Щоб не губився родоводу слід...

Жили ми тоді на Херсонщині, у великому селі, де було повно батькової рідні — його сестри, мої тітки, дорослі племінники, всі мали будинки, власні господарства, але не гребували відбирати від нас чи не останнє. Заробить тато в колгоспі зерна, цукру, комбікорму — вони й сунуть до нашої хати з мішками. Ніхто ніколи й копійки не заплатив. Зорати городи, перевезти на забій худобу, вивезти картоплю на базар — всі йшли до тата, який ніколи не відмовлявся допомогти сестрам. Коли будувалися — допомагав, безвідмовний, усім, хто просив. Я змалечку сапала городи рідні, на канікулах ганяла до річки качок, рвала бур’ян для їхніх кролів. Віддячували, як правило, татові — пляшкою, мені — тим, що звали до столу і давали у мисочці з собою. Пляшка тата і згубила: поліз він якось під трактор, а той на нього і посунув.

«Не побивайтеся ви так — дитина не пропаде, під опікою держави їй буде ліпше», — згадую слова гарної жінки в міліцейській формі, яка приїхала забирати мене до інтернату. Казала вона це моїм тіткам, які навзрид плакали, проводжаючи мене в дорогу. Згадую їхні слова, мовляв, нічого Томусі в селі не світить, без догляду й дисципліни, хіба що доля блудливої матері, яка десь завіялася.

Із собою, пам’ятаю, мені дали баночку каші з підливою, розбухле від води печиво з поминального столу та жменю дешевеньких цукерок у липких крихтах від того печива.

Всі ці роки, а мені давно вже навіть не п’ятдесят, у мені тліє болюча образа на численну батькову рідню, біля якої мені тоді не знайшлося місця, тому що життя на державному утриманні — це такий гіркий хліб, якого не побажаю скуштувати нікому на світі. Я в перший рік писала тіткам листи, але відповіді на них не отримувала. Може, вони не доходили до адресатів, але мене ніхто ніколи не провідував, тож їм, тепер розумію, було не до мене.

У херсонському інтернаті жили ми по десятеро в кімнаті, милися в спільній душовій один раз на тиждень. Пригадую ті банні дні. Розріжуть нянечки великий шматок господарського мила на дрібні шматочки, роздадуть нам: мийте спершу голови, наказують! Те мило смердить, випікає очі. А споліскували ми волосся ковшиком з величезної виварки, водою з розведеним у ній пахучим шампунем.

Так наші казенні мами економили на дітях, щоб вигадати для себе пляшку шампуню.

Смак справжнього м’яса я згадала тільки в профтехучилищі, де ми навчалися і вже заробляли на себе, наймаючись підсобниками робити ремонти. У тих котлетах, які нам давали в інтернаті, м’яса зовсім не було, проте кухарі йшли додому з такими торбами, що аж вгиналися.

Ми, дівчатка, дорослішали, але ніхто ніколи нам не розповідав, що жіночий організм має певні особливості. Ми потайки крали простирадла і шматували їх. Перший свій бюстгальтер я купила в двадцять років, тому що нас ніхто не вчив, для чого потрібна ця білизна і що вона взагалі потрібна жінці.

Була відлюдькуватою, за юрбою не бігала, за що не раз була битою і приниженою однолітками. Казенні діти злі і мстиві. Дружила я з Сонею, яка дуже соромилася своєї шепелявості і ні з ким, окрім мене, не спілкувалася. Отак ми удвох і трималися подалі від гурту. Якось однокласники загнали нас з подружкою у куток і заплювали. Ні за що, просто так.

Пригадую день, коли я, вже десятикласниця, з червоною пов’язкою на рукаві чергувала на воротах. Була весна. Так ніжно розпускалися липкі бруньки на тополях, так мило гріло сонечко. На мені було зимове пальто з великим червоним коміром із штучного хутра, видане нашим завгоспом, широкі спортивні штани, які замітали подвір’я, і парусинові туфлі. Наші всі ходили в тому, що видавали. Тож мене нічого в моїй одежині не бентежило. Я з цікавістю розглядала людей, які проходили повз наші ворота: куди хто поспішає, про що думає?..

Примітила, що кроків за десять від мене зупинилися троє хлопців. Десь, напевно, мого віку, але «вільні», як ми тоді називали тих, хто жив удома, з батьками. Хлопці постояли, розглядаючи мене, а потім почали голосно реготати і тицяти в мій бік пальцями. Розсмі-шили їх ґудзики на моєму пальті: великі, круглі, із зірками всередині. Такі тоді носили солдати. Наш завгосп зрізав звідкись ті «зірки» і пришив до мого пальта.

Це згодом я зрозуміла, що так потішило хлопців. А тоді, під тими воротами, мені захотілося померти, провалитися крізь землю, розчинитися у повітрі, щоб тільки не чути того сміху у мій бік, який, ніби кувалдою, бив по голові: ти негарна, гидка, нікому не потрібна, гірша від усіх. Світла надія на те, що там, за воротами інтернату, буде все яскраво й тепло, як колись біля тата, що там з мене ніхто ніколи не сміятиметься, ніколи не образить, — змилася моїми слізьми.

