Вибір долі

Російський журналіст і письменник Дмитро Глуховський так оцінює діяльність колег-медійників: «Cамым удивительным во всей нынешней ситуации для меня стало стремительное, нет, моментальное оскотинивание наших СМИ. Все, кто ещё вчера хоть как-то пытался притворяться журналистом, сегодня лупят пропаганду — оголтелую, примитивную, злую… Никакой журналистики в стране не осталось. Люди — обыкновенные, вменяемые, казалось, забыли обо всём и врут, врут, врут!».

Таке переродження чи й виродження суспільства є наслідком діяльності не лише можновладців, але й ганебних вчинків тисяч простих людей. Коли переважна більшість росіян підтримують злочинну діяльність Путіна, то виникає питання щодо порядності і тієї більшості.

Російський поет і маляр Максиміліан Волошин (1877 — 1932) народився в сім’ї київського адвоката Олександра Кирієнка-Волошина. В автобіографії він зазначав, що Кирієнки-Волошини — за походженням козаки із Запоріжжя, а мати, Олена Оттобальдівна, — із зросійщених німців. Останні 10 років життя Максимі-ліан Волошин майже безвиїзно прожив у Коктебелі (Крим).

Людина високої культури, поет вважав пріоритетом інтелектуальну діяльність і засуджував бездуховність:

И жадный хам, продешевивший дух
За радости комфорта и мещанства.
Поет любив Крим і 1926 року написав про півостров і про долю кримських татар такі рядки:
Каких последов в этой почве нет
Для архолога и нумизмата, —
От римских блях и эллинских монет
До пуговицы русского солдата!..
Здесь, в этих складках моря и земли
Людских культур
не просыхает плесень —
Простор столетий был
для жизни тесен,
Покамест мы — Россия — не пришли.
За полтораста лет — с Екатерины
Мы вытоптали мусульманский рай,
Свели леса, размыкали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли,
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушёл, источники иссякли.
Нет в море рыб, в фонтанах нет воды.
Но скорбный лик оцепенелой маски
Идёт к холмам Гомеровой страны,
И патетически обнажены
Её хребты, и мускулы, и связки.
Но тени тех, кого здесь звал Улисс,
Опять вином и кровью налились.

Максиміліан Волошин глибоко аналізує історичний розвиток кримських татар: «Греческая и готская кровь совершенно преображают татарство и проникают в него до самой глубины мозговых извилин. Татары дают как бы синтез всей разнообразно-пёстрой истории страны. Под просторным и терпимым покровом ислама расцветает собственная подлинная культура Крыма. Вся страна». Там, де приходила Росія, вона знищувала все дощенту. В цьому полягала «цивілізаторська» функція московського імперіалізму.

Радянський Союз також завжди приносив в окуповані країни нову, втім, делікатно кажучи, не дуже високу, культуру. Дружина Олександра Довженка Юлія Солнцева описує власні враження 1940 року про поведінку радянських офіцерів та їхніх дружин після вторгнення до Польщі. Військові пішли по крамницях, купуючи всілякі гарні речі. Солнцева згадує: «Несколько дней позже я была потрясена происшедшим. На маленькой улице Львова какая-то толпа варшавян и жителей Львова следила за нашими военными с жёнами. Жёны одели ночные рубашки, думая, что это платья с кружевами, и с гордостью носили их. Мы прошли, опустив головы, подойти и сказать им — не могли. Публика гоготала, шла за военными с их жёнами по другую сторону». Народ з такою низькою побутовою та естетичною культурою насаджував іншим народам свої нікчемні норми.

Роками російська пропаганда нав’язувала нам ідею про вищість російської культури та життя загалом. Геніального Миколу Гоголя російська традиція записує до російських письменників. Натомість російський історик літератури Семен Венгеров (1855 — 1920) зазначав: «…у Гоголя нет ни капельки любви к той жизни, котрую он так беспощадно изобразил… О Гоголе можно определённо сказать, что он горячо и пламенно не любил ни русских людей, ни русской природы. А вот для Малороссии, для малорусского быта, для малорусской природы, для малорусской истории, для Тараса Бульбы Гоголь имел в своём сердце неиссякаемый родник любви и снисходительности. Украину Гоголь окутал поэтическим флёром, а Россия для него одна лишь мерзость запустения, мёртвое царство мёртвых душ».

Риторика Путіна щодо інтервенції в Крим практично ідентична виступам Гітлера перед аншлюсом 1938 року нацистською Німеччиною Австрії та Судетської області Чехословаччини. І слова однакові, і вчинки німецького та ро-сійського диктаторів однакові. Цинізм російскої пропаганди, в якій візантійство переплітається з геббельсівським пафосом, не має меж. На думку приходять рядки Ліни Костенко:

Це ж треба мати сатанинський намір,
Чаїть в собі невиліковний сказ,
Щоб тяжко так знущатися над нами,
Та ще й в усьому звинувачувати нас!

