до фототипічного видання «Кобзаря», здійсненого в 1962 році:

«Про цензурну історію першого видання «Кобзаря» згадок самого Шевченка не лишилось. У реєстрі рукописів, розглянутих Петербурзьким цензурним комітетом 1840 р., про «Кобзар» записано: дата подання — 7 березня, назва — «Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения», кількість сторінок — 20, від кого надійшов рукопис — «от г(-на) Гребінки», цензор — Корсаков, дата цензурного схвалення — 7 березня, дата повернення з комітету — так само 7 березня, видано рукопис Іванові Левченку.

Ці самі відомості, крім згадки про повернення рукопису, є у звіті Петербурзького цензурного комітету Головному управлінню цензури за березень 1840 р.

Отже, стає цілком очевидно, що відомі спогади П. Мартоса, чиїм коштом видано «Кобзар», про проходження «Кобзаря» в цензурі не відповідають дійсності. Адже ініціативу видання і проведення рукопису через цензуру П. Мартос повністю приписував собі. Тим часом наведені документи свідчать, що в дійсності людиною, яка допомагала поетові проводити «Кобзар» через цензуру, був
Є. Гребінка. В листах до Г. Квітки-Основ’яненка він ще раніше висловлював своє захоплення поезією Шевченка, можливо, знайомив з рукописами творів поета своїх друзів та знайомих. Восени 1838 р. він взяв кілька віршів Шевченка для опублікування в альманасі «Ластівка».

Звертає на себе увагу не зовсім звичайний факт: цензор П. Корсаков дав дозвіл на видання «Кобзаря» раніше, ніж рукопис був зареєстрований у цензурному комітеті. В друкованому «Кобзарі» дата цензурного дозволу — 12 лютого 1840 р., а не 7 березня, коли рукопис був офіційно поданий до цензурного комітету. Це дає підстави вважати, що Є. Гребінка, ще не звертаючись до цензурного комітету, очевидно, звернувся з «Кобзарем» приватно до цензора П. Корсакова — свого доброго знайомого, на прихильність якого він міг певною мірою розраховувати. Сьомого ж березня П. Корсаков фактично здійснив уже повторне цензурування «Кобзаря» і в той же день повернув рукопис приятелеві Шевченка І. Левченку.

Як видно з реєстру книг, надрукованих за дозволом Петербурзького цензурного комітету, та із звіту Петербурзького цензурного комітету Головному  управлінню цензури за квітень 1840 р., квиток на випуск з друкарні Фішера на-друкованого «Кобзаря» підписаний П. Корсаковим 18 квітня 1840 р.».

Ось що написав В.Г. Бєлінський у рецензії на «Кобзар» 1840 року в журналі «Отечественные записки»:
«Що ж таке «Кобзар»? А ось прочитайте початок поезії «Тарасова ніч» і ви дізнаєтесь:

На розпутті Кобзар сидить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівчата —
Як мак процвітає,
Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В неділеньку вранці;
Як ховали козаченька
В зеленім байраці.
Грає кобзар, виспівує —
Аж лихо сміється…

Тут є і поетичні думи, і історичні легенди, і чари покинутого кохання, і простодушна історія кохання Катерини — словом, всі елементи народної поезії півдня нашої вітчизни.

Але навіщо ж п. Шевченко пише малоросійською, а не російською мовою? Якщо він має поетичну душу, чому не передає її почуттів російською? — скаже багато хто. На це можна відповідати теж запитанням: а якщо пан Шевченко виріс в Малоросії; а якщо його поставила доля в таке відношення до мови, якою ми пишемо й розмовляємо, що він не може висловити нею своїх почуттів? Якщо з дитячих літ його уявлення одяглись у форми південного наріччя, то невже для цього треба закопувати талант в землю? Невже треба заглушати в душі світлі звуки тому тільки, що декілька чоловік у модних фраках не зрозуміє цих звуків, не зрозуміє або не схоче зрозуміти рідного відгомону слов’янської мови?..»

