Повернення

За 25 років я не раз писав і сотням різних аудиторій розповідав про цю подію, але ж наростають нові люди, яким теж потрібно про це знати. Тепер легше: є прекрасний фільм Станіслава Чернілевського про Василя Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна», знятий 1989—1992 років на кіностудії «Галфільм». Він стає дедалі ціннішим, бо деякі люди, які в ньому свідчать, уже відлетіли у вирій услід за Василем, Олексою та Юрієм. (Знайти цей фільм в інтернеті просто: наберіть назву українською мовою — і відкриється. Фільм триває 2 години 32 хвилини. Не пошкодуйте того часу. Особливо вражаючі картини перепоховання — у частині третій). Фільм неодноразово показувало телебачення. Сподіваємося, що в ці дні його знову покаже декілька телеканалів.

Отож 1989 року родини загиблих затіяли тривалі перетрактації зі владою, щоб процедура відбулася згідно із законом. Громадськість збирала гроші. Під кінець літа окреслилися конкретні терміни: привезти під 3 — 4 вересня. Це дні смерти Василя Стуса (1985) і Юрія Литвина (1984; Олекса Тихий помер 5 чи 6 травня

1984-го). До групи, що мала вирушати на Урал, добрі люди вписали й мене як колишнього їхнього співв’язня. То була незабутня поїздка... Через декілька днів після повернення з Уралу, 9 вересня, я попросив свого недавнього співкамерника Михайла Гориня, який головував другого дня на установчому з’їзді Народного руху України за перебудову, щоб поза чергою випустив мене на трибуну, і я виступив із таким повідомлення (звичайно, сказав я коротше, але текст був написаний):

«Оце, добрі люди, у руках у мене ключі від тюремних камер, із яких політв’язнів, у тому числі й мене, вивезено було менше двох років тому. Це ключі від камер так званого «учреждения ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської області — колонії особливого режиму для «особливо небезпечних державних злочинців», «особливо небезпечних рецидивістів», таких, як присутні тут, на з’їзді, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Микола Горбаль, Іван Сокульський, Іван Кандиба і я...

Це ключі від камер тієї самої «установи», де були доведені до смертельного стану відомі правозахисники, члени Української громадської групи сприяння виконання гельсінських угод Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко, які померли по в’язничних лікарнях у 1984 році. Оцей ключ номер три, можливо, від карцеру № 3, в якому помер унаслідок голодівки та від холоду видатний поет сучасної України Василь Стус.

Я не викрав ці ключі. Я підібрав їх щойно 1 вересня в одній із камер покинутої та напівзруйнованої, до болю рідної тюрми. Будемо сподіватися, що ніколи ці ключі вже не будуть подзвонювати в руках наглядачів. Їхнє місце в музеї.

Згідно з «найгуманнішими в світі» радянськими законами, останки померлого в’язня не віддають родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться трив (термін) ув’язнення. Отже, хто зі в’язнів вижив — той уже вдома, а хто помер — той понині під арештом. Олекса Тихий — на кладовищі «Северное» в Пермі, Юрій Литвин і Василь Стус — у селі Борисово, коло Кучино, під стовпчиками з номерами 7 і 9. Тільки тіло Валерія Марченка великій подвижниці, матері Ніні Михайлівні, вдалося вирвати з неволі та поховати у рідному селі Барахти під Києвом.

Родини Стуса, Литвина і Тихого, за підтримкою товариства «Меморіал», Всеукраїнського товариства ре-пресованих, УГС та НРУ, домоглися, нарешті, дозволу перевезти тлінні рештки до Києва та перепоховати на Лісовому кладовищі. Похорон мав бути 3 вересня, за день до роковини смерті Литвина і Стуса.

Ми закупили квитки на літак, замовили цинкові домовини, зафрахтували транспорт. Але за три дні до виїзду надійшла телеграма від начальника відділу комунального господарства Чусовського району Казанцева, що перепоховання заборонено «у зв’язку з погіршенням санітарно-епідемічної обстановки в районі».

Усе ж таки на Урал виїхала знімальна група новостворюваної кіностудії «Галфільм» на чолі з режисером Станіславом Чернілевським, яка працює над повнометражним фільмом про Василя Стуса. Із нею поїхав і я. Проведено унікальні зйомки на могилах Стуса і Литвина, у приміщенні колишньої нашої в’язниці, в тому числі в карцері, де помер Стус. Ми вчасно приїхали, бо «тюрма народів», за чутками, ближчим часом має бути переобладнана на корівник.

Ми встановили, що ніякого погіршення санепі-

демобстановки в Чусовському районі нема. Ми питали лікарів, працівників ринку, продавців, людей на вулиці — ніхто такого не чув, якогось особливого стану в районі не оголошували. Із розмов з головним лікарем санепідемслужби району Дивдіним та заступником заввіділом комунгоспу райвиконкому Мусіхіним стало ясно, що рішення про заборону перепоховання було прийняте після дзвінків із Києва, з Кучино та з Пермі. Неважко здогадатися, що ті дзвінки — від зацікавлених людей, від винуватців смерті Тихого, Литвина, Стуса.

У 1985 році Стуса поховали за декілька годин до приїзду дружини та сина і не дозволили перевезти тіло на Україну. Тоді теж покликалися на несприятливу санепідемобстановку. Отже, епідемія є. Це — чума. Це — антиукраїнська чума, вірусоносії якої сидять у КГБ та в ЦК КПУ!

У зв’язку з цим пропоную записати до резолюції з’їзду таке:

«Вимагаємо повернути українській землі тлінні рештки українських патріотів, що ними засіяні простори Росії, у тому числі Тихого, Литвина і Стуса;

вимагаємо цілковитої реабілітації всіх в’язнів сум-ління 60-х — 80-х років, що не може обійтися без публічного осуду винуватців репресій (саме осуду, а не засудження);

вимагаємо відкрити сейфи КГБ і видобути звідти твори наших митців, зокрема Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса, з метою їх опублікування».

