«...Тут треба любові, а вона у Вас є...»

Тут він працював до 2012 року, забезпечивши випуск майже півтори тисячі науково-бібліографічних та інших наукових праць бібліотеки. І сьогодні виходять засновані ним бібліографічні серії: «Літературна Одеса», «Письменники Одеси», «Одеська письменницька організація у ... році». До слова, значну частину посібників Григорій Зленко підготував як науковий редактор. Світ побачили складені ним покажчики «Леся Українка в Одесі», «Костянтин Паустовський в Одесі», «Борис Пастернак», «Іван Франко в Одесі», «Галина Комарівна (Галина Михайлівна Комарова)» та інші.

Перебування в «Маяку» ощасливило Григорія Зленка появою його першої книжки «Нетлінне». Видання такого штибу стало первістком в Україні і привернуло увагу численних читачів новизною фактичного матеріалу та яскравістю викладу. Рецензії посипалися, мов з рогу достатку: книжка, випущена в зональному видавництві, за короткий час зібрала понад два десятки відгуків. Про захоплення нею писали доктори та кандидати філологічних наук Володимир Герасименко (Київ) і Павло Охріменко (Гомель), Євген Волошко (Донецьк), Борис Хоменко (Вінниця) й Микола Павлюк (Одеса), поети Леонід Куліш (Херсон) і Андрій Ярмульський (Черкаси), декілька відомих журналістів, зокрема Борис Дерев’янко (Одеса).

Г. Зленко надіслав книжку батькам з друкованою присвятою: «Батькові та матері, котрі прищепили невситиму любов до слова». Згодом відправив бандероль О. Гончару. Невдовзі отримав його листа, датованого 29 червня 1968 року: «Одержав Вашу книжечку і оце прочитав. Цікава й сумлінна робота. Гадаю, що Ви можете багато ще доброго зробити в цьому потрібному й корисному жанрі (належу до його прихильників). Крім усього іншого, тут треба любові, а вона, я певен, у Вас є. Бажаю успіхів».

Ці щиросердні слова додали Григорієві Зленку творчої снаги, покликали до нових пошуків. Навесні 1971 року вийшла нова збірка оповідей та розвідок літературного слідопита. Цей жанр стане його улюбленцем на все подальше життя. У «Книзі пам’яті» подано й цикл шевченкознавчих матеріалів, зокрема нарис «Поет — небіж Кобзаря», який повернув до історії української літератури віршувальника І. Гріненка — сина Кобзаревого родича Варфоломія Шевченка, автора єдиної збірки «Дещо з перекладів і самостійних творів». Видана 1875 року в Єлисаветграді, вона на довгі літа зоставалася забутою. Лише завдяки пошукові одеського літературного слідопита стала об’єктом уваги ряду дослідників і краєзнавців; гасло про І. Гріненка увійшло до першого тому «Української літературної енциклопедії» (1988).

Як і «Нетлінне», «Книга пам’яті» мала рясну пресу — півтора десятки рецензій. Особливо зворушливо на сторінках журналу «Україна» писала про неї київська поетеса Наталя Кащук. Вона відзначила свіжість і оригінальність сюжетів, чисте, мов перемите, письмо (стиль). Про важливість нових знахідок (скажімо, з біографій Степана Руданського, Лесі Українки, Івана Карпенка-Карого, Михайла Комарова, Віри Холодної, дружини Леоніда Андреєва — родички Тараса Шевченка Олександри Велигорської), їхню самодостатність, говорив у «Книжном обозрении» (Москва) письменник і бібліофіл Володимир Лідін. «У пошуках таємниць» — так назвав свій відгук харківський книгознавець Ісаак Каганов. «Чого вчить пам’ять» та «Пам’ять добра і чесна» — заголовки двох рецензій про збірку в «Чорноморських новинах» (Одеса) і «Літературній Україні» (Київ) кандидата філологічних наук Євгена Прісовського.