Я не обізлилася на людей, не стала п’яницею чи злодійкою, хоча з наших, інтернатівських, багато хто пройшов через тюрми, навіть дівчата. Я загнала свої комплекси глибоко в душу, звідки вони час від часу висувають свої зміїні голови і жалять мене недобрими згадками про пережиті приниження й образи. Сім’ї не маю, як і рідні. Живу у власній хаті, ладжу з сусідами, радію успіхам і удачам моїх численних похресників. Раз на два-три роки провідую татову могилку. Тітки давно повмирали, для двоюрідних братів і сестер я чужа людина. Якби була багачкою, жила десь в Америці, то, може, й родичалися б. А так… Навіть не нагадую їм про себе, бо мене в їхньому житті давно нема.

Тамара О.
Любашівський район.

Руслан і його команда

Мені 39 років, одружений, маю трьох синів. Дуже сподіваюся, що невдовзі знайдемо з дружиною і крихітну донечку. Мої батьки, Ксенія і Леонід, вже біля Бога. Про те, що їм я нерідна дитина, довідався у 15 років, коли на дні шухляди знайшов документи про всиновлення.

Мене зрозуміє лише той, хто пережив подібне «одкровення». Я втік з дому, з тиждень блукав містом, майже нічого не їв. Мене шукали мама з татом, міліція, мої друзі.

Всю правду про себе дізнався, коли повернувся додому, наїжачений і голодний.

Мені було не більше трьох-п’яти днів, коли невідома молода жінка на автовокзалі в Миколаєві попросила двох дівчаток-підлітків кілька хвилин потримати немовлятко, загорнуте в картату ковдру. Сказала, що треба збігати до туалету, що за кілька хвилин повернеться.

Не повернулася ні за годину, ні за дві. Черговий по вокзалу міліціонер викликав наряд і «швидку».

Так я опинився в будинку дитини «Сонечко», звідки мене й забрали мама з татом.

Чи хорошими вони були батьками? Най-кращими в світі! Траплялося, що пізнавав я й татового паска, але заробляв на нього. Як відвадив мене колись паском від цигарки, то й досі до неї не торкаюся. Але тоді, коли втік з дому й вештався містом, згадав усі батькові кривди, усі мамині недобрі погляди. Якби, думав собі, я був рідним, то мене б лише голубили і пестили, все дозволяли, не примушували чистити картоплю чи виконувати іншу «непосильну» хатню роботу, неодмінно купили мотоцикл «Верховина», і батько не злився б і не казав, що я ще замалий їздити.

Сьогодні, коли я щасливий у родині, коли зі своїми хлопцями ганяю в футбол і нас називають не інакше, як «Руслан і його команда», маю друзів, хорошу роботу й достаток у своїй господі, відчуваю радість і вдячність мамі Ксенії і батькові Леоніду за все, що вони для мене зробили, що на одного сироту у цьому світі стало менше.

Часто думаю: а хто вона, та худенька дівчина-жінка, яка принесла мене на вокзал? Можливо, вона мене шукала, оговталася і напитувала, куди її дитину забрали? Можливо, й досі шукає та проливає гіркі сльози за своїм хлопчиком? Був же в мене і батько, Хто він, де зараз? Мене всиновили — і загубилися для них всі мої сліди.

Маю досить специфічну зовнішність. Дружина каже, що, може, я вірменського роду, а може, й чеченського, а може, з молдаван чи з ромів, адже вони також чорняві.

Моя рідня — це мої діти, сини, дуже схожі на мене. І зовнішністю, і характером. То нехай з мене і розпочнеться наш рід.

Руслан.
м. Одеса.

Право жити серед своїх

Тема виховання дітей в інтернатах і сиротинцях — надзвичайно болюча для суспільства. І для нашої громади зокрема. Йдеться ж бо про долю тисяч дітей, які щороку залишаються без опіки своїх рідних. Хтось сиротіє, а хтось вимушений страждати в казенних стінах через те, що рідні батьки виявилися безвідповідальними перед своїми дітьми.

Конвенція ООН про права дитини наголошує, що діти повинні зростати в сімейному оточенні, а сім’ям мають бути надані необ-хідний захист і підтримка. І ми мусимо кожній родині забезпечити такий захист і таку підтримку.

Справді, профілактика соціального сирітства — не боротьба з наслідками, а робота з причинами. Ось чому нам вкрай важливо підняти рівень соціальних послуг.

Якісний соціальний супровід сім’ї — це складна система відносин і дій, закріплених законодавчо і підтриманих великими грішми. Я не думаю, що знадобиться більше від того, що нині витрачається на утримання інтернатних закладів. За офіційною статистикою, майже шість мільярдів гривень щорічно ви-трачається на фінансування інтернатів в Україні. Саме ці немалі гроші необхідно скерувати на підтримку сімей, що мають проблеми, аби зберегти ці гнізда заради дітей, яким ніде не буде так тепло й затишно, як біля своїх батьків.