В ідеології сучасної Росії спостерігаємо дивовижну плутанину. Символом московських окупантів для українців є георгіївська стрічка, яку 1769 року імператриця Катерина ІІ запровадила разом з орденом святого Георгія. Ця двоколірна стрічка з трьома чорними та двома жовтими (оранжевими) смугами під час громадянської війни 1918—1920 років використовувалася Білим рухом, що воював з більшовиками, як символ неподільної Росії. У 1920—1930-х вона була одним

із символів російських націоналістичних та фашистських організацій в еміграції. Під час війни 1941—1945 років нагороди з такими стрічками носили вояки Ро-сійської визвольної армії генерал-лейте-

нанта Андрія Власова, який до полону в липні 1942 року був одним з улюбленців Сталіна. До речі, на генеральському кашкеті Власова була біло-синьо-червона кокарда РОА. Такі ж стрічки використовували й інші формування, що воювали на боці нацистської Німеччині, зокрема донські та кубанські козаки. 1943 року, з метою підняття російського патріотизму, георгіївську стрічку долучили до радянського ордена Слави як «гвардійську». З 2014-го георгіївською стрічкою як роз-пізнавальним знаком послуговуються російські загарбники та проросійські сепаратисти на території України. Ос-кільки вона нагадує забарвлення колорадських жуків, то українські патріоти називають її «колорадською», а людей, які її носять, — «колорадами» або «колорадос».

Як реакція на агресію путінської Росії проти України з’явився вірш 23-річної Анастасії Дмитрук, у якому, зокрема, є такі рядки:

Никогда мы не будем братьями
Ни по Родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть свободными,
Нам не стать с вами даже сводными.
Вы себя окрестили «старшими»,
Нам бы младшими, да не вашими.
Вас так много, а жаль — безликие.
Вы огромные, мы — великие.
Воля — слово вам незнакомое,
Вы все с детства в цепи закованы.
…………………………………….
Вам шлют новые указания,
А у нас жгут огни восстания
У вас Царь, у нас — Демократия,
Никогда мы не будем братьями.

Історичний конфлікт України та Росії — це не протистояння між народами чи країнами. Йдеться про протистояння між двома цивілізаціями — європейською та ординською. Відомий російський письменник Олексій Миколайович Толстой (1882 — 1945) так характеризував історичне коріння цієї різниці: «Есть две Руси. Первая — Киевская, имеет свои корни в мировой, а минимум в европейской культуре. Идеи добра, чести, свободы, справедливости эта Русь понимает так, как понимал их весь западный мир. А есть вторая Русь — Московская. Это Русь тайги, монгольская, дикая, звериная. Эта Русь сделала своим национальным идеалом кровавую деспотию и дикую ярость. Эта Московская Русь издавна была, есть и будет полным отрицанием всего европейского и заклятым врагом Европы». Кордон між Україною та Росією розділяють саме ці історичні, а тепер і геополітичні сутності. Демократична Україна є історичним викликом нецивілізованій, дикунській Росії, загрозою самому існуванню неототалітарної східної держави.

Новітня українська нація, яку складають громадяни різного національного походження, релігійної конфесії, етичних та політичних уподобань, об’єднана розумінням спільності долі та проекції розвитку країни. Їй чужі шовінізм та ксенофобія — ненависть до чужинців. Вона будується на толерантності та прагненні до соціальної справедливості. Новітня українська нація не зручна для будь-яких недемократичних сил при владі. Євромайдан був спрямований проти бандитської влади Януковича та його клану. Майданівці не розділяли людей за національною, релігійною та мовною ознакою. Вони були єдиними в боротьбі за власну гідність — властивість, яка відрізняє цивілізовану людину від ординського дикуна. Українці не вважають себе кращими за будь-який інший народ. Ми просто хочемо вільно жити та розвиватися, не нав’язуючи іншим народам власного трибу життя, але й не потерпимо диктату чужих сил. Нам, українцям, не потрібно бути братами з росіянами, дай Боже, щоб були добрими сусідами.

У житті кожен з кожним днем накопичує потенціал власних сил, або втрачає, або випереджає смерть, реалізуючи cебе. Вибір долі відбувається щодня, тому слід пам’ятати, що лише тотальна, повна реалізація життя є головним завданням та чеснотою гідної людини. Видатний український мислитель Пантелеймон Куліш жорстко, але справедливо зауважив: «Небагато в нас людей гідних, решта — дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження в суспільстві рятівної для майбутнього української ідеї».

