Прогримів, мов весняний грім...

Однією з головних особливостей творів Григорія Косинки літературознавці називають те, що, попри накинуті радянською ідеологією стереотипи, які домінували у літературі — надавати перевагу суспільним класовим інтересам перед особистим, — письменник на перший план поставив людину, її проблеми, турботи, мораль, внутрішній світ задля утвердження на рідній землі засад вселюдського гуманізму. Яскравим прикладом цього є новела «Мати», написана 1925 року. В центрі сюжету — українська родина, в якій трапилося лихо — помирає мати. У селі лікаря нема, тож треба його привезти з міста. Ситуація ускладнюється тим, що довкола йдуть бої між поляками, гайдамаками, червоноармійцями і вже «за городом вистукує кулемет». Але герой оповідання, від імені якого ведеться розповідь, наражаючись на небезпеку, розуміючи, що його можуть вбити, взяти в полон, попри умовляння рідних, вирушає в дорогу. «Я б’ю по жижках коня, обминаю обгорілий паркан, де кричать та плачуть, мов божевільні, люди, та пускаю коня вподовж переляканого села на всю прить... Я буду ридати перед лікарем так, як ридав мій батько, коли я прощався з матір’ю... Лікар повинен поїхати — це моя постанова...» Образ матері, її «розірвана з гарячки на грудях сорочка», «великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою» заступають йому весь світ. Він мимоволі стає учасником подій у польському війську, але те його не обходить: «Плювати мені, що б’ється в гарячці армія, у мене дома так само б’ється мати»...

А ось як Григорій Косинка пояснив мотиви поведінки селян, які вступили в нерівний бій з білогвардійцями, у новелі «На золотих богів» («золоті боги» у контексті новели — офіцери Добровольчої армії, золотопогонники): «Б’ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить своїми тілами, кров’ю свої оселі од армії «золотих богів...». Він звертає увагу на «боронить свої оселі» і жодного слова про те, що люди захищали «завоювання жовтня», нічогісінько — про тріумф перемоги, про обнадійливі сподівання на краще. Натомість — картини про трагічні наслідки війни: «На місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...», «Цілі улиці покошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, в попелі тліє горе матері...», «Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров’ю поливають». Чіткими штрихами написано про горе матерів, сини яких загинули в бою. Одна із них, збожеволівши, «обхопила руками обгорілий стовп у воротах і страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей: «Ой голуб ти сивенький, ой скажи-скажи ти мені, де мій син молоденький?..» І замовкла, заніміла. Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...»

У новелах «В житах», «Анархісти», «Десять» письменник передав драму людей, які не визнають влади, не хочуть воювати в чужій армії і стають дезертирами, втікачами.

Є у Григорія Михайловича чимало творів, у яких він заглиблюється у характер тих, хто віддав себе на вівтар комуністичній ідеї, сліпо вірив у неї. Але сприйняття тої ідеї селянами ці люди у переважній більшості домагалися силою, котра, як відомо, здатна породити відповідну реакцію і призвести до кровопролиття. Ось і герой новели «Політика» Мусій Швачка («політика» — його прозвисько, бо «ліпив іноді оте слово туди, де й не слід було...»), який, беручи участь у розкуркуленні, не обі-йшов навіть батьків коханої дружини, для заможних селян став запеклим ворогом; нові порядки, які відстоював Швачка, вони називали «грабежем», «адійотизмом». Під час однієї з суперечок Швачку зарізали.

У новелі «За земельку» постає життєва драма сільської дівчини з багатої родини, яку батько, щоб зберегти свій земельний наділ, віддає заміж за безземельного музиканта-п’яничку. Ось кілька штрихів з опису весілля: «За земельку — долі не буде, — плаче-тужить скрипка з цимбалами і змішує цей плач з п’яними піснями весільними...»; Навіть бубон бубонить: «лихо буде... лихо буде»...

За таку тематику, неодноразово попереджали друзі митця, і тобі лихо буде. І підстав для таких застережень уже було предостатньо. Деякі критики почали називати Григорія Косинку «куркульським письменником», трибуном заможників, дезертирів, бандитів, апологетом «власницького націоналістичного світогляду». Але чесність і талант не дозволили йому стати, як того вимагала більшовицька ідеологія, співцем досягнень, перемог і тріумфів пожовтневої України, бо їх насправді не було.

Свою позицію Григорій Михайлович висловив у 1934 році на зборах літераторів, на яких йшлося про чергові завдання радянського письменника як помічника партії. Про той його виступ письменниця Докія Гуменна (1904—1996) писала: «Поки говорили інші, письменники шилися по кутках, виходили гурмами в коридор «перекурити» чи грали в шахи. А як став на трибуну Косинка, немов електрична іскра пробігла по залі й прилеглих приміщеннях. З усіх кутків поприбігали, заля вмить наповнилася по вінця, вже нема де сісти, стоять попід стінами, ні живої душі нема там, де щойно була вся оця громада. Всі цікаві, що ж то сьогодні скаже Косинка. Ловили кожне його слово. А він, блискучий промовець, говорив сміливо, ядерно, насмішкувато... «Якщо хочете, товаришу Ле (Іван Ле виступав із зазначеного питання), то скажу... Український письменник має свої специфічні завдання, а не протирати діри в штанях по канцеляріях. Ви називаєте письменника інженером людських душ? Згода. Але ж ви хочете перетворити письменника з інженера на міліціонера людських душ! А це вже — це вже дзуськи!»

А друзям, які за нього хвилювалися, казав: «То не важно, що мене цькують. Українська література однаково буде одною з кращих в світі».

І він прагнув зробити для цього якомога більше. Та значну частину задумів йому здійснити не вдалося — Григорія Косинку засудили до розстрілу і розстріляли 18 грудня 1934 року як шпигуна і ворога радянської держави. Реабілітовано його в 1957-у за відсутністю складу злочину. За словами літературознавця Михайла Карасьова, ця реабілітація — «дрібна втіха для української літератури, яка, певно, була б сьогодні дещо іншою, якби спиралася на фундамент нереалізованої потуги письменників Розстріляного Відродження».

Рядки з біографії. Григорій Михайлович Стрілець народився 29 листопада 1899 року в селі Щербанівці на Київщині в бідній селянській родині. 1913-го закінчив початкову школу в селі Красному і працював писарем. 1914-го переїхав до Києва, де доводилося працювати й учитися на вечірніх гімназійних курсах. 4 травня 1919 року в газеті «Боротьба» був надрукований автобіографічний етюд «На буряки» за підписом «Г. Косинка», що став псевдонімом письменника (косинки — улюблені квіти Григорія Михайловича).1920-го вступив до Київського інституту народної освіти, який згодом довелося залишити через матеріальну скруту. Його новели з’являлися на сторінках багатьох часописів, а 1922 року побачила світ перша збірка «На золотих богів». Пізніше вийшли книжки «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929), «Серце» (1933) та інші. Григорій Косинка писав і публіцистичні твори, перекладав російських письменників.

Людмила ШЕРШЕЛЬ.