Шляхи до «Тарасового дому»

— Це дуже потрібна для одеситів виставка у такому форматі по кількості, розміру, художній якості та тех-нічному виконанню фотографій і, головне, — за змістом. Це справді подія, — каже Тарас Іванович. — Дуже цікаво, що газета «День» супроводжує свої акції у різних містах подібними безпрецедентними виставками. Нині Україна перебуває у стані напруження у зв’язку з російською агресією у Криму і на сході країни. На світлинах дуже багато важливої інформації для дітей, молоді, не кажучи вже про дорослих. Також знаковим є той момент, що після проведення подібної виставки у Києві Одеса стала наступним містом, яке підтримало культурно-просвітницьку естафету «Дня». Якщо подібні акції відбуватимуться з певною регулярністю, то це буде плюс не лише газеті, але й для одеситів.

— Ви докладаєте багато зусиль для популяризації власної україніки. Досить відоме видання серії листівок творів та фотографій з вашої колекції...

— Свою колекцію я назвав «Тарасів дім» на честь мого патрона Тараса Шевченка, бо усе, що є в ній, так чи інакше виходить на цю постать — це й книжкові видання, живопис і графіка, фотографії, листівки, народне мистецтво, документи. Видавати листівки я розпочав десь у 2009 році, і на сьогодні видав близько сорока зразків. Мій підхід такий: видаю лише те, що є в моїй збірці або до чого я особисто причетний. Як сказала одна із моїх московських колег з числа колекціонерів, на просторі колишнього СРСР я єдиний, хто проводить подібну акцію. Буду продовжувати, бо є з чим знайомити людей. Раніше я видавав по тисячі примірників, а сьогодні — до двохсот, і якщо вони розійдуться, то це вже буде раритет.

— Хто фінансує цей проект?

— Фінансую сам із своєї пенсіонерської тумбочки. Щось купують, щось дарую.

— Михайло Жук — особа непересічна, цілісна і тра-гічна водночас. Як це буває, його швидко забули. До речі, у 2014-у минуло 60 років від дня смерті Михайла Івановича Жука. Коли ви особисто для себе відкрили феномен цього майстра?

— Це сталося завдяки знайомству з відомим одеським колекціонером Сергієм Зіноновичем Лущиком. Саме дякуючи йому, на початку 1960-х я захопився Михайлом Жуком. Тоді почав збирати його оригінальні твори, і згодом придбав у сина художника панно «Біле і чорне» — одну з найвизначніших робіт Жука у стилі сецесії. Відтоді одне з моїх завдань по життю як українського колекціонера, сформованого саме в Одесі, — збирати подібні старожитності й поширювати українську культуру. Як колекціонер я розпочинав з античності. Тоді ж розпродав або обміняв свою колекцію з античності Причорномор’я на україніку. Давно виношую плани створити комплексний музей «Тарасів дім», який би включав три музеї: «Одещина — Шевченкові», «Амвросій Ждаха і його творчість» та «Пером і пензлем» — це Жук.

— Для здійснення цього наміру ви вже пройшли певний шлях.

— Звертався у різні інстанції: до облради, міськради, обласної держадміністрації, навіть в Адміністрацію президента. Досі нічого мені не можуть запропонувати. Можливо, й не хочуть. Прошу до 400 квадратних метрів площі, але не пропонують навіть 200! Два місяці тому звернувся з проханням до голови Одеської облдержадміністрації Ігоря Палиці виділити до 400 квадратних метрів у колишньому Будинку студентів на Маразліївській вулиці (де певний час перебувала обласна «Просвіта»). Це поряд з парком імені Тараса Шевченка, де Кобзареві встановлено відомий монумент. Кращого місця в Одесі годі шукати. Цей будинок, площею понад три тисячі квадратних метрів, нині використовує одна будівельна організація, яка взяла його на своє утримання. Потрібне відповідне рішення Одеської обласної ради, яка могла б передати необхідну для експозиції площу за символічну плату на довічне користування. Як тільки такий музей буде створено, я готовий подарувати свою колекцію місту.

— Ваш музей таки діє завдяки вашій енергії, хоча й віртуально...

— Напрямки популяризації колекції можна проілюструвати на прикладі Михайла Жука. Це публікації в газетах і журналах, виступи на конференціях. Другий напрямок — виставковий, який стосується не тільки Одеси. Роботи Жука я показував у Дніпропетровську, Чернігові, Каневі, інших містах. Ділюся ними із задоволенням. Наприклад, два роки тому в Одесі в галереї «Квартира №10» були представлені твори Жука з приватних збірок, які раніше не показували. Був виданий каталог. В Одесі Жука шанують, виставки його творів провели провідні заклади міста — художній, літературний, історико-краєзнавчий музеї, будинок-музей Ре-ріха, а також ОННБ імені Горького.

— Ви є автором безпрецедентного проекту — виставки однієї картини, і саме панно Михайла Жука «Біле і чорне» відповідає подібному формату. Як писалася ця одіссея сецесійного шедевру, яка із всеукраїнської перетворилася на міжконтинентальну?