Хто заперечить, що подолання негативних наслідків виховання дитини в інтернаті є значно затратнішим для суспільства, ніж збереження сім’ї для дитини?

Альтернативи інтернатам, які поліпшують становище дітей, — це прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, влаштування під опіку. Це давно й успішно практикується у Європі.

Одещина у цьому напрямку не пасе задніх. Та як легко хорошу справу ми часто ладні звести нанівець! Пригадую, на якомусь із засідань за участю представників державних служб, які опікуються дітьми, одна чиновниця привселюдно ганьбила подружжя, яке взяло на виховання більше десяти дітей, мовляв, вчителі сигналять, що діти приходять до школи у невипрасуваному одязі. Я тоді не витримала: а ви готували, запитала в неї, бодай раз у житті сніданок на 15 душ? Замість того, щоб поцікавитися, чи вистачає потужності однієї пральної машини на таку велику родину, і якщо не вистачає, то подбати, щоб у хаті цих людей з’явилася потужніша, вона, бачте, критикує. Вишукує недоліки.

Активісти нашої організації вже практично розробили громадську програму протидії абортам та відмові від немовлят під загальною назвою «Не зайва дитина», що включає в себе низку конкретних заходів, скерованих на зміцнення родини, на психологічну й матеріальну підтримку жінок, для яких із різних причин діти стають зайвими чи небажаними. Робота

об’єднає старання психологів, медиків, освітян, громадський сектор, представників місцевої влади. Ми діятимемо у цьому напрямку через організацію різно-планових заходів обласного масштабу, де широко пропагуватиметься набутий досвід зміцнення родин, а також через відро-дження жіночих рад на місцях, через заохочення жінок, які мають авторитет у громаді і які можуть вплинути як на конкретних людей, так і на рішення місцевої влади.

Загалом, щоб підняти цю надзвичайно складну й неоднозначну проблему, необхідна чітка політична воля, яка опиралася б на таку ж чітко сформовану думку громадськості.

До слова сказати, в нашій області є пологові будинки, де впродовж десяти останніх років не було жодної відмови від немовлят. Там не народжують якісь особливі жінки. Там персонал закладу так працює з породіллями, контингентом, самі знаєте, непростим, і з їхніми родичами, що вся малеча споряджається додому, а не до будинків дитини. Чому б цей безцінний досвід не поширити?! Скільки такого хорошого вже набули! Його оприлюднити б, пропагувати б!

На території Одещини діють інтернатні заклади, де живуть діти з фізичними вадами і розумовими відхиленнями, які неможливо піддати корекції. Це особливі діти, які також мають право жити серед своїх рідних. Якби гроші, які держава ви-трачає на пожиттєве утримання таких дітей в інтернатах, бодай частково віддавали сім’ям, де вони народилися, то, переконана, від них не так часто відмовлялися б, адже родина мала б кошти на лікування та догляд.

Можливо, варто попрактикувати тимчасове розміщення дітей в інтернатах, допоки їхні батьки вилікуються від наркоманії чи від алкоголізму, знайдуть роботу, житло. З батьками, які виявилися не здатними виховувати власну дитину, також необхідно працювати.

Вирішення таких складних проблем потребує часу, немалих бюджетних грошей, а найголовніше, як про мене, — політичної волі.

Світлана ДИГУЛЯР,
голова правління
ГО «Асоціація жіночих організацій Одеської області».

Підготувала Ніна ЗАЛЕВСЬКА.

Післяслово. Цей матеріал підготовлений у рамках громадянської кампанії «Відкриваємо двері дітям» (www.openingdoors.org.ua), до якої долучилася і редакція газети «Чорноморські новини».

Головна мета кампанії — консолідація зусиль суспільства заради впровадження змін у соціальній політиці, що призведуть до відмови від інтернатів. Одним з ключових завдань кампанії є підвищення поінформованості суспільства про шкоду і неприйнятність зростання дітей в інтернатах та про існуючі альтернативи. Кампанія впроваджується у 12 країнах Європи і закликає Європейський Союз та уряди європейських країн здійснити перехід від інтернатної системи догляду за дітьми до системи, яка заснована на вихованні дітей в сім’ї та громаді.

Представництво благодійної організації «Надія і житло для дітей» в Україні (www.hopeandhomes.org.ua) — національний координатор кампанії в нашій країні. Діяльність організації спрямована на створення необхідних передумов для реформування системи захисту дітей, відмови від інтернатного їх догляду та переходу на систему, яка забезпечує виховання у сім’ї.

Фонд Ріната Ахметова (www.fdu.org.ua), головний національний партнер кампанії, завжди приділяв значну увагу підтримці сімейних цінностей у суспільстві, а особливо — праву дитини жити та виховуватись у родині. Саме тому в рамках програмної діяльності фонду було започатковано програму «Сирітству — ні!» (www.sirotstvy.net).

Заходьте за посиланнями, не залишайтеся байдужими, висловлюйте власну думку стосовно теми, яка обговорюється. Ми чекаємо на ваші дзвінки та листи, у тому числі — на електронну пошту нашої редакції: cn@optima.com.ua (з поміткою: «Сирітству — ні!»).

Н.З.