Ритми спротиву, пристрасті та сонцесяйності

— Симфонію № 2 французького композитора швейцарського походження Артюра Онеггера цей колектив раніше не виконував. Уперше я її почув, коли до нас приїздили з концертом французькі майстри. Вона мені дуже сподобалася. Сьогодні ми гратимемо ранній варіант, бо існує пізніший, у якому виконується «Пасифік». Але ми цю версію не зіграли за браком репетицій. Виконаємо також Третій концерт Сергія Прокоф’єва. На завершення хотілося щось таке «нічне» — то включили рапсодію «Іспанія» іншого французького композитора Еммануеля Шабріє.

— Є упередженість, що слов’яни не так глибоко відчувають особливості західноєвропейської музики, і навпаки...

— Європейська виконавська традиція століттями прищеплювалася на східно-європейських теренах. Ще граф Шереметьєв привіз німецький оркестр до Петербурга, і за часів Катерини ІІ це набуло поширення. Згадаймо, що навіть Бетховен взяв кілька тем із зошитів графа Андрія Кириловича Розумовського і використав їх у своїх творах (на той момент — дипломат у Відні і приятель Бетховена. — В.К.) Адже тодішні аристократи були людьми високої культури, музикували. Зрештою, в самій Одесі перша оперна трупа була італійською.

— Як би ви як фахівець, що має більш ніж піввіковий творчий стаж, охарактеризували Національний одеський філармонійний оркестр?

— О-о, я дуже люблю цей оркестр! Він в Україні особливий. Одеса взагалі дуже музичне місто, з багатими традиціями. Школа — так само, і вона не те що одеська, а просто надзвичайно високого класу. Це вже набуток поколінь, який передається. Оркестранти надзвичайно живі, емоційні, їм не потрібно довго пояснювати. Я неодноразово мав можливість працювати з петербурзькими колективами. У них манера переважно німецька, так сталося: там і Штідрі багато років працював, і Мравинський. Вони подібних відкритих емоцій не проявляють, а одесити, знаєте, що їм даси — тим і відповідають! Тут панує творча обстановка. Хобарт Ерл прекрасно попрацював, створивши, перш за все, належні умови для оркестру. Зауважте, лише в Карнегі-Холл одесити виступали тричі!

— Як у цих непростих умовах, у яких нині перебуває Україна, зберегти мистецтво, розвивати культуру? Згадаймо, свого часу Петлюра, щоб врятувати унікальний колектив Кошиця, відправив його у світове турне...

— Петлюра був дуже обі-знаною людиною... Це цікаве питання, адже проблема культури, її розвиток залежать від багатьох речей. Але, насамперед, вона завжди повинна бути під увагою керівників держави. Сьогодні у людей такий стрес, і саме музика рятує, навіть лікує, духовно, якщо хочете.

— Наскільки ці твори суголосні нашому часу? Пам’ятаю, два роки тому на цій самій сцені під вашою орудою НОФО виконав твір іншого французького модерніста Сезара Франка.

— Хобарт Ерл як керівник прагне, щоб гастролери завжди грали щось новеньке. Він дуже уважно слідкує за репертуаром, у нього цікава репертуарна політика, яка мені подобається. Другу симфонію Онеггера ще називають «воєнною», «антифашистською». Вона має ті ж емоції, що переживаємо нині в Донецьку, — в ній виражені горе, страждання, та, зрештою, фінал її оптимістичний.

— Нещодавно наш оркестр за ініціативи Хобарта Ерла дав благодійний концерт на допомогу пораненим на Донбасі. У холі філармонії водночас проходила благодійна мистецька акція...

— Сьогодні це роблять різні колективи. Так, наш театр (Національної опери України ім. Т.Г. Шевченка — В.К.) упродовж п’ятнадцяти днів поспіль давав благодійні концерти на користь воїнів АТО.

