Слово про вас і до вас, матері

Бо сталося неймовірне, невідворотне: Єлька, прибиральниця з пристані, народила сина без рук. Без жодного натяку на них! Плечі, ніби так і годиться, плавно переходили в тулуб. Єдина за століття існування села така чорна несправедливість небес до людської природи. Хто вперше бачив хлопця, клякнув на місці: господи, спаси і помилуй!

А що вже говорити про його маму. Щодня прокидалася у своїй убогій оселі з однією думкою: за що їм така кара? Де брати сили, щоб удавано спокійно дивитися на обрубане тіло своєї кровинки, свого Соколика? Роками — і коли був малим, і як оце вже підліток — обмивати, одягати, годувати з рук, і все те з усмішкою, за якою ховалися жах і безвихідь. А ще ж необхідність заробити на хліб, є клаптик землі...

З такими думками Єлька щоранку виряджала сина «в люди», бо там і зростав, там і підгодовували його сердобольні британки. Прискіпливо оглядала сина: штанці, на поясі торбинка для милостині та босі ноги — ото і весь прикид. Тихо напучувала:

— За милостиню дякуй. Ніколи нічого не проси і не гни спину. Не хили голови, бо ти ж — британець!

І те «британець» бриніло у неї з гордістю. Укотре поспіхом розпо-відала синові: сюди ж, чуєш, ро-сійський царат висилав бунтівників і непокірних селян, спершу побривши їм голови, — це як тавро. Тому і «Британи». А думка їхня була сатанинська: якщо не виздихають на цій придністровській пустелі, то, дивись, освоять пекучі безплідні піски. Вижили! Бо сильні. І зараз Британам усі навкруги заздрять: тут порт, пристань, перевалка для вантажів. Є де заробити копійку. Ми з тобою, синку, теж вистоїмо, бо теж сильні, бо британці! У нас це з генами.

Так і жили-бідували удвох. Вдома у мами він — Соколик, на вулиці селяни йому: «Здоров був, земляче!» Ніби він такий же, як і всі. Рівня! Бувало й інше: «безручко», «каліка». Ох, люди, не треба так, бо іноді і кочерга стріляє.

Стріляло і тут. Щойно пролунає «каліка», як у спину обидчикові летить камінь. А навколо ж нікого, тільки він, убогий. Але ж безрукому не підняти камінь!

Щось подібне сталося і на базарі у сусідній Маячці.

— О, знову до наших макітер і глечиків цей британський убогенький, — котрась із жінок, що виставляла свій крам на продаж. І тут же, як кара небесна: хряснуло, бренькнуло — й од глечика лиш купа черепків. І знову — ні підозрілого, ні винуватця. Тільки убогий безневинно копирсає ногою землю, а за мить і взагалі чкурнув у бік Дніпра, додому.

О, Дніпро. Там хлопцеві любо і затишно, а головне — можна досхочу без свідків повправлятися у метанні плоскеньких камінців і спостерігати, як він, чортяка, летить над водою, підстрибуючи п’ять, десять, а то й більше разів. Не тонучи! Ото клас! От вам і «каліка»!

Дніпрова хвиля по-собачому лащиться до його ніг і навіює не дуже райдужні думки: ну, ще комусь розіб’єш глечика, вцілиш у спину, а далі що? От і мама завжди йому: треба щось придумати, синку, конче треба!

Хлопець не зводить очей від водної гладіні і ловить себе на думці, що саме він, Дніпро, і скелясте річище навернули його до камінців — і вийшло! З вдячністю дивиться на свої босі ноги, затим з надією — на синь Дніпра. Може, ще раз підкажуть щось корисне?

Сталося так, що Британи на якийсь час ніби забули про Соколика, та й він не показувався ні на пристані, ні біля рибалок з вудочками чи біля клубу. Тільки заклопотана Єлька майнула до магазину аж у сусідню Маячку.

А по якомусь часі по селу новина та ще ж і яка! Чули про картину? Перша і єдина на всі Британи! Справжня! Аквареллю!

— Сам бачив, — божився сусід сусідові. — Єлька по секрету показувала. На картині Дніпро, ну чисто наш, синій, як за тихої погоди. По той бік зелені плавні, а по наш — круча, де клуб.

— Єльчин? — загомоніло село. — Не дуріть людей. Щоб без рук — картину? Ногами?!

А таки він, таки Соколик. Чутки, плітки, пересуди... Вже, кажуть, і покупець є. І правильно зробить Єлька, якщо продасть: у хаті зайвої ложки-миски нема.

— Не продасть, — це інші. — Щоб мати першу роботу т а к о г о сина — за якісь гроші? Та ніколи! Залишать собі!