Але пильний чиновник, заангажований як сторож ідеологічної цноти, вже не спускав зі Зленка свого хижого ока. Протягом тривалого часу один за одним відхилялись рукописи, подані в «Маяк» і «Радянський письменник». Причини цього не міг зрозуміти навіть завідувач кафедри теорії літератури Одеського університету, доктор філологічних наук Григорій В’язовський, якому Зленко показував рецензію з підписом одного з працівників Інституту літератури імені Т. Шевченка АН УРСР. Авторові поталанило видати хіба що «Одесские тетради», лише тому, що були російськомовні та скорочені видавцями на дві третини, хоча книжку благословляв член-кореспондент АН УРСР, лауреат Ленінської премії Євген Кирилюк. Коли книжечку випустили, її випадково прочитав Микола Бажан, який очолював «Українську радянську енциклопедію». Перед ним лежав черговий том цього джерела знань зі статтею про Одесу, в якій він не знайшов жодного слова про літературне життя добре відомого йому з днів молодості міста. Бажан запропонував запросити до участі в підготовці статті автора «Одесских тетрадей». Відтоді Григорій Зленко прилучився до грона енциклопедичних видань, став одним із авторів, рецензентів та консультантів «Української літературної енциклопедії», енциклопедії «Мистецтво України», «Енциклопедії сучасної України», біографічного словника «Русские писатели. 1800—1917» (Москва), низки регіональних довідників: «З-над Божої ріки» (Вінниця), «Тарас Шевченко в Криму» (Сімферополь), «Николаевцы» (Миколаїв), «Імена України в Космосі» (Київ). Для всіх цих видань він написав кілька сотень статей. У «Шевченківській енциклопедії» читач знайде майже шістсот п’ятдесят його великих і малих творів. Не менш цікава статистика виступів Григорія Зленка в пресі України, де вміщено понад три тисячі його публікацій. За понад тридцять років співпраці з «Вечерней Одессой» він надрукував на її шпальтах майже тисячу матеріалів. Півтораста нарисів та статей знайшли місце в тижневику Всеукраїнського товариства «Просвіта» «Кримська світлиця», близько ста — в «Литературной России».

Десять років Григорій Зленко виконував обов’язки позаштатного кореспондента «Літературної України». Для агентства преси «Чорномор’я» декілька років поспіль

опрацьовував інформаційні мате-ріали на культурно-мистецькі теми, які щотижня охоче публікувала преса Одещини та Києва. Григорій Дем’янович активно підтримував зв’язки з журналом Вищої атеста-ційної комісії України «Науковий світ», подаючи до його редакції розповіді літературного слідопита, яких зібралося понад півсотні. З настанням перебудови новий керівник Держкомвидаву України Юрій Дяченко довідався про «шори», в яких перебував одеський письменник. Він прочитав рукопис його нової книжки «Берег Пушкина» й написав авторові, що вважає за потрібне негайно її видати. Це зробили в «Маяку», де «Берег Пушкина» вийшов накладом у 30 тисяч примірників, не задовольнивши попиту на книжку.

Згодом у «Радянському письменнику» видано чергову збірку розповідей і розвідок Григорія Зленка «З полону літ». Ознайомившись з нею, Леонід Новиченко написав авторові: «Я люблю той жанр, у якому Ви працюєте давно і з немалим успіхом. В цих нововідкритих біо-графічних «скалочках», а інколи й цілих постатях, що давно, здавалось би, потонули в Леті, для мене таїться великий інтерес і своєрідний чар — як певного роду новелах і міні-повістях. Не кажу вже про їхнє пізнавальне, історико-літературне значення. От воскресили Ви постать досить унікальну — давно забутого одеського єгиптолога О.Л. Коцейовського — і я навіть схвилювався: якою все ж незмірно багатшою була давня й нова культура України за наші ганебно жебрацькі уявлення про неї! Читаю книжку поволі... Все цікаве й добросовісне, хоч іноді, здається, є небезпека надто «мініатюризувати» зміст. Певен, що попереду в цій книжці мене чекає ще багато інтересного і корисного для власної праці».