— Доводиться чути, що львівські диригенти, послідовники Миколи Колесси, — це так звана австро-празька школа диригування. Нещодавно у нас гастролював Тарас Микитка, бував також Юрій Луців. Чи існує нині, скажімо, київська школа диригування? Адже ви як педагог виховали цілу плеяду талановитих диригентів, визнаних в Україні й у світі. Більшість із них час від часу виступають з НОФО, наприклад, Володимир Сіренко, Вікторія Жадько, Наталя Пономарчук...

— Свого часу, навчаючись в аспірантурі, коли Микола Колесса приїздив до Києва, доводилося бути у нього аси-стентом. Згодом ми з Миколою Філаретовичем листувалися. Отаке було. З моїм однолітком Степаном Турчаком, вихованцем Колесси, я певний період разом працював (він навіть у мене на весіллі свідком був). На ваше запитання я так скажу: нема певної школи, скажімо, варшавської чи віденської, київської чи іншої, але існують певні загальні речі. Куди б я не приїхав диригувати, у Китай чи Японію, мене скрізь розуміють. Школа розпочиналася з композиторського мистецтва: Моцарт, Бетховен, Вебер. Але складно було і писати, і виконувати. Наприклад, Чайковський чи Римський-Корсаков як диригенти не високо стояли. Потім професія відокремилася, бо є багато складного матеріалу, який потребує технічного озброєння. Почалося в Петербурзі, де піонером був композитор Микола Черепнін, завідувач кафедри диригування тамтешньої консерваторії. Мій вчитель у Київській консерваторії Михайло Каренштейн був учнем видатного Миколи Малька, якого знає увесь світ. Він навчався спершу у Петербурзі, а згодом за кордоном, і школа німецька була найперша. Тож витоки нашої української школи саме в німецькій, і з цього усе почалося. А школа у нас прекрасна! Скільки лауреатів міжнародних конкурсів! Тільки серед моїх вихованців троє народних і вісім заслужених артистів. От, скажімо, Вікторія Жадько — вона перший серед українців лауреат міжнародного конкурсу, бо раніше Москва усе на себе брала, і ми не потрапляли. Вона також отримала першу премію на конкурсі Ґ. Фітельберга в Катовіце (Польща). Такі талановиті у нас діти, ще й дівчата! А Наталя Паламарчук! Це взагалі диво! У вас виступала також інша моя учениця — Катерина Осадча — лауреат конкурсу ім. С. Турчака.

Того вечора у Концерті № 3 Проко-ф’єва сольну партію виконував піаніст, вихованець Київської консерваторії Олександр Поляков. Він також навчався в Алліна Григоровича, але як диригент-симфоніст. Можливо, у майбутньому ми ще почуємо про нього в іншій іпостасі. Його виконання, як і концерт у цілому залишили надзвичайно приємне враження. Соліст виконав один номер «на біс», продемонструвавши, крім прекрасної техніки та глибокого розуміння музичного твору, також почуття гумору. Аллін Власенко з НОФО «на біс» повторив останню, третю частину рапсодії Шабріє, яка завершувала концерт і мала помітний успіх. Як диригент Аллін Григорович імпульсивний, енергійний, жести його дуже лаконічні й виразні, а як співрозмовник — відкритий, любить заглиблюватися у тему. На жаль, умови, в яких відбувався наш діалог, коли артист готувався до виходу на сцену, не дуже сприяли цьому.

Щодо програми, то вона, як завше, добре продумана, побудована на контрастах — світлому і «сонячному» концерту Прокоф’єва передувала похмура, сповнена драматизму «струнна» Симфонія № 2 Онеггера, у якій оркестр, як і в інших творах, продемонстрував чудову зіграність і колективне відчуття ритму. А завершив симфонію оригінальний штрих — фраза одного інструмента (перший альт — Ія Комарова), де прихована за-ключна інтонація.

«Київський десант» мав продовження. Вже у наступному концерті 21 листопада з НОФО виступали диригент, народний артист України та РФ Володимир Кожухар, а також відома скрипачка, лауреат міжнародних конкурсів Мирослава Которович.

Володимир КУДЛАЧ.