Не вгадав, однак, ніхто, і це буквально приголомшило всіх британців: свій єдиний скарб Соколик з мамою, якось буденно, ніби навіть соромлячись, подарували громаді! Підіть погляньте — висить на стіні у клубі! Тепер у Британах два Дніпра: один внизу, під кручами, другий синіє у багетах у клубі!

Очі Соколика світилися тихою радістю: «Це я... британцям. Як на вівтар любові...» І сам собі дивувався: от нема ж рук, а відчуття — ніби виросли крила.

Ось така історія. А Британів так і не знайдете на сьогоднішніх картах. Бо одній дуже розумній владній голові не сподобалося саме слово. А тут підоспіла адміністративно-територіальна реформа, і Британи переіменували на Дніпряни. Навіть не спитавши думки самих селян. Заодно ж було перекреслено, зачищено і саму історію краю — людей, гноблених, але не скорених.

Але це вже зовсім інша проблема і тема. А от до нашої не те що проситься, а буквально рветься інша — з легенди про засудженого до страти юнака. Серце його матері розривалося від розпачу: як зарадити лихові?

— Піду до правителя і благатиму про помилування, — сказала синові. — А ти чекай мене до остан-нього і знай: якщо бігтиму до тебе у білому вбранні — ти помилуваний!

Настав день страти. Нещасного вже ведуть до шибениці, а він усе озирається: чи не видно мами? Ось він уже під шибеницею на підмостку, а його погляд шукає довкола: де мама? Вже на його шию накинуто зашморг, і він несподівано щасливо посміхнувся: там, здаля, до нього біжить його мама, вся у білому — помилуваний!

Але кат вибиває з-під його ніг підмосток, і засуджений помирає з посмішкою на вустах.

Зачем же в белом мать была?

Чтоб сын не дрогнул

перед казнью!

Отже, дві різні мами, дві несхожі долі, а ріднить їх одне: любов до своєї кровинки. І тому одна з них вчила сина-каліку жити достойно, не коритись жорстокій долі, друга, навіть коштом святої неправди («ложь во спасение»), допомогла синові достойно піти з життя.

Змінювалися епохи і сама історія людства, але незмінною залишається глибинна сутність материнства. Сьогодні ми живемо у критичний для України час: війна! Анексовано Крим, тривають бойові дії на луганській землі, на Донеччині. Вже тисячі кращих синів полягли на полях битви за Україну, і горе матерів не зміряне.

Вони виходять на свої, материнські, мітинги, вимагаючи від влади, генералітету перемог не числом людських жертв, а профе-сіоналізмом у підготовці і проведенні військових операцій.

І це ваше право й обов’язок, мами, стукатись у всі владні двері, бити у всі дзвони, щоб вас нарешті почули, до вас дослухалися, і солдат, ваш син, був би ситий, екіпірований й у всеозброєнні готовий до бою.

Як не прикро і боляче, але на тих материнських зібраннях-протестах, іноді лунає зовсім не патріотичний, не українського менталітету ультиматум: «Якщо не виконаєте наших вимог, ми не пустимо своїх синів на війну!»

Як це — «не пустимо»? Триває жорстока битва, а ви, виходить, приватизували своїх синів? Адже з дня народження вони не тільки ваші, вони ще й сини землі, на якій народилися, і чий найперший, ще з генами від пращурів обов’язок — до останнього захищати її! «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» — це Гімн незалежної України!

«Не пустимо»? А завтра, дивись, ці російські божевільні ведмеді прийдуть уже у кожну нашу домівку і вбиватимуть усіх лише за те, що ми — українці, за нашу українську мову, нездоланну українську душу. І невже вам, мами, буде легше, коли ваші сини гинутимуть на ваших очах, на вашому порозі?

«Не пустимо...» Люблячі українські мами, простіть своїх синів, бо багато з них обманним для вас шляхом буквально втекли на війну, влилися у батальйони добровольців і зараз під Щастям, Маріуполем, на блокпостах Луганщини із зброєю в руках відстоюють незалежність України. А безстрашний батальйон, що захищає летовище у Донецьку вже не один тиждень, — хіба це не наша українська Брестська фортеця?

Простіть за обман і благословість на Перемогу. Згадаймо: одна із матерів благословила на війну свою доньку. І зараз увесь світ дізнався про нашу Соколицю, патріотизм і дочірній подвиг великої Українки Надії Савченко.

Патріотами не народжуються. Ними стають. Коли на Майдані вперше пролилася невинна кров наших дітей, — тривожно ударив на сполох, закликав людей до єднання один-одненький дзвін Золотоверхого собору. Чому один? Адже весь Київ у куполах! Сотні церков!

