Сповідь у дорозі

Перед очима вже вкотре постає моторошна картина, що обійшла всі екрани телевізорів та фейсбуків. Вулицями Донецька запроданці ведуть змучених українських воїнів — «парад полонених», що влаштували нелюди. А озвіріла юрба жінок з перекошеними люттю обличчями щось хижо кричать героям, плюють, намагаються вдарити. Що це в жіночій подобі? Хіба такі жінки бувають? Чи може християнин підняти руку на беззахисного? Ця болюча картина давно вже відома людству. Вона повинна бути закодована в ньому генетично, щоб не повторюватися ніколи. Але ж повторюється... І не раз. Знову антихрист поруйнував мир у нашій хаті. Брудна, жорстока, кривава війна слабких примушує забувати, що вони люди. Сильних робить сильнішими, а в їх середовищі народжуються герої. І слава Господу!..

Тут мої тужливі роздуми обірвалися. Сильним чоловічим порухом двері купе розчинилися і на підлогу впали два великі баули плямистого кольору. За ними, трохи зігнувшись, щоб не зачепити верхнього одвірка, зайшов високий молодий чоловік з важким речовим мішком за плечима. На ньому був одяг також зелено-плямистого кольору, у якому ходять тепер наші захисники і не тільки.

«Мабуть, теж не дістав квитка у звичайний вагон», — подумала я. І ніби у відповідь молодий чоловік, майже юнак, вибачливо сказав: «Їхати треба терміново, а квитка у звичайний вагон роздобути не вдалося. Багато людей зірвано із насиджених місць, — півкраїни на колесах. І додав: — Доброго вам вечора».

Щось світле разом з ним увійшло до купе й оселилося в ньому. Він почав спокійно, зі знанням справи розкладати свої речі. І хоч їх було немало, та завдяки його вправності вони незабаром усі кудись зникли і в купе стало, як і було, вільно й затишно. А тим часом потяг, шарпнувшись, тихо рушив і, повільно постукуючи колесами, почав набирати швидкість.

«Ось і в моє тимчасове житло завітала війна, принаймні її вісник», — із сумом подумала я. А він, високий, худенький, з ледве помітною борідкою, справді був з дещо іншого світу. Підтягнутий, впевнений у собі, в правильності того, що робить. Спокоєм і рівновагою віяло від нього. Миром. Хоча в країні йшла війна, і він, як видно, займався теж справами не мирними. Чимось невловимим він мені нагадував мого ще зовсім молодого сина, що поїхав на Донбас і забрав із собою мій спокій. Юнак тим часом зайняв своє місце навпроти мене, посміхнувся й став ще молодшим.

— Давайте знайомитися, адже ми попутники і маємо спільну «хату», — сказав він. — Мене звуть Віктором, тобто переможцем. Та я, на жаль, не з них. Звичайний.

— Спостерігаючи за вами, не скажеш. Саме впевненість переможця і випромінює ваша постать, — відмовила я й назвалася.

— А ви, я бачу, сумуєте? — уважно глянув на мене.

— Та кому зараз весело? Війна ж...

На цих словах у двері постукали. Провідник приніс склянки з чаєм. Цей дорожній ритуал — чаювання — чимось зближував зовсім незнайомих людей швидше, ніж у буденному житті. Віктор дістав з невеличкого пакета рум’яні пиріжки до чаю. Я — фрукти. Пиріжки були домашніми, запашними й апетитними. Я їх щиро похвалила.

— Це моя дружина вміє творити такі кулінарні дива, — трохи по-дитячому запишався Віктор. — А нещодавно вона подарувала мені найбільше диво в світі, на яке здатні лише жінки, — сина Гаврилка. Такого ж синьоокого, як сама, — не втримався він зі своєю радістю, якою запромінилися його великі карі очі.

— Як це гарно, яке щастя, більшого, мабуть, і не буває, — сказала я схвильовано. — Сердечно вітаю вас. Чиїсь хворі мізки затято працюють на те, щоб знищувати життя. А наше святе жіноцтво, не зважаючи ні на що, вперто його творить. Отже, життя непереможне, воно не може скінчитися, хоч у моїх словах нема нічого нового, як і в тому, що над усім цим — Господня воля... А ви теж на війну? На кого ж полишаєте своє беззахисне сімейство? — поцікавилася з тривогою.

Хлопець помовчав, ніби роздумуючи над чимось, і відповів:

— Ні, я не на війну. Їду до друзів у Петрівці під Києвом, які проходять там вишкіл перед тим, як їхати на передову. Везу їм необхідний зараз теплий одяг, спальники та інше. Все, що замовляли. Хотів би бути серед них, але не вийшло.