Початок нового тисячоліття Григорій Зленко зустрів книжкою віршів «Пізня лірика» і двома збірками розповідей літературного слідопита: «Пошук для прийдешнього» та «Лицарі досвітніх вогнів. Тридцять три портрети діячів одеської «Просвіти» 1905-1909 років». Другу з названих книжок відкрила передмова Івана Дзюби, в якій сказано: «...Найбільше місце в творчій продукції Григорія Зленка посідають його літературознавчі розвідки, а його найулюбленіший жанр, здається, — своєрідний літературознавчий «детектив», розплутування різних «вузлів» і загадок, залишених стихією творчого життя XIX—XX століть і похованих в архівах та забутих старих газетах і журналах. Тут наш автор — справжній віртуоз і терплячий слідопит. Він обдарований тим чуттям, яке зупинить його там, де менш уважний дослідник нічого не помітить; він має ту міру впертості, яка дає йому снагу «копати» там, де інший втомиться і безнадійно махне рукою... Праці Г. Зленка не просто приваблюють ряснотою маловідомих історичних, культурних, мистецьких фактів, їх взаємопов’язаністю, — вони дають відчуття великої наповненості й напруженості історико-культурного процесу, а відтак виховують повагу до всіх його більших і менших складників. І за всього того наш автор має хист доброго оповідача, що вміє зацікавити читача і вести його за собою не завжди короткими і часом звивистими стежками свого «розслідування».

Твори Григорія Зленка суттєво збагатили знання української літературної і культурної минувшини, сприяли захисту української духовної сфери від руйнівної і згубної непам’яті, лягли в підмурівок екології української культури. Резонанс літературної, бібліографічної та краєзнавчої діяльності Григорія Зленка, спрямованої на захист, розкриття і популяризацію духовної спадщини України, загальновідомий. Про неї говорили численні авторитетні представники української науки й культури. За визначенням Івана Дзюби, Григорій Зленко є одним з провідних україністів Одеси. Доробок письменника і науковця, про якого існує рясна література, використовується викладачами вишів, шкільними вчителями, працівниками музеїв, бібліотек та інших культурно-освітніх закладів. На роботи Григорія Зленка є багато посилань у кандидатських і докторських дисертаціях. Приміром, розвідку про одеське заслання славетного вірменського поета Аветіка Ісаакяна майже повністю наведено в монографії внука поета Аві-ка Ісаакяна «Аветик Исаакян и Россия», виданій у Москві 1988 року. Широко зацитовано нарис «Два приезда [в Одессу] Балтрушайтиса» в біографічній книзі Вікторії Дауйотіте «Юргис Балтрушайтис», випущеній у Вільнюсі 1983 року. Годі говорити про шевченкознавчі й пушкіністські відкриття. За індексом цитування і покликів Григорієві Зленку належить одне з перших місць серед гуманітаріїв Одеси...

Своє сімдесятип’ятиріччя Григорій Зленко зустрів новою книжкою — «Відсвіти Тараса Шевченка». На робочому столі — збірка нових розповідей літературного слідопита — «Побачення з минулим». Ці праці помножують творчий набуток літератора, описаний у двох випусках персонального біобібліографічного покажчика (1999, 117 с.; 2005, 147 с.). Він третім з-поміж одеситів (після професора Новоросійського університету Олексія Маркевича та уславленого бібліографа Михайла Комарова, прийнятих до лав Наукового товариства імені Т. Шевченка на початку XX століття) став дійсним членом НТШ за ухвалою загальних зборів Товариства в Україні від грудня 2006 року (диплом № 825/145). Григорій Зленко — член Національної спілки письменників України з 1983 року і Національної спілки журналістів України від часу її заснування (1958); також входить до Національного товариства краєзнавців та Міжнародної асоціації україністів. Заслужений діяч мистецтв України (1996); має почесне звання «Зірка української журналістики» (2005); відзначений медаллю «Будівничий України»; лауреат літературної премії України імені Павла Тичини та шести інших літературних премій. Указом Президента України від 27 серпня 2006 року № 726 нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.

Одну зі своїх поштівок до Григорія Зленка Леонід Новиченко закінчив так: «З ходу» прочитав з десяток Ваших етюдів і ще раз відчув, як вони своїми «деталями» й подробицями розширюють наші й досі небагаті знання про наше українське культурне минуле. Нових Вам наснаг!»

Повторимо ці слова й у день 80-річчя роботящого письменника.

Ростислав ПИЛИПЧУК,
професор,
академік Академії мистецтв України.