Чому, коли бандити Януковича суворо заборонили машиністам підземки зупиняти експреси у ра-йоні Майдану, лише один із них того дня переступив через той наказ і зупинив поїзд: «Виходьте, люди, вас чекає Майдан»?!

Але чому одиниці? Бо дуже важко вичавлювати з себе раба, обивателя. Із горезвісним «моя хата скраю». А ці двоє, дзвонар і машиніст, рішуче переступили і через себе, і через заборону, хоч і ризикували своєю роботою. Особливо машиніст. Так учорашні байдужі, далекі від політики стають патріотами і громадянами, навіть, як у цьому випадку, не відходячи від своїх робочих місць.

Мені можуть закинути, мовляв, легше за все повчати інших, тим більше, що вам за це платять гонорари. А що ж ви самі зробили для загального добра?

Слушне запитання. Але перед-усім розчарую про гонорари, бо за жодну із своїх публікацій у «Чорноморських новинах», як і сотні інших її дописувачів, я не отримала ні копійки, вдовольняюся пенсією у тисячу шістсот гривень. А щодо внеску у загальну справу. Доповідаю: мені дев’яносто без одного року. На війну чи хоча б у волонтери вже запізно. Але у мене своя зброя: перо і слово. Ось уже сімдесят останніх років і по сьогодні, як ви оце самі бачите, я у строю діючих багнетів. Чи моя це заслуга? Та ні! Гени! Знову вони, від батьків.

Судіть самі і не сприйміть це як самопіар: громадянська війна. Зовсім юне подружжя, мої майбутні батьки, — бійці загону кінної роз-відки. Крим, південь України — два роки верхи. Єдиний привілей у мами — сідло на її бойовому коні: все ж таки жінка.

Велика Вітчизняна. У бою під Одесою поранено батька. Евакуація, далеке Приуралля. Здавалося б, сім’я у зборі, не бомблять, не стріляють, то дочекайтеся тут кінця війни. Але ще й півроку не минуло, як тривогу і неспокій вніс у сім’ю брат. Прийшов із школи, кинув книжки на стіл: «Ми з Вітьком були у військкоматі, подали заяви — йдемо добровольцями. Перших три місяці учебка — і на фронт». Вітька — його однокласник, сусід по парті і теж з евакуйованих.

Мама заплакала, батько мовчки вийшов із хати. Відраювати Льоню ніхто не став. А в день від’їзду хлопців — як вибух фугаски — Вітька відмовився, не їде! Посилався на маму: який з тебе, каже, вояка — ще і сімнадцяти не сповнилося. А школа?..

— Тебе зраджено, — це приголомшена мама.

— Слабак! З таким у розвідку? Ніколи, — тато.

На Льоню важко було дивитися: розгублений і ніби знищений.

— Ми ж присягалися один одному: тільки удвох, тільки разом.

На фронт брат пішов у сімнадцять, через рік прийшла похоронка: геройськи загинув.

— Ось і прийшла моя черга, — сказала згорьована мама. — Льоня загинув, і я повинна замінити його. Моє місце там, де воюють.

Довгі тижні додому, у голоді і холоді, єдиний харч — соняшникове насіння у кишені. Й ось нарешті вона, прифронтова зона! Ще над звільненою Каховщиною літали німецькі розвідники, ще за Херсоном гриміло і стріляло, а мама з такими, як і сама, — бідовими і завзятими, без зарплати, на підножному кормі (які зарплати? Війна!) допомагали налагоджувати мирне життя, відновлювали роботу шкіл, лікарень, зв’язку.

Й ось сьогодні, через сімдесят років, Україна знову у вогні. А мене ще й досі не відпускає та, минула, і той лист від Віктора. Навіщо він прислав його мені після Перемоги? Зовсім короткий, по суті ні про що: як ви там, чи живі-здорові? Але в тому конверті головною була фотокартка Віктора. Вже змужнілий, огрядний, у кителі і з погонами. Добродушна посмішка ніби засвідчувала: я успішний, я самодостатній. Але головне було у написі на звороті: «На згадку моїй сестрі Майї — твій брат Віктор».

Я дожила до глибоких сивин, а й досі не збагну: «брат»? «сестра»? Тобто він замінив мені брата і віднині ми рівня? А може, тут інше: при всій самодостатності людині конче знадобилося очищення? Прощення? Загризла совість і не дає спокійно спати. Запізніле каяття? Але ж із цим не до мене, Вікторе. З цим у храм, до батюшки — на сповідь і покаяння.

Тому я знову до мам: не підрізайте своїм соколам крила, щоб потім нікого з них не гризло сумління. Найм’якіша подушка — чиста совість.

Майя ФІДЧУНОВА.