— То ви волонтер?

— Можна вважати й так, але ще без необхідного досвіду й стажу. Мушу чимось їм допомагати, раз самому не довелося.

Юнак на деякий час замовк. Мені теж не хотілося набридати йому зайвими розпитуваннями. Та після короткої паузи він заговорив глухувато, ніби переміг у собі якусь перепону.

— За другим призовом, коли ще не народився синок, я зважився йти добровольцем, бо під призов не попав би (здоров’я не дозволяє). Думав, залишу дружину на її та своїх батьків, а сам — куди більшість. Дуже вже гірко було спостерігати, як наш «брат», що в Кремлі сидить, нахабно намагається зробити нас своїми рабами. Хоча, кажучи відверто, жаль було її й синочка, що мав народитися. Важкі думки не давали спокою. Бо ж я, не доведи Господи, міг би його ніколи й не побачити. А як же хотілося! Який він буде? Як плакатиме, сміятиметься, ходитиме? На кого буде схожий? Тепер я вже бачу — надзвичайний! Ні в кого такого нема! Тоді ж серце краялося... Та я готувався. Знав, що армія наша бідна, то придбав усе, що необхідно. Крім зброї, звичайно. Дружині не говорив про своє рішення, не хотів хвилювати, боявся навіть натякати, щоб не було небажаних ус-кладнень. Сказав тільки татові. Вірив — він мене зрозуміє. Та сталося не так, як я собі планував. Батько мене уважно вислухав, тамуючи хвилювання — видавала його блідість. І нічого у відповідь: ні відмовлянь, ні схвалення моїх планів. Видно, не ви-стачало йому сил. Відразу якось змарнів. Став мовчазним. Якийсь час ми до цієї розмови не поверталися. А десь за тиждень, коли я вже збирався оголосити день свого від’їзду до одного з добровольчих батальйонів, батько при-йшов до мене з повісткою з військкомату про відправку через два дні у 28-у бригаду. Був рішучим і впевненим. Сказав, що має йти. Він — лейтенант запасу. Що прийшла його черга брати до рук зброю, щоб захищати свого онука і всіх онучат України. А я повинен дочекатися сина, виростити і виховати його. «Я свого сина вже виростив, — сказав він. — Настала твоя черга. Повір мені, це справа не менш почесна й відповідальна. Бог тобі в поміч. Я ж хочу, щоб мій онук знав, як би не склалася моя доля, що дід його був гідною людиною».

Хлопець знову помовчав, ніби тамуючи хвилювання, і повів далі:

— Нелегко мені було змиритися з його рішенням. Та й не змирився б, якби не моя серйозна травма. Серцем я й досі бунтую, що не там, що відпустив тата... Віддав я йому свою форму, берці, все, що купував для себе. Провели ми його з дядьком (татовим братом) до підготовчого табору, а через місяць він уже був під Донецьком. І зараз там. Воює. Страшно мені за нього. Адже не зовсім здоровий і далеко не першої молодості. Вперто переконую  себе, що з ним усе буде добре, але неспокій ятрить душу. Ось і намагаюся бути корисним своїм друзям. Тримаю постійний зв’язок з татом. «Новою поштою» та через волонтерів за матеріальної допомоги дядька Петра передаємо йому та його хлопцям необхідні речі — все, що замовляють. Адже там скрута. Добре, що поки існує зв’язок і що люди в нас прекрасні. Таку брилу несуть на своїх плечах, щоб допомогти воїнам. Ясно одне — народ наш став іншим. Він уже ніколи не скориться путінським бандитам, не стане рабом. А це головне... Гаврилко ж росте. Ми вже дідусеві світлину його в малюсінькій вишиванці вислали. Дуже тішився. Сказав мені телефоном: «Передай онукові, що він моя найбільша гордість, джерело моєї витримки та впевненості, що я зробив правильний вибір. Він — мій Ангел-охоронець».

Юнак завершив свою розповідь і притих, ніби знітився, що так багато розповів заповітного зовсім незнайомій людині. Та, зустрівши мій схвильований погляд, знову посміхнувся. А я вдруге відзначила — яке в нього тонке, духовне обличчя і як він мені нагадує сина. Душу затопили щемкі почуття вдячності за довіру і гордощів за нашу чисту патріотичну молодь — надію України, її майбутнє...

Вночі майже не спала. Перед очима стояли всі, про кого розповідав Віктор. Нехай береже вас Господь!

Вранці, розстаючись, ми вже попрощалися як споріднені душі. Я обережно погладила його по щоці, а коли він повернувся до дверей, таємно перехрестила його в дорогу...

Наталя ШАТАЛОВА.
м. Южне.