Британська газета The Gardian зауважує: «Останні санкції Європейського Союзу були настільки слабкими, що навіть викликали зростання показників на московській біржі. Британці турбуються про долю лондонського Сіті, французи — за свої військові контракти, а німці — про постачання енергоносіїв. Усе це зрозу-міле, особливо під час економічного відновлення. Проте не так складно передбачити, що історія назве все це великою зрадою України».

Ми мусимо втямити, що лише наша боротьба за свободу та гідність змушує інші країни підтримувати Україну. Рабам ніхто не допомагатиме. Вільна людина викликає захоплення, раб — відразу. Саме Євромайдани по всій країні спонукають українську владу та західні держави ус-відомлювати загрозу з боку Росії для всього світу та примушують їх робити позитивні кроки. Українське суспільство зробило свій вибір і взяло на себе відповідальність за долю країни.

Французький письменник Стендаль стверджував: «Краса — це не що інше, як обіцянка щастя». Для досягнення будь-якої мети (особистої, громадської) необхідна концентрація зусиль особистості та суспільства, інакше розрив між бажаним та дійсним триватиме вічно.

Ми — гордий народ, який не хоче підкорятися ні українським, ні ординським бандитам. За нами і з нами — наш Пророк — Тарас Шевченко, який у поемі «Неофіти» (1857) закликав:

Горе з вами,
Раби незрячії! Кого?
Кого благаєте, благії,
Раби незрячії, сліпії!
Чи ж кат помилує кого?
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня —
Попи й царі…

Громадяни, суспільство мають сподіватися на власні сили і контролювати владу, примушуючи її служити суспільству, народові. Вся історія — це боротьба між вільними особистотями та рабами. Особистість не схоче та й не зможе заховатися у натовпі. Рабові ж притаманне намагання бути частиною маси, щоб не брати на себе відповідальності. Раби-ординці у мазохістському екстазі готові віддати власні права генсеку, імператору, султану, президенту. У рабів-ординців місця для особистості просто немає — лише садисти на чолі та мазохісти внизу. Ординство — це глобальна проблема, яка визначає не етнічним походженням людей, а самосвідомістю, культурою. Людина сама визначається, чи бути їй вільною, а чи рабом.

Редьярд Кіплінг у вірші «Якщо» малював образ гордої, гідної людини:

Якщо ти можеш мріяти
Та не робити мрії своїм володарем
Якщо ти можеш думати
Та не перетворювати думки
на самоціль

Якщо ти здатен зустріти
Перемогу та нещастя
Та трактувати й перше й друге
Як однакові омани.

Вільна людина є гідною особистістю, для якої рабське життя неприйнятне. Таке життя гірше від смерті. Ернест Гемінгвей ствержував: «Людину можна знищити, але не перемогти». У листі до американської письменниці Гертруди Стайн він зворушливо написав про свій ідеал: «Якщо вам достатньо поталанило пожити молодим у Парижі, то де б ви не прожили решту свого життя, він завше залишиться з вами, тому що Париж — це вічне свято».

Ознаками цивілізованої людини є толерантність, демократизм, здатність вести діалог і домовлятися. Олівер Кромвель (1599—1658), вождь англійської революції, вважав помилковим обрання 1650 року сина англійського короля Чарльза І на шотландський трон під іменем Чарльза ІІ. Тоді Кромвель звернувся до Генеральної асамблеї шотландської церкви з пропозицією переглянути це рішення: «Я благаю вас заради Христа припустити, що ви можете помилятися».

У процесі самореалізації особистості розум — умова необхідна, але недостатня. Визначальним чинником є воля, без якої розум — це лише добрі побажання. У тоталітарній системі розумні та вольові люди, які мають власну позицію, — небезпечні для режиму

Ординський натовп не потребує незалежної людини, ненавидить її та карає за будь-яку спробу самостійно мислити та діяти. Західна традиція заснована на повазі до особистості, на індивідуалізмі. Вибір долі — прерогатива кожної людини, суспільства, країни. Рабом бути легше: за тебе все вирішують, не потрібно ні за що відповідати, треба лише адаптуватися до реалій та спокійно існувати. Свобода ж — це відповідальність не лише за себе, а й за інших людей, за країну, за людство. Лише вільна, суверенна людина може стати креативною, сильною та корисною для суспільства. Вінстон Черчилль слушно зауважив: «Самотні дерева, якщо вони взагалі виростають, виростають потужними».

(Далі буде).

Євген АКИМОВИЧ,
кандидат філософських наук.
м. Одеса.