Станіслав Конак. Невже ти, білий світе, станеш чорним?

Авжеж ти спиш.
        Бо совість спочиває
На тонкості гілля людського смутку,
Який би мусив так її тривожить,
Щоб від безсоння
        більше світу в очі
Хлюпнуло.
    Й очі мимоволі
Ставали більшими...
        Й росли в напрузі,
Аж поки, врешті, діставали серця...
Воно ж не спить ніколи...

Завжди жалію я старі дерева,
Бо ще стоять вони —
Живі примари —
А їхнє серце висохло, померло...
І дум сухе гілля гойдає вітер
Й, глузуючи,
        безжалісно ламає...

Остережися, розуме...
        Життя
            підступний вітер
Надто вже гойдає
    могутні крони
        совісті твоєї...

* * *
Полум’яніє день. В червонім — скроні
Старого дуба,
        що уперся в берег
Дебелою ногою
    і стоїть,
        мов Бульба
            над Дністром...
Охороняє дуб веселу казку.
Колись малим підслухав я...
Мені її дерева нашептали,
Її пташки дзьобками наспівали,
Її трава і вітер занесли.
І тільки неба дивисько
            пручалось,
Впійматись мені в очі
            не давалось.
Ішов я й плакав...
        Бо кінчався день
І темні пальці
Злої бабці —
        ночі —
Хапали мою казку
        і несли
Кудись у степ,
        де густо-сині сльози
Від небо-дива
Допивало сонце,
        тікаючи по стернях
            навпростець...
Відтоді так люблю я видноколо,
Бо кожен раз,
    як вечір тулить груди
До мого серця,
        хочеться піти
            у синій степ
І погукати казку...
    Гляди, як погукаю, то й прийде...
...Спасибі тобі,
    добрий мій дідусю,
За те, що ти,
    киваючи століттям,
Так вірно бережеш
        наївну казку,
Без неї, може, й правди не бува...

Хліб

Кажуть, у поета легкий хліб.
Хочете? Скуштуйте, марновіри.
Нате вам і рими, і верлібр,
І перо важуче, як сокира...
Бо воно стинає не сучки,
Не дерева підсікає круто —
Розкидає тисячні полки
Слів живих в доходженні до суті...
А буває так, що ті полки
(Хоч радій тому, а хоч і сердься)
Покладуть на тебе всі віки
І неси аж до зупину серця...
Нате, нате хліб моїх безсонь,
Недородів жилаві шкурини,
Сльози вдів і мудрість білих скронь,
Й мертвий сум в’єтнамської дитини...
Весь оцей недосконалий світ,
І жахливий, і до сліз прекрасний,
Де хотілось жити б сотні літ,
Щоб знайти в собі й природі ясність...
Нате сонця надвечірній крик,
Поцілунок, ніжний сум кохання...
Нате... Марновіре! Де ж ти зник?..
Хоч би дав цигарку, бо остання...

* * *
Хвилі ночі б’ють у білі стіни,
В білі стіни маминої хати.
Небо пахне стернями осінньо.
Диха степ туманом вогкуватим...
Кукурудза молода медами
Затопила все.
        І сил немає,
Щоб не впитись цим земним
            бальзамом,
Котрий, може, вічність означає...
І таким великим і священним
Все стає у світлі благодаті...
Будьте ж ви навік благословенні,
Степ і села,
        і вітцівські хати...