— Тут я не повторюю сучасників, а лише Куїнджі, який у 1880 році у Петербурзі виставив свою славнозвісну картину «Місячна ніч на Дніпрі». Вперше твір Михайла Жука я показав у 1988-у в Одеському художньому музеї. У 1990-у ця виставка відбулася у Києві, в літмузеї, а в 1991-у, коли відзначалося 100-ліття від дня народження Павла Тичини, її представили в Музеї-заповіднику імені М. Коцюбинського у Чернігові. Це знаменно, адже саме Михайло Коцюбинський був першим, хто бачив панно «Біле і чорне», на якому маємо перше портретне зображення Тичини. Цю подію Михайло Іванович занотував у своїх спогадах. Згодом цей проект знайшов продовження в Українському державному (нині Національному) художньому музеї образо-творчого мистецтва. Під час відзначення 105-ї річниці від дня народження поета цей твір побував у Музеї-квартирі Павла Тичини у Києві. 1999 року в Одесі відбувся IV Міжнародний з’їзд україністів, де ця картина експонувалася в бібліотеці ОНУ ім. І.І. Мечникова. А 2001-го з пропозицією представити цей твір на ви-ставці «Український модернізм 1910—1930 років» у Чикаго і Нью-Йорку до мене звернулися відомі колекціонери, зокрема Дмитро Горбачов, на що я, звичайно, погодився. Після повернення в Україну, на прохання тодішнього директора Національного художнього музею України Анатолія Мельника, картина була розміщена у постійно діючій експозиції очолюваного ним закладу, що з різних причин тривало майже десять років. 2011-го я звернувся до Бориса Возницького з пропозицією відкрити виставку однієї картини в Львівській галереї мистецтв. Відкриття, за збігом обставин (для мне містичним), призначили на 16 вересня — день смерті Павла Тичини.

— Ви поставили за мету показати роботу Михайла Жука в усіх обласних центрах України?

— На сьогодні цей твір презентований, крім Одеси і Києва, у восьми містах. Були виставки у Луцьку, Рівному (2012), в Житомирському музеї космонавтики, що знаменно, адже Корольов пов’язаний також з Одесою. Потім були Музей імені М. Коцюбинського у Вінниці, літературний музей у Хмельницькому, і в Чернігові — на тридцятиліття тамтешнього художнього музею. У 2013-у картина експонувалася в мистецькому «Арсеналі». Для мене було за честь показати твір «Біле і чорне» на подібній виставці світового масштабу «Велике і Величне», де було представлено 1000 мистецьких артефактів від Трипілля до сучасності. Потім картина фігурувала на виставці «Національна лінія модерну» в Національному художньому музеї у досить драматичний для України час, коли відбувався Майдан. Щоб потрапити на виставку, я проходив усі ці кордони. Правильно сказала вже під час відкриття подовженої виставки «Українська лінія модерну» у Харкові директор тамтешнього художнього музею Валентина Мізгіна, що це була виставка «на лінії фронту», бо за сто метрів від експозиції, розміщеній на другому поверсі національного музею, горіли шини, було чути снайперські постріли й автоматні черги, гуркіт від ударів каміння. Харківчани зробили унікальну виставку. Вони компактно в експозиції показали роботи, що презентувалися на однойменній виставці у Києві. Зараз її функціонування перебуває на завершальній стадії, і я сподіваюся, що наступним містом, де я покажу панно Михайла Жука, буде Полтава.

— Згадуючи напрямки, у яких ви працюєте як колекціонер, варто згадати ще одну вашу культурно-громадську ініціативу — встановлення меморіальної дошки Михайлові Жуку на будинку на вулиці Канатній. Які ще імена видатних одеситів ви хотіли б повернути місту?

— Щодо дошки Жуку, то якби не Український фонд культури, цього не сталося б. У цьому будинку Михайло Жук проживав з 1943-го до останніх днів свого життя — до 1964 року. Це, до речі, єдина меморіальна дошка в Одесі, на якій вказано, чиїм коштом її встановлено. Це вже історія культури. На жаль, подібні меморіальні знаки нічого нам не говорять про тих, хто їх створив. Мені хотілося зафіксувати хоч би один будинок, наприклад, пов’язаний з іменем Амвросія Ждахи — ілюстратора творів Шевченка, Куліша, Святого письма та українських народних пісень; з іменем його зятя Віталія Боровика, співзасновника «Братства тарасівців» і власника української книгарні «Діло», яка існувала навіть під час Першої світової війни. Це й інші історичні постаті, скажімо, видатний політичний діяч і поет Сергій Шелухин (Павленко). Добре, що є дошки Михайлові Комарову і Лесі Українці. Ще потрібно встановити меморіальну дошку Володимиру Чехівському на Маріїнській гімназії, де він викладав.

— …Соломії Крушельницькій, яка під час гастролей з італійською трупою у 1896 році в Одесі проживала у Комарових...

— Так. А ще — одному з редакторів журналу «Основа» Андрієві Ніковському, також академіку Михайлові Слабченку треба встановити, і, нарешті, громадському діячеві та меценатові Євгену Чикаленку.

— Це не під силу одній людині...

— Потрібно залучати громадськість, адже нічого не робить, наприклад, одеська «Просвіта». З дієвих орга-нізацій маємо лише Український клуб Одеси. Але, принаймні, заявлені пункти до майбутньої програми дій у цьому напрямку.

Володимир КУДЛАЧ.

НА ЗНІМКУ: Тарас Максим’юк під час виставки однієї картини у Луцьку (2013).