Зерна добра – частинки серця

Справа не в тому, що він є добрим зодчим, членом національних спілок України архітекторів і художників, не в тому, що обіймав високі посади — був архітектором Київського району Одеси, директором художнього фонду Спілки художників України тощо, — а в тому, що його життя вартує того, щоб вчитися, як потрібно жити, боротися і перемагати.

Він, сільський хлопчина з незаможної сім’ї колгоспників, яка трудилися з ранку до вечора, пережив війну, голод 1946—1947 років, коли доводилося їсти листя, кору і лободу, щоби вижити в важкі повоєнні часи, попри всі труднощі тягнувся до навчання. По закінченні семи класів  Олександр щоліта заробляв трудодні скиртувальником на комбайні.

Він не відмовився від призову в армію, хоча міг це зробити, бо мав ваду хребта. Відслуживши три роки, демобілізувався з КапЯру. Тоді із сіл нікого не випускали, але за сумлінну роботу Олександрові довідку дали. Працюючи вантажником, заробив трохи грошей, підготувався і вступив на архітектурний факультет будівельного інституту в Києві. Хвороба давить: рентген — і науково-дослідний інститут ортопедії посилає в республіканський спортивний диспансер, де жіночка-професіонал дає фізичні й енергетичні вправи на кожен день. На все життя.

Диплом, Одеса, «Діпромісто», виконком, Худфонд Спілки художників України. І щодня — море, робота, вправи... Рік, десять, і тільки через 18 літ стає рівним, здоровим чоловіком, що й сьогодні може дати фору багатьом молодим.

Якось Олександр Явдокимович зізнався: «Пережив я чимало у свої роки образ, принижень і лиха». Але сам він завжди старався робити добро, збагачувати наш світ прекрасним, бо вірить: «Людина пожинає те, що посіяла, і в кожнім тім зерні є частинка її серця». І це не лише слова — це кредо його життя. Для нього головне — в якому напрямку рухатися. Переконаний: щоб досягти омріяної гавані, потрібно не стояти на якорі і не дрейфувати, а рухатися — завжди проти течії.

Кожне його зусилля спрямоване на те, щоб допомогти іншим, бо ми багаті лише тим, що даємо, а бідні лише в тому, в чому відмовляємо. Отже, не будь скупим — і ти завжди будеш багатим.

Щирість, порядність, милосердність і прагнення бути корисним притягує до Олександра Циркуна безліч людей. Тож у нього багато друзів, і не важливо, це професор, а чи двірник. Він цінує людей не за професію, а за духовні якості.

Пригадалася давня притча. Один із царів влаштував у своїй державі великі перегони. В них взяли участь усі юнаки царства. Переможець повинен був отримати мішок золота. На шляху бігуни побачили велику купу каміння. Хто як зміг через неї переліз і біг далі, до фінішу. Врешті-решт усі перетнули фінішну лінію, крім одного. Чекали, коли цар оголосить переможця. За деякий час з’явився останній бігун. Вибачившись за затримку, розповів, що затримався, щоб прибрати каміння, і що під тим камінням знайшов мішок золота. І тут цар мовив: «Сину, ти виграв перегони, бо швидше за всіх біжить той, хто робить дорогу безпечнішою для тих, хто біжить слідом».

На мою думку, Олександр Явдокимович саме така людина — людина, яка робить дорогу безпечнішою для тих, хто йде слідом.

Ще кілька штрихів до портрета Олександра Циркуна. У студентські роки, а були то 1960-ті, Сашко з хором «Жайворонок», керівником якого був В. Конощенко, мандрували селами України до Канева, на могилу Шевченка, пропагували українські пісні, культуру (за це їх переслідував КДБ). Серед тих, до кого приходили з колядками і щедрівками, знані нині постаті — Іван Драч, Дмитро Павличко, Іван Гончар та інші. Із тих далеких літ шанобливо береже подаровану тоді вишиванку.

Разом з дружиною виховали двох синів Тараса і Віктора. Щоправда, вони не пішли стежкою батька: обидва — медики. Але гени є гени — Циркуни-молодші і малюють, і ліплять, до речі, дуже непогано. Талановитими зростають й онуки, яких Олександр Явдокимович дуже-дуже любить. Ще одна любов Сашка — поезія. Він і сам пише вірші. Але це вже інша тема.

У ці ювілейні для Олександра Циркуна дні хочу нагадати одеситам і про дарунки, зроблені архітектором нашому місту. У 1980-і разом із скульптором М. Степановим безкоштовно передав Одесі композиції «Дівчинка на фонтані» (встановлена в Пале-Роялі біля оперного театру) та героїв повісті В. Катаєва «Петька і Гаврик» (на площі Віри Холодної); зі скульптором О.Токаревим — меморіальну дошку академікові живопису М. Божію (вул. Велика Арнаутська, 1) тощо. І є надія, що хоч сьогодні влада приділить належну увагу шановному одеситові, котрий з родиною (дві сім’ї із шести осіб) живе у двох кімнатах «хрущови». Подбає, щоб міг творити на благо рідного міста в нормальних умовах. Адже, попри поважний вік, Олександр Явдокимович сповнений творчих сил і бере найактивнішу участь у культурному житті Одеси й України. От і нещодавно городяни мали змогу ознайомитися з його цікавою колекцією картин одеських художників. Чимало подібних заходів організовує О.Я. Циркун спільно з колегами із спілок архітекторів та художників.

А насамкінець цієї короткої оповіді із задоволення присвячую ювілярові такі рядки:

Хай зерна серця доброти
Плодять добро на всі віки.
Ти зодчий, друже, дяка Богу:
Освічуєш і нам дорогу.

Євген БОРОВИК.

«Ми  не  могли не  зустрітись!»

Готуючи виставку творів колег з власної колекції, Олександр Циркун зауважив:

«Мені в житті завжди щастить на добрих людей! Тут експонуються твори моїх побратимів, друзів і товаришів, які за 40 років роботи в Художньому фонді Спілки художників раділи зустрічам, допомогали словом і ділом, підставляли плече, у них, як з бездонної криниці, завжди можна цілющої води напитися.

Доля нас нагородила світлими рисами: ми всі — талановиті, щедрі, відкриті, щирі, вперті, відверті, старанні, охайні, благородні, інтелігентні, вимогливі до себе і до інших. Ми не могли не зустрітись! Порухи Душі і Серця — невичерпні! Вони, власне, й об’єднують, і формують Людей!

Одеські художники, відчуваючи колорит, енергетику, вселенські Сили Природи, моря, міста, є сильною, світлою частиною цього Світу й України.

У роботі спілки можна виділити період, коли місія художника в суспільстві була включена в бюджет. Індикатором по повних оцінках була архітектурно-художня рада — судили строго, але вердикт приймався як закон.

Велика пошана і подяка всім тим художникам-керівникам, які добилися, що ми сьогодні маємо спілку, що ми є в спілці, що тримаємося у цей буремний час.

Хотілося б, щоб роботи пішли до людей, які хочуть побачити і бачать, радіють вічній зміні стану Природи, Людини, всього Живого, що встиг відчути, підгледіти-піймати, зберегти і зафіксувати, Художник, Творець!

Хвала рукам і голові, і в пензлі, і в олівці, міцно тримати і глину, і тканину, ростити і плекати наше МАЙБУТТЯ — Людину!