Казка для дорослих

Летів-свистів чорний вітер.
Став у березі — навпроти верби.
— Віддай мені
Молоду вербиченьку пишнокосу.
— Не віддам, душогубе...
...Захитало стару старину.
...І трісла з горя древня кора...
Не стало й дівчини-вербоньки.
Лишився від кіс її лише прутик пружкий...
...Біг увечері берегом хлопчик,
    безжурний, немов метелик.
Біг та й наступив на прутик.
        Чує:
«Не тусай мене, хлопчику.
Не порань мені серця.
Посади на вгороді...»
«Добре, гілочко, — відказала дитина. —
Я віднесу тебе таткові...»
...І земля її обняла.
Водою живою рани зцілила...
Приходили до неї посли від сонця —
        легіні-промені.
Приходили сині вітри,
        теплі дощі,
        зоряні ночі,
        блаватні вечори...
І виросла ніжна верба на осонні...
І налетів ізнов чорний вітер...
...В село увійшли фашисти.
З обох боків підпалили...
Біля крайньої хати
    на осліплій вербі
    гойдалися батько з сином...
Згоріло усе.
    Крім життя...
Мов трава з-під землі,
            уродилися хати.
Яблунева й вишнева повінь
Попливла поміж них...
Цвіт життя оновлявся, сміявся,
        рівний небу і сонцю...
І лиш край села стояла
Чорною
    незряча верба...
Палене-перепалене тіло
До схід сонця вмивало росою
Кілька зелених листочків...
Верба не вмирала...
В ній затято жило
    непоранене хлопчиком серце...
* * *
    А старі жінки виходять з хати —
    Слухають: чи тихо на землі?
    В. Мороз
Немов ланцюгові реакції
В калейдоскопі мигтять...
За травнями — бунт акації,
За славою — забуття...

За лицями — лицедійство,
За повівом — лютий смерч,
За вигодою — злодійство,
За висповіданням — смерть...

А є за рукою — руки,
За серцем — мільйон зітхань,
Любов, материнства муки —
Сльозою щоб затихать...

За летом коня — ракети,
За хмарним — прозора вись,
За плугом — хліба й ранети,
За тишею — кулі виск...

За мудрістю — мудрий атом,
За злобою — атом зла,
За іскрою — дим з гармати
Або... нейтронна зола...

А людству б — щасливу працю,
Та ще мадонн божество,
А людству б — всесвітнє право
На братство і торжество...

А людство не може спати.
Ще мусить душею тліть...
І слухає кожна мати:
Чи тихо ще на землі...

Невже?

Що, білий світе, станеться з тобою?
Невже твій глузд нічого вже не вартий
І ти страшною вкриєшся ганьбою,
Дітей своїх кидаючи у ватру?..
Невже твої мужі, твої кохані
І матері твої, печальні й горді,
Зів’януть, наче квіт землі останній?
Невже ти, білий світе, станеш чорним?

Ромени

Ой, ромени-роменочки...
Мої сонячні діти!
Їде віз — колесами давить...
Проїде — а ви й піднялися;
Ще й регочете вслід
        жовтими очима:
«А що — зігнули?...»
Їде автомобіль — знову давить.
А ви крізь сльози:
«А що — зігнули?..»
Ой, мої пахучі пташенята...
Коли б ви злетіли,
То був би день
(Наче ясна ніч)
Усіяний зорями ромену...
Може, якраз цьому світу
Саме й треба пахучого неба?...

Ненадісланий лист

Була зима — розтанула,
Шумить в ярах весна...
Була любов та й канула,
Не знаю, де й вона...
В степах палає соняшник,
До квітки квітка йде...
Чому ж мені не сонячно,
Чом серце не цвіте?
Рушник дороги стелиться
Поміж хлібів густих...
В моїй журі-метелиці
Ідеш самотньо ти.
...Прощалися за хатами,
В метільну безбереж,
Не звиклі ще кохатися
І розлучатись — теж...
Навіщо, світе-світочку,
Наслав ти нам біди:
Прощалися — до літечка,
А вийшло — назавжди...
Пишу — і легше дишеться,
Не буду поспішать,
Бо поки все напишеться, —
Наплачеться душа...

Зізнання

В моїй душі є квітка доброти, —
Куди блакитніша від небокраю,
Бо очі неба і людські вбирає,
Для них готова пахнути й цвісти...
Та в панцирі лихому самоти
І розцвісти не може, й не вмирає...

Застереження

Відкрили від кривди вітрила...
Та й що нам з того відкриття?
Вітрила від правди відкриймо —
Для світла в душі й каяття...

А ми коливаємось морем,
Стривожено в світ шумимо...
І брилами падаєм в горе,
І брили лягають на дно...

Ще видко блакить серед бурі,
Ще Боже у лицях живе...
Та кривди вітрила похмурі
У море несуть неживе...

За совісті вхопимось щогли!
Рятуймо свої кораблі...
Бо ось ми тут мучились щойно —
І вже нас нема на землі...