А ось що говорить білоруський поет Янка Купала:
«З творчістю великого українського поета я знайомий давно. Я почув уперше його слова, ще не знаючи, кому вони належать. Я почув ці слова з уст білоруських селян.

Я був ще підлітком, коли в одному селі під Борисовом прозвучало:

Од села до села
Танці та музики:
Курку, яйця продала,
Куплю черевики.

Од села до села
Буду танцювати:
Ні корови, ні вола —
Осталася хата.

Пісню співали білоруські селяни білоруською мовою. Слова врізалися мені в пам’ять. Я тоді ще не знав, що цю пісню співає кобзар у безсмертному творі Тараса Шевченка «Гайдамаки». Я дізнався про це, коли познайомився з великим Кобзарем українського народу, коли я обізнався з творами Тараса Григоровича Шевченка… У лихі роки доводилося ховати «Кобзаря». Царський уряд не допускав до народу полум’яних Шевченкових слів…»

А така думка чехословацького письменника Йосипа Секери:
«Тарас Шевченко належить нашому народу, ніби він родився в Чехословаччині. Але так само належить він і всім народам світу, тому що ідеали, яким присвятив він себе, які оспівував своєю творчістю поета і художника, близькі і дорогі кожній чесній людині на землі».
Хочу навести іще один вислів — Стефана Ткачука (Румунія), який сказав:
«Шевченко народився із серцем і розумом генія. Він вийшов із гущі народу, увібрав його силу, виріс на його велетенський зріст й веде свій народ у майбуття.

У кожній Шевченковій поезії сяють, як весняні блискавки, гнівні слова гримкотять, як сердиті громовиці. Прозріння втілено тут у пророцтво.

Шевченко обезсмертив давнину і провістив будучність народу. Він засадив у чорнозем душ калинове цвітіння національної самосвідомості народу. Він мріяв про той великий сад наших народів, який прикрасить политу потом і кров’ю землю в майбутньому.
Він — сонце української поезії. Народившись у тісній хатині з підсліпуватими вікнами, в дідівськім краї, він щороку дедалі ширше обходить своїм світочем усе нові країни, народи, велику нашу планету».

Але повернемося до «Кобзаря»:

А що правда, та воля ота,
Що глумились весь вік над тобою,
То вони, наче мрія свята,
Сяють нам провідною зорьою.

Через те від високих палат
І до кожної вбогої хати
Твій «Кобзар» — є жаданий нам брат,
Чи сестра-жалібниця, чи мати.

Як той круг розгорта по воді
Без упину широкеє коло,
Так немає упину й тобі,
Бо… «дух свят» — не вмирущий ніколи.
П. Мирний, «На 46-ті роковини
Т. Шевченка», 1907.

А коло хліба на столі,
На самотканій скатертині,
Лежала книга — як святиня:
Людські надії і жалі.

То був «Кобзар».
Його не міг
Ніхто, не вмивши рук, узяти,
Бо він — святий, казала мати,
Він смерть народу переміг!

Його, мов хліба в чорний час,
Просили в позички сусіди,
Зціляючи серця завсіди
Тим словом, що прорік Тарас!
Іван Гнатюк, «Кобзар».

Шептал он родине: «Воскрсени!
Свободна будь, пока умру!»
И пел сердечные он песни
Украйне, светлому Днепру…
А там, на родине, уж знали
О нем. Вечерняя заря,
И лес, и Днепр не раз слыхали
Родные песни «Кобзаря»…
Он песни слал домой с чужбины,
Он сердцем жил в родном краю,
Он про судьбу пел Катерины,
Про долю горькую свою…
Р. Меч, «Кобзарь», 1911.