У залі здійнялася буря оплесків. Мене обступили журналісти, фотоґрафували ті ключі…

Був у залі й секретар ЦК КПУ з ідеології Леонід Кравчук. (Він сидів недалеко від мене, трохи позаду, в першому біля проходу кріслі. Я бачив, як до нього підійшла одна жіночка і пришпилила до піджака значок — тоді нам у Литві зробили найпершу партію таких простеньких синьо-жовтих прапорців, що просто за-стромлювалися голочкою в одяг. Вони легко губилися. Хитрий лис подивився на значок згори вниз, скинув піджака і повісив його на крісло).

Не все, що було зазняте на кладовищі в селах Борисово та Кучино, увійшло до фільму Станіслава Чернілевського, не все й потрапило в кадр. Ось, наприклад, таке.

Незадовго до нашої поїздки я одержав від колиш-нього співкамерника Марта Ніклуса з Естонії його нарис «Экскурсия в прошлое» — про одвідини Кучино у вересні 1988 року (він там бував зі знімальною групою естонського телебачення і в травні 1989-го). Март, зокрема, пише, що брат нашого начальника особливого відділку майора Долматова, Степан Олександрович, похований у сусідньому селі Борисово за декілька кроків від могили Стуса та інших політв’язнів, а сам Долматов захворів на рак і поїхав до Москви лікуватися. Його попередник, майор Журавков, помер за днів десять після Стуса і похований у Пермі.

У кутку кладовища в Борисово ми знайшли під стовпчиком № 7 поховання Юрія Литвина, під № 8 — Ішхана Мкртчяна, під № 9 — Василя Стуса. Я знайшов могилу не тільки брата, а й самого нашого начальника Долматова. Вона через одну від братової, четверта від Стусової, в тому ж ряду. Я став шукати її тому, що побачив під тином порівняно свіжі вінки з написами: «Дорогому Александру Григорьевичу от сотрудников учреждения ВС-389/37», «...от семьи Максиных».

37-ма політзона була в селі Половинка, тепер там, мабуть, сидять кримінальники, бо політичні залишилися тільки в 35-й, у посьолку Центральному. Але ж Максін — наш останній начальник режиму! Може, його перевели туди ж. Схоже, «Александр Григорьевич» — хтось із «наших». Я не знав імені та по батькові Долматова, але здогадався, що то він, і став шукати могилу. Вмурована в пам’ятник фотокартка не залишала сумніву. І напис: «Долматов Александр Григо-рьевич. 24. ІІ 1946 — 4. ІV 1989».

Царство йому Небесне. Бог йому суддя. І Журавкову. Багато вони забрали з собою таємниць. Хай би жили та розказали про свої злочини. Але, мабуть, неспроста вони повмирали зовсім не старими.

Під тиском громадськості перевезення нарешті було дозволене.

Повернувшись із Уралу, я 22 листопада написав таку замітку для преси:

«Увечері 15 листопада 1989 року з Києва до Пермі вилетіла літаком експедиція, щоб перевезти на батьківщину тлінні рештки українських патріотів Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса, закатованих у «таборі смерти» ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського району. До групи входили син Стуса — Дмитро, син Тихого — Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих, член Української Гельсінської спілки Василь Ґурдзан, який представ-ляв інтереси матері Литвина, режисер кіностудії «Галфільм» Станіслав Чернілевський, оператори Богдан Підгірний та Валерій Павлов, звукооператор Сергій Вачі, літератор і бард Олег Покальчук та колишній в’язень Кучино, голова Житомирської філії УГС Василь Овсієнко. Із Москви приїхав другий син Тихого — Микола. Директор фільму «Василь Стус. Тернова дорога» (така була первісна назва) поет Володимир Шовкотишний виїхав на Урал ще 7 листопада, маючи листи до місцевої влади від Спілки письменників України та СП СРСР, від Спілки кінематоґрафістів України, від її голови, народного депутата СРСР Михайла Бєлікова.

На час приїзду основної ґрупи домовини та дере-в’яні ящики для їх транспортування не були виготовлені, бо майстрам якісь підполковник та капітан міліції «порадили» не поспішати...

Володимирові Шовкошитному перед тим довелося обходити безліч установ, у тому числі райвідділ КҐБ, очолюваний нині Ченцовим Володимиром Івановичем, який «працював» каґебістом у нашому таборі з кінця 1981-го до кінця 1984 року і є одним з винуватців загибелі наших політв’язнів. Ченцов сказав, що його відомство не тільки не перешкоджає, але й сприяє нашій справі. Насправді нам допомагала тільки громадськість, влада лише шкодила. Робилося все, щоб група не встигла на зворотний рейс і не повернулася в суботу, бо ж на неділю 19 листопада в Києві мали зібратися люди. Допомагали нам пермський журналіст, поет Юрій Бєліков (він родом із Чусового), редактор ґазети «Чусовской рабочий» Юрій Одеських, директор Чусовської друкарні Александр Михайлов, журналісти Микола Ґусєв і Марина Черних. Саме друкарня надала нам свій автобус, ваговоз та інструмент, бо в держави (у комунгоспу) ми змогли взяти лише декілька заступів і лопат. Водій ваговозу з друкарні Валерій Сидоров ніч проти 17-го провів у машині, щоб з нею нічого не сталося, наступної ночі не спав зовсім. Але це не допомогло...

Василь ОВСІЄНКО,
лауреат премії ім. В. Стуса.

(Далі буде).