Переді мною лежать три «Кобзарі», видані під час Великої Вітчизняної війни — у 1942, 1943 і 1944 роках. Я називаю їх «Кобзарями»-фронтовиками. Про ці «Кобзарі» та взагалі про «Кобзарі», які про-йшли дорогами війни, є багато спогадів і написано багато віршів:

Я згадую убогу нашу хату
В селі, у повоєнному садку:
В однім кутку ікона — Божа Мати,
Портрет Шевченка в іншому кутку.

Біля лежанки замість столу — скриня
(Це ж треба! Пощадив війни пожар).
Скарби в ній найдорожчі і святині:
Святе Писання й бунтівний «Кобзар».
Я ще малий… Я ще збагну нескоро
Цей дивовижно незбагненний світ…
Святе Писання кличе до покори,
Кайдани рвати кличе «Заповіт».

Своєму батьку вдячний я понині —
Мені малому розтлумачив він:
Перед іконою стаємо на коліна,Щоб з Кобзарем піднятися з колін.
Анатолій Анастасьєв, «Святині».

…У вікнах пожежі відсвіти, —
Театр і музей догора.
У вікнах жахливі квіти,
Із неба — смертельний град…

Що взяти з собою в дорогу?
Далека вона, важка,
Щоб не зморилися ноги,
Щоб не боліла рука.

…Кругом здригається камінь,
Сусідні будинки горять…
Тремтячими рукамиВ дорогу я взяв «Кобзаря».
Олекса Ющенко,
«Що взяти  з собою в дорогу», 1941.

Як запалала в небі грізно
Війни кривавая зоря,
Йдучи на битву за Вітчизну,
Я взяв з собою «Кобзаря».
В борні запеклій і рішучій,
Його слова, мов грім гримучий,
Будили силу у мені
І падали, як меч, на ката:
«Карайте, бийте ворогів!»
Плече в плече із руським братом
Ми йшли вперед крізь дим боїв.
Клич Кобзаря:
             — За Україну! —
До помсти звав нас.
Вдень і в ніч,
В боях не знаючи спочину,
Я кидався в смертельну січ,
В час випробувань, тривоги,
Помщаючись за ріки сліз,
До дня святої Перемоги
Я з гордістю його проніс.
Олексій Палажченко, «Кобзар».

Розповідь свою про народження «Кобзаря» хочу закінчити рядками із вірша Йоле Станишича «Солнечные струны»:

Волны вскипали под небом хмурым,
бились с разлету в речные кручи.
Песня твоя нарастала с бурей,
грозно гремела, как Днепр могучий.

Ветер развеивал прах столетий,
и зарастали травой руины.
Песня твоя! Никогда не истлеть ей,
в песне твоей — душа Украины.

В песне твоей золотится колос,
в ней и улыбка, и капли пота.
Песня возвысила вещий голос,
ложь ей чужда, и чужда позолота.

То нежно звеня, то гремя сурово,
нежнее лазури, грознее стали
над миром растет Тарасово слово
и осеняет земные дали.

(Авторизований переклад із сербської Леоніда Вишеславського) та рядками із вірша Броніслава Кежуна «Дорога до Тараса»:

На Чернечій горі
Світанкова зоря зайнялася,
Шлях-дорога сюди
Із народної шани іде.
Тут, на Канівській кручі,
Поховано серце Тараса,
Тільки серце Тараса,
А пісня живе між людей!

Бо ніколи й ніде,
Бунтівлива, вона не вмирала.
В ній клекоче вогонь
І прибій океанський зрина.
В прикаспійських пісках,
За сталевим бескеттям Уралу,
За морями далеко
Тарасова пісня луна.

На зорі, в вишині
Перед нами так близько і зримо
Монумент його встав,
Що здалося мені у той час,
Ніби, небо підперши
Міцними крутими плечима,
Він іде по землі,
Сам живий, непохитний Тарас!

(З російської переклав Юрій Стадниченко).

Підготував Володимир ПОРТЯНКО,

заслужений